Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Semiotics_A.doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
16.11.2018
Размер:
901.12 Кб
Скачать

Знак, значення і смисл

Смисл, сенс, зміст, значення – це основоположний ряд по­нять, за допомогою яких пояснюють стосунки референтно-зна­кових (речі і слова) комплексів та систем індивідуальної перцепції. Усі вони беруть участь у семіотичних узагальненнях, формують і скеровують дискурс екзистенційного і пуб­лі­цис­тичного аналізу та самоаналізу: “Неможливість знайти смисл життя – причина екзистенційної фруст­рації”; “Який сенс у прийнятті цього закону?”; “Зміст Св. Письма – об’явлення Бога людині”; “Які значення вкладає у по­няття “Єдиного еко­номічного простору” кожна із сторін?”

Динамічний, процедурний аспект семіозису розкривається через такі дієслівні компоненти розмовного дискурсу, як пояс­нювати, висвітлювати значення (концептуальна рефе­рен­ція до образу світла-знання), розкривати, роз­шиф­ро­ву­вати зміст (опо­ра на метафоричні концепти “захованого, таємниці”). Мова від­творює також хід і механізм соціальної дистрибуції змісту і значень: “передавати зміст”, “поширювати значення” тощо.

Співіснування у мові і власне українських понять, і запо­зичених термінолексем смислоозначувальної групи, оче­видно, виправдане з огляду на потребу диференціювати, назва­ти і зрозуміти якісно відмінні складники і процеси у багато­ша­ровій субстанції змісту. Дещо проблематичним є статус окремих із цих одиниць в українському гуманітарному дискурсі: слово “смисл” не всім видається достатньо легітим­ним у зв’язку із буцімто виразним російськомовним етимо­логічним слідом у ньому. Але традиційна термінологічна спеціалі­зація за відсутності повноцінної альтер­на­ти­ви не дозволяє “смислові” покинути український академічний дискурс.

З усіх термінів, які позначають утілене у знаках знання про речі, концепт значення – найуніверсальніший. Ця одиниця ви­мі­рювання інформаційної наповненості знакової форми сто­сується мовних елементів усіх рівнів – слів, висловлювань, текстів. Дефініції і структури, що стосувалися аналізу “значен­ня”, вперше з’явилися в античних риториках, потім були відшліфовані до тонкощів у європейській риторичній традиції і, паралельно, – осмислені у різних школах герменевтики, яка першопочатково була сфокусована на правилах тлумачення текстів Св. Письма, а згодом еволюціонувала до формулювання універсальних епістемо­ло­гічних принципів.

У перед­мові до українського видання Біблії у перекладі І. Хоменка пояснено такі види значень, як буквальні значення (“безпосереднє”, “дослівне”, “граматичне”, а також “історичне” (стосується історичних подій, фактів); речеве значення (“посереднє”, “прообразове”, “духове”, містичне або алего­ричне, яке виявляється не просто словами, а посередньо: осо­ба­ми, речами, подіями, на “його наявність вказують джерела об’явлення”); достосоване значення (“ідеться про значення такого роду, яке міститься у словах Св. Письма, здатних пра­вити за аналогію, здатних бути достосованими до потреб буденного життя”); виснуване значення (“з’ясовується за допо­могою логічного висновку зі слів Св. Письма, засто­со­ваного до “властивого предмета”).

У лінгвістичній прагматиці (філософії мови англійських авторів) значення засадничо пов’язане із специфікою кон­тексту – авторським наміром, ситуативною потребою. Для од­но­го із най­впливовіших теоретиків прагматики Дж. Серля центральною проблемою філософії мови було з’ясувати, як і чому розхо­дяться “значення мовця” і “значення слова”. При найбільш суттєвих відступах від буквальних, пря­мих значень (“значень слова”) – у фігу­ра­тивному мовленні, іро­ніч­них вживаннях, непрямих мовленнєвих актах – чинником трансляції значення слова у значення мовця стає контекст у його конкретному, ситуативному, і масштаб­нішому, куль­тур­но­му, вимірах. Найрадикальніше цю прагматичну концеп­туальну орієн­тацію у філософії мови задекла­рував Л. Вітгейн­штейн, погляди якого підсумовують формулою “значення слова – це його вжи­ван­ня”.

Семантика прояснює дефініції атомарних компонентів “зна­чення”. Семантичне трактування “значення” (денотат-си­гніфікат) повністю сумісне із загальнішою семіотичною дистинкцією “озна­чуване – означник”:

Референт —

конкретний об’єкт означування, річ або явище, яких стосується знак

Означуване

Денотат — цілісний образ предмета, ментальний слід референта; клас предметів, які відповідають поняттю, вираженому знаком

Сигніфікат — комплекс сем, сукупність ознак, закріплених за словом

Інтенсіонал — внутрішня форма слова

Конотація —

ситуативне, прагматичне значення

Означник

Форма імені

Акустичний образ

Знак письма

Схема 2. Складники знака і відношення у його структурі.

Конотація – одне із центральних понять семіології, зокрема, в інтерпретації Р. Барта, який розглядав її як непрямий, опосеред­кований спосіб передачі смислу. Наприклад, в описі вбрання і пове­дінки персонажа може проступати конотація “нервозності” цього героя [2]. У семантичній парадигмі денотат і конотації протиставлені як основне і “допоміжні” значення. Конотації – значеннєві наша­ру­вання психо­логічного та історико-культурного походження – най­час­тіше є наслід­ком зміни контекстів, вони становлять собою той аксіо­логічний слід, який слово несе за собою, переходячи із тексту у текст.

Один із найпотужніших чинників утворення конотацій – історичний. Змінюється епоха – змінюється і спосіб уживання та розуміння багатьох слів. Наприклад, преса і поп-культура сьогодні можуть без коментарів уживати слово “буржуй” у позитивному значенні (газета української буржуазії”, “весняний бал української буржуазії”). Назва фільму “День народження Буржуя” викликає абсо­лютно однозначні позитивні семантичні очікування, цілковито протилежні до тих, які породжувало символічне вживання цього слова у радянському дискурсі. Відповідно зазнала трансформації уся система соціальних звань. Втратили колишню вагу моральні та ідеологічні характеристики слова “робітник”, властиве йому стра­ти­фікаційне значення стало аксіологічно нейтральнішим. Слово “інтелігенція” із конотативною спадщиною народницької та соціа­лістичної епох “людина високих моральних якостей” виявилося занадто пафосним для конкурентного суспільства, тому соціальний дискурс паралельно використовує слово “інтелектуал”, яке, як і слово “інтелігент”, означає “працівник розумової праці”, але не наголошує на духовності, а формує прагматичну конотацію екс­перт­них функцій інтелекту та його спроможності завойовувати гідне місце у системі ринкових відносин.

Поняття смислу має переваги порівняно із концептом “зна­чення” при зміщенні наголосу на ситуативні модифікації і авторські модальності значення. Що ускладненішою стає взаємодія означників із означуваним, що більше узалежнюється (з погляду автора чи інтерпретатора) окрема фраза від контексту, що більше сприйняття повідомлень опосередковане ставленням до світу – то більше підстав використовувати у комунікативному аналізі концепт “смислу”. На дум­ку С. Жижека, джерелом значення є стосунки означуваного, оз­нач­ника і референта (об’єкта), а джерелом смислу – стосунки у ме­ре­жі означуваних, тяжіння означуваного до різних груп означників.

Французький семіолог Ц. Тодоров у коментарях до праць французьких риторів вісімнадцятого і дев’ятнадцятого сторіч пояс­нює “значення” як присутній в лексиконі “спільний знаменник” різно­манітних вживань слова, а “смисл” – як породження узусу, наслідок взаємодії значення із контекстом:

у реальному мовленні ми маємо справу лише зі смислом, а значення є частиною лексикону – слів, які розглядають у парадигма­тичному плані. Єдина емпірична реальність – це смисли, значення ж локалізується на “глибшому”, а не “поверхневому” рівні [19; С. 98].

Аналіз смислу наголошує екстралінгвальні чинники творення і рецепції тексту: “особа і її світогляд”, “особа і культурна ситуація”. Визначальний для розуміння “смислу” “контекст” не лише заува­жу­вали, а й канонізували усі прагматично чутливі теорії значення, але все ж у теорії смислу, яку надихає не тільки лінгвістика, а й куль­турна антропологія, смисл потрактований найбільш ди­намічно – у зв’язку із живими реакціями на світ, відчуттям власної ідентичності:

Смисл — не одиниця значення, а одиниця світорозуміння і світо­сприй­мання. У смисли імпліковані менталітет, світовідчуття людини [Р. Кісь].

“Суб’єктами” смислотворення є не тільки окрема людина, яка формує і модулює свій текст-життя, а й людська спільнота та створюваний її зусиллями текст колективної долі – історія. Тому по­няття смислу є центральним і для екзистенціальних філософів та пси­хо­логів (С. К’єркегор, Ж. Сартр, В. Франкл), і для філософів історії (К. Ясперс, А. Тойнбі, Х. Гадамер).

Фактологічно багатий і сюжетно розгалужений твір потребує чималої дискурсивної “маси”, а це створює додаткові можливості для нюан­сування смислу. Тому, закономірно, мовні єдності вищого дис­курсивного порядку належать до найбільш завершених смисло­вміс­них одиниць. Тобто поняття смислу актуальне для ха­рак­теристики швидше висловлювання, тексту, аніж слова. Втім, воно може стосу­ватися і слова, якщо характеризує не фіксоване, словникове, абстракт­не значення, а значення, породжене ситуативно. У такому разі слово стає текстом і наділяється смислом.

Існує чимало категоріальних співвіднесень, за допомогою яких роз­ме­жовують аналітичні зони, обслуговувані поняттями “значення” і “смисл”:

Категорія відмінностей

Значення”

Смисл”

ієрархія мовних одиниць

слово” “атомарне”

“текст” “сумарне”

особистість — соціум”

мова” “статика” “універсальне”

“мовлення” “динаміка” “індивідуальне”

фіксованість —контекстуальність

словникове” “об’єктивне” “денотація”

“контекстуальне” “інтенціональне” “конотації”

явність —зашифрованість

експліцитне” “буквальне”

“приховане”,“імпліцитне” “символічне”,“закодоване”

Схема 3. Порівняння семантичного складу і сфер вживання понять “значення” і “смисл”.

Творення тексту розглядають як процес розгортання смислу. Таке твердження передбачає, що смисл – не лише вихідний “про­дукт” комунікації, її інформаційний метаефект, а й – чималою мі­рою – дотекстова даність, пружина задуму, інтенціональна про­гра­ма, що визначає добір мовних одиниць і “траєкторію” основної думки у процесі написання твору.

Особливості трансляції смислу залежать від жанру тексту, характеру дискурсу. Наприклад, у оголошеннях-самопрезентаціях молодіжних газет базові смисли “я”-концепції передаються через сценарії і структури для передачі типових відношень: номінативні – “Я Сергій”; атрибутивні – “мені шістнадцять років”, “цікавлюся музикою”; інтенціональності – “хочу знайти нових друзів”; емо­тивної декла­ративності – “Віто, я тебе кохаю”. Реконструкція текстової про­гра­ми на основі базових предикатів дозволяє проілюструвати думку М. Бах­тіна, який смислами називав “відповіді на (за)питання”.

Смисл із багатьох причин і у багатьох випадках – це симво­лічний смисл, який захований за видимою оболонкою знаків. Роз­шиф­ровуючи зв’язки між означниками тексту, читач як семіолог прагне виявити “справжню суть” подій і реконструювати “мета­фізичні особис­тісні конструкції”. Через аналітичні, інтер­претаційні дискурси культура навчає декодування символічної мови: “Поет із трьох історій Кіри Муратової, як і належить справжньому поету недавніх часів, працює в кочегарці. А це само по собі – знак свободи. Бо ж не режиму служить, а в кочегарці (образ “острівця свободи” посилено новітніми реаліями – тепер тут товчуться ще й “голубі”, носії роз­кутої моралі), де все згорає дотла, де тлінність усього фізичного доводиться щохвилинно. Тож поет не боїться демон­струвати свободу, яка визначає його внутрішній світ” (Д, 12.04.02).

В ідеологічному дискурсі смисл може бути зашифрованим, коли автор намагається, але не може дати “відповіді на питання” через некомпетентність, несвободу та прямі ідеологічні заборони. Дослідники комунікації говорять про вивітрювання смислів у тоталітарній культурі, прищеплення смислів, маніпулювання ними. Численні маніпулятивні техніки характерні і для популярної куль­тури, яка активно експлуатує, наприклад, потенціал позитивних асоці­ацій із назвами видатних осіб (запущені у масовий обіг торгові марки горілки “Тарас Шевченко” чи цукерок “Моцарт”).

Гуманітарні дискурси реалізовують означувальний потенціал “смислу” через традиційні зв’язки цього слова із поняттями “внутрішній зміст”, “ідея”, “головна думка”, “значення”, “вартість”, “цінність”, “значущість”, “сутність”. Існує характерна тенденція, особливо у дослідженнях кроскультурної комунікації, до закріп­лен­ня метатермінологічного статусу поняття “смисл”, розширення пов’язаного із ним асоціативного поля: “смислоутворення”, “смислові конфігурації”, “смислорух”, “смислові світи”, “смислоносність”.

Через посередництво поняття смислу розгортається програма семіотики глобального смислопошуку – з’ясування сенсу життя, сенсу подій. Культурологічні конотації слова нагадують: смисл – категорія екзистенціальна: його не вчать, а переживають, ним напов­нюють життя і його втрачають через несвідоме чи недбайливе ставлення. Скінченність життя у випадку індивідуального смисло­по­шуку виконує таку ж функцію, як і скінченність тексту – встановлює межі, у яких смислова конструкція набуває завершеності.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]