Постмодернізм, деконструкція і принцип децентрації

Протягом останньої третини двадцятого сторіччя семіологічна тео­рія розвивалася у культурній ситуації, виразно означеній впли­ва­ми свідомості і доктрин, які відомі під назвою “постмо­дернізм”. Пост­модернізм як культурний рефлекс спрямований проти уні­фі­ка­ції, стандартизації, тотальності, засилля “універсалістських дис­кур­сів”. Те, що модерна соціальна і гуманітарна теорія схильна була вва­жати онтологічним і епістемологічним абсолютом, – наприклад, кон­цепти реальність, суб’єкт, спільнота, – постмодерна парадигма розглядала як варті перегляду способи конструювання дійсності. Нищівній критиці були піддані наративи (“грандна­ративи”) “прогресу”, “підкорення природи”, “об’єктивного знання”, “побу­дови справед­ливого майбутнього”. Може, власне, не стільки ці наративи, скільки сам принцип гранднаративу. Від методологічних норм цілісності, системності, зосередження на домінантах постмо­дернізм перевів погляди культурного співтовариства до раніше зігнорованих частин об’єкта і процесу пізнання – локальних, пери­ферійних, випадкових, фрагментарних, недомінантних, миттє­вих. Новий рух поставив під сумнів тотальність віри і почав зухвало випробовувати іронією на позір вічні культурні істини.

Оскільки постмодерна теорія пов’язана із переглядом території значень, то Ф. Ліотар вважав “Філософські дослідження” Л. Віт­ген­штейна, який започаткував подібну роботу, прологом до honorable postmodernity. А усвідомлене завершення циклу класичного раціона­лізму пов’язують з іменами Ж. Дерріди, Ж. Делеза, Ж. Бодріяра, Ф. Ліотара. Постмодернізм підтверджує своє теоретичне кредо на рівні стилю. “Класично” постмодерні філософські тексти авторства Бодріяра чи Делеза вдало маскують “ідеологічні” підвалини і спираються на дифузне, неструктуроване письмо.

Постмодерністів-теоретиків об’єднала ідея деконструкції – інструменту зміни класичного дослідницького інструментарію та “вивільнення матеріалу зі схем”. Перспектива майбутнього у декон­струкції присутня у станах невизначеності, очікування (а не посту­лювання) правди, у готовності вмістити у власний дискурс потреби іншого, факти не лише альтернативні, а й незрозумілі, сумнівні, другорядні тощо [6]. Завдяки деконструкції постмодернізм реалі­зував себе через “дискурс принципової незавершеності”, у якому думка не підпорядкована наперед заданому результатові, а є части­ною “експерименту з альтернативного осмислювання” [6].

Одним із найпотужніших каталізаторів постмодерного де­конструк­тивістського світогляду стала критика логоцентризму – принципу зосередженості суспільства на авторитетові раціональної науки, а мислення – на системі суворих логічних критеріїв і засад верифікації. Ж. Дерріда піддав продуктивному сумніву основні субстанції і формати логоцентристських репрезентацій: мову-писем­ність, історію метафізики і концепт науки й науковості. Декон­струкція не заперечує усіх цих знакових тотальностей, але проти­стоїть їм тоді, коли вони виступають засобами “контролю над культурним світом” і змагаються за право монополізації істини замість рівноправної участі у “грі смислоозначування” [6].

Новий методологічний світогляд, який відмовився від самого поняття “метод”, визначив себе не як знаряддя розправи над “універсалістським дискурсом”, а спосіб перенаголошування його окре­мих елементів. Саме так вчинили деконструктивісти стосовно відомої структуралістської ідеї концептуальних альтернатив – опозицій. Бінар­ні опозиції – концептуальні пари (Схід – Захід, чоловіче – жіноче, елітарне – егалітарне), в яких, як правило, один із елементів “головний”, аксіологічно вивищений, а інший сприймається як залежний, вторин­ний. Побудовані навколо таких пар моделі мислення лежать в основі раціоналістичної, логоцентричної західної культури. На противагу таким моделям в аналізі авторського тексту і тексту-культури було запропоновано принцип децентрації, що полягає у відмові від визнан­ня привілейованого становища одного з елементів бінарної опозиції.

Децентрація не означає зміни домінантного члена опозиції на протилежний йому елемент. Ідеться про руйнування самої ідеї “центру”, зняття аксіологічного наголосу в традиційних дихотоміях, створення простору смислової рівноправності [2]. Як один елемент побачений, “прочитаний”, ідентифікований через інший, так і вдоско­налений, розвинений він має бути через збалансування, взаємо­пристосування протилежностей. Відкритість до альтернатив і від­мова від репресій членів бінарної опозиції один одним – це той аспект ідеї децентрації, що зближує її із мораллю толерантності, прикладними стратегіями “політкоректності”, що стають дедалі актуальнішими для гро­мадянського балансу модерних суспільств і стилю сучасних мас-медіа.

Деконструкція – не метод, а спонука до самозаглиблення, спосіб перегляду інших методів, руйнування їх соціальної самовпевненості й пихатих претензій на самодостатність. Якщо у самій деконструкції є сліди методологічності, то вони, згідно з її ж власною логікою, мусять бути “підірваними” також. Але прикметно і парадоксально, що у пояс­нен­ні теорії, яка намагалася творити альтернативний теоретичний світ і обходитися без понять “система” і “теорія”, проступають виразні сліди традиційних структурних схем. На думку критиків постмодер­нізму, скасування привілеїв логосу, континууму, “центру” і “ядра” означає прихід і розширення їх парадигматичних проти­лежностей – ірраціо­наль­них та інту­їтивних методів пізнання, інтере­сів часткового, перифе­рій­ного. Саме на цій підставі про пост­модернізм, що з’явився як реак­ція на змертвіння академічних методо­логій, говорять як про “доктрину”, нову ідеологію.

Для того щоб набути префікса “пост” із гроном неповторних конотацій, серед них і звинувачувальних, новому світоглядові дове­лося переступити через традицію попередніх культурних епох. Ос­кіль­ки усе, від чого він принципово відмежовувався, духовно похо­дило із модерну, неможливо пояснити суть постмодернізму, не звер­нув­шись до питання про суть і функції модерну. А його, як і ще раніший премодерн, характеризує декілька взаємопов’язаних соці­альних, технологічних, комунікативних, епістемологічних особли­востей:

	Домодерний період (до 1700 р.)	Модерний період (після 1800 р.)	Постмодерний період (від 1960 р.)
Категорія у трудовій ієрархії	селяни/ ремісни­ки	фабричні робітники/мене­джери/управлін­ці національного масштабу	тимчасові робіт­ни­ки/ менеджери/ управ­лін­ці глобального рівня
Основне робоче місце	поле/ферма	фабрика/офіс	офіс/дім/вір­ту­альний чи мо­більний офіс
Масштаб комунікації	локальний	національний	глобальний
Спосіб передачі інформації	усний/ рукописи	друкування/елек­троніка	електронний/ цифровий
Канали комунікації	оповідачі/ старожили/ речники	книги/газети/ журнали/радіо/ теле­бачення	телебачення/ кабельне ТБ/ інтернет/ муль­ти­медіа
Комунікація в до­машніх умовах	перо	друкарська ма­шинка/комп’ютер	персональний комп’ютер

Табл. 2. Соціальні та комунікативні тенденції домодерного, модерного та постмодерного періодів [35; С. 21].

Соціальному і технологічному рівневі комунікативних техно­логій постмодернізму відповідає ліберальний стиль його масо­во­кому­нікативних процесів. Заохочені постмодерними уявленнями, лі­те­ра­тура і мас-медіа відмовилися від зобов’язань перед стандартом і каноном. На зміну регламентованості інформаційних форм прихо­дить відчуття “екстазу комунікації” (Ж. Бодріяр). Сама природа масової комунікації сприяла стильовій зміні і занедбанні авторитету “центру” й “осі”. Перенесення різних форм інформації в єдиному комуні­кативному потоці стирає відмінності між елітарним та егалітарним, високим та низьким. Постмодернізм стимулює і кон­цептуалізує інтегративні процеси:

Він свідомо поєднує жанри, підходи, стилі. Він насолоджується змішуванням і близьким сусідством форм (вигадка — реальність), модаль­ностей (прямі значення — іронія), настроїв (насильство — комедія), культур­них рівнів (високе — низьке) [34; С. 58].

Потрапляючи у жорна популярної культури – жанрів і дискур­сів, естетично-когнітивні характеристики яких поставлені у залеж­ність від “масового” підходу, стандарту, – будь-які творчі ідеї на­бу­вають придатної для масового споживання консистенції. Неми­нучі при цьому втрати “високого духу” компенсує насолода експе­римен­тування, “приємність іронії і гри”. У явищах фрагментації і но­віт­нього декадансу, егалітарності й симулякра постмодерна свідо­мість вбачає не деградацію чи загрозу, а народження новітньої естетики:

Постмодернізми, справді, зачаровані якраз усім цим “занепад­ницьким” краєвидом шлоку і кітчу, телевізійних серіалів і культури читаць­ких дайджестів, реклами і мотелів, нічних шоу і голлівудських філь­мів категорії “В”, так званої паралітератури з її категоріями книг у м’яких обкла­динках для читання на летовищі — готики і романсу, популярної біографії і детективу, наукової фантастики чи роману-фентезі… [36; С. 2].

Сенс постмодернізму – не стільки в новій методології (осучас­неному варіанті добре забутих старих декадансів і експери­мен­тів), скільки у створенні ідейних, консолідаційних основ для чергової порції суспільної енергетики оновлення. Постмодернізм – це і метод, і світогляд, і стиль, і розчарування, і зачарування, і етап в естафеті, яка має підтримувати вічний вогонь бунтарства. Кожна національна й індивідуальна рецепція постмодерних форм додає нових граней розуміння явища. Бо найважливіша роль пост­модернізму – створю­вати духовне середовище, сприятливе для будь-яких пошуків.

Література:

1. Андрусів С. Модус національної ідентичності: львівський текст 30‑х років ХХ століття. — Тернопіль, Львів, 2000.

2. Барт Р. Война языков. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. — М., 1994. 

3. Барт Р. S/Z. — М., 2001.

4. Бацевич Ф. Нариси з комунікативної лінгвістики. — Л., 2003. 

5. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть. — Л., 2004.

6. Гурко Е. Деконструкция: тексты и интерпретация: Деррида Ж. Оставь это имя (Постскриптум), как избежать разговора: дене­гации. — Минск, 2001.

7. Ділі Дж. Основи семіотики. — Л., 2000.

8. Еко У. Роль читача: дослідження з семіотики текстів. — Л., 2004.

9. Жижек С. Ласкаво просимо до пустелі реального // Критика, 2001. —№ 10.

10. Зубрицька М. Homo Legens: читання як соціокультурний феномен. — Л., 2004.

11. Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до гіпотези мовного релятивізму). — Л., 2002.

12. Луман Н. Реальность масс-медиа. — М., 2005.

13. Павлюк І. Діагностика і прогностика брехні. — Л., 2003.

14. Пирс Ч. Начала прагматизма. — СПб., 2000.

15. Почепцов Г. Информационные войны. — М., 2000.

16. Пропп В. Морфология сказки. — М., 1969. 

17. Современное зарубежное литературоведение. — М., 1996.

18. Соссюр Ф де. Курс загальної лінгвістики. — К., 1998.

19. Тодоров Ц. Теории символа. — М., 1999.

20. Усманова А. Умберто Эко: парадоксы интерпретации. — Минск, 2000.

21. Фізер І. Психолінгвістична теорія літератури Олександра Потебні: метакритичне дослідження. — К., 1996.

22. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. — СПб., 1998.

23. Barthes R. Elements of Semiology. New York: Hill and Wang, 1973.

24. Baudrillard J. Simulations. New York: Semiotext{e}, 1983.

25. Berger A. Media Analysis Techniques. Newbury Park, London, New Delhi, 1991.

26. Berger A. Seeing Іs Believing: An Introduction to Visual Communication. Mayfield Publishing Company, 1998.

27. Berger A. Signs in Contemporary Culture: An Introduction to Semiotics. Sheffield Publishing Company, 1999.

28. Воk S. Lying: Moral in Public and Private Life. New York: Vintage Books, 1999.

29. Вооrstin D. The Image: A Guide to Pseudo-Events in America. New York: Vintage Books, 1987.

30. Eagleton T. Iluzje postmodernizmu, 1998.

31. Eco U. A Theory of Semiotics. Indiana Un-ty Press , 1979.

32. Field H. Tarski’s Theory of Truth // Basic Topics in the Philosophy of Language. Prentice Hall, 1994.

33. Fiske J. Television Culture. London: Routledge, 1992.

34. Gitlin T. Postmodernism: What Are They Talking About // Postmodern Presence: Readings on Postmodernism in American Culture and Society. Altamira Press, 1998.

35. Griffin E. A First Look at Communication Theory. Mc Graw-Hill, 1991.

36. Jameson F. Postmodernism, or The Cultural Logic of Late Capitalism. Durham, NC: Duc(k)e Un-ty Press, 1991.

37. Norris Ch. Deconstruction: Theory and Practice. London, New York: Routledge, 2002.

38. Ruben B. Communication and Human Behavior. Allyn and Bacon, 1998.

39. Semiotics: An Introductory Anthology. London: Hutchinson, 1986. 

40. Wilson A. Ukraine’s New Virtual Politics // East European Constitutional Review, Vol. 10, Number 2/3, Summer 2001 http: //www.law.nyu.edu/eecr/vol10num2_3/focus/Wilson.