- •Рецензенти:
- •Семіотичні категорії в аналізі тексту та комунікації
- •Семіотика: “дисципліна, рух, філософія, культ”?
- •Типи знаків за класифікацією ч. Пірса
- •Теорія знака ф. Де Соссюра. Означуване й означник
- •Текст у семіоцентричних інтерпретаціях
- •Знак, значення і смисл
- •Коди — інструменти впорядковування значень
- •Інтертекстуальні зв’язки: текст у єдності з культурою
- •Правда і брехня з погляду семіології та практики масової комунікації
- •Синтагматично-структурний аналіз наративу
- •Постмодернізм, деконструкція і принцип децентрації
- •Символічні універсуми мас-медіа
- •Символ як одиниця комунікації: логіко-психологічні, мовні та соціальні аспекти
- •Символічне означування культурної території. Механізми і види символів
- •Субстанції символу
- •Ідентифікація і символ у соціальному просторі
- •Джерела публіцистичного символізму. Іміджеві символи та історичні алюзії у мас-медіа
- •Міф, контрміф і антиміф у світі мас-медійної реальності
- •Словник
- •Список умовних позначень назв друкованих видань
- •Навчальне видання
Правда і брехня з погляду семіології та практики масової комунікації
Опосередковуючи уявлення про речі, знаки творять “когнітивне дзеркало” реальності або долучаються до творення “відсутніх” світів, які називають віртуально-творчими, якщо вони виконують атрактивну функцію, або ж брехнею – якщо такі знаки створюють загрозу соціальному порядкові, чиїмось інтересам. Новонароджений знак сприймається як правда чи брехня, а брехня – як Гра чи Війна [13].
До визначальних рис модерного і постмодерного світів належить стабільне зростання частки реальності, створеної через знак. Чимало із “реально” відсутнього заслуговує бути знаково присутнім у соціумі: література, музика, кіно. Художні жанри й дискурси за своєю безпосередньою природою призначені брати участь в інформаційному, творчому “розширенні” світу людей, апробації нових і альтернативних можливостей. “Якби” і “нібито” модальності та інші означники, які створюють віртуальні означувані, настільки легітимізували себе, що давно вже самі стали підставою для нових семіоконструкцій навіть у таких “симетричних” до реальності “формах життя”, як політика чи наукова аргументація.
Семіотика з її центральною парадигмою “означуване – означник – референт” розвиває чутливість до характеру зв’язків між конструкційним, “надбудовним” і реалістичним планами текстотворення. Умберто Еко навіть висловив думку про те, що однією із програм загальної семіотики має стати вивчення брехні – “всього, що може слугувати брехні” [31]. Брехню в аналізі комунікації розглядають і у практичному аспекті технологій маніпулювання, і з погляду загальної онтології мас-медіа. Як стверджує Н. Луман, використовуючи кантівську термінологію, “мас-медіа продукують трансцендентальну ілюзію” [12].
Уявлення про сутність і масштаби брехні у різних напрямах науки про знак суттєво різняться – відповідають такому ж широкому трактуванню тексту і завдань семіотики. Семіотичні дистинкції уможливлюють бачення брехні, по-перше, як конфлікту “реальності” і “відображення”, а по-друге, як конфлікту семіосистем, різних способів означування і кодування, за якими зазвичай стоїть конфлікт реальних інтересів.
Навіть такі побутові форми семіотичної діяльності, як силіконові груди, косметика, перука, пластика обличчя чи тіла, високі підбори можна потрактувати напівусерйоз чи цілком серйозно як приховування природного знака, заміну його штучним – а отже, як одну із форм брехні [25]. Подібна постановка питання радикалізує поняття брехні, водночас позбавляючи його однозначно негативної оцінки. У багатьох формах людської діяльності приховування означуваного не судять суворо. Таким невинним і нешкідливим (на перший погляд?) обманом вважають використання плацебо у медицині, практику написання всуціль позитивних листів-рекомендацій для молодих науковців, створення штучних ситуацій під час проведення експериментів, розіграші, які знімають на приховану камеру тощо. З етичних чи прагматичних міркувань суспільство виправдовує такі види обману, як заспокоєння хворих (приховування діагнозу), неправда при всиновленні, патерналістські брехні (батьківські ухильні пояснення складних питань своїм нащадкам), брехні, які захищають секрети друзів чи клієнтів, охорона таємниць нацбезпеки [28]. Оцінка семантично неадекватного мовленнєвого акту змінюється залежно від етичного позиціювання адресата неправдивого повідомлення – “брехати другові”, “брехати ворогові”, “брехати брехунові” [28].
Кооперація брехуна і його жертви може видаватися благом для них обох у випадку однієї з найбажаніших ілюзій – ілюзії любові. Обман може бути свідомо не мотивованим (самообман), вибірковим (“секрет”), захованим за зовнішньою відданістю чеснотам і переконанням (“лицемірство”). У “брехні” є чимало синонімічних, зокрема, евфемістичних і публіцистичних форм (“дурити”, “прикрашати”, “фальшувати”, “викривляти дійсність”, “піарити”). Між правдою і брехнею – градаційна система форм невідповідності дійсності: “напівправда”, “недомовки”. Можна не казати правди, не кажучи водночас і брехні: у вербальному тексті для такого способу обману використовують селективні стратегії, у візуальних медіа – монтаж.
Багатозначність поняття “брехня” чималою мірою зумовлена невимовністю, багатозначністю поняття “правда”. Протягом тисячоліть теоретики-гуманітарії намагаються з’ясувати правду про правду: абсолютна чи відносна, єдина чи плюралістична, встановлювана через досвід душі чи соціальний консенсус? Критицизм багатьох мислителів був спрямований проти конвенційного розуміння правди, ототожнення її із правдою спільноти, підпорядкування її єдиному соціальному кодові і перетворення її у засіб для осягнення часткових інтересів. Велика обіцянка нерелятивності і сили правди захована у текстах Святого Письма: “І пізнаєте істину, й істина зробить вас вільними” (Ів. 8, 32).
Один із доступних земній людині способів шукати правду – намагання встановити її критерії у рамках досвіду тривимірної реальності. Послідовник Пірса логік Тарський, шукаючи робоче визначення “правди”, яке було б “матеріально адекватним” і “формально коректним”, а також дозволяло б однаково добре пояснити суть цього поняття не лише людині, а й комп’ютеру – посередникові у комунікативних процесах, – не знайшов кращого виходу, як звернутися до класичного визначення із “Метафізики” Аристотеля:
Сказати про існуюче, що воно не існує, чи про неіснуюче, що воно існує, є брехнею, натомість сказати про існуюче, що воно існує, і про неіснуюче, що воно не існує, є правдою [32; С. 538].
Ця думка може звучати ще лаконічніше: “Правдивість речення полягає у згоді із реальністю”. Як і практичний досвід, наука не пропонує нічого іншого, крім критерію буттєвої адекватності, або ж, якщо скористатися семіологічними термінами, – відповідності означника означуваному, а означуваного – референтові. Але така однозначно витлумачена репрезентативність несумісна із аналізом вразливих місць проблеми буттєвості. Йдеться про те, що кожна спроба дефінувати “правду” через поняття “дійсність” наштовхується на парадоксальну невизначеність самої “дійсності” (“внутрішня дійсність” і “зовнішня дійсність”, “емпіричний факт” і “факт свідомості”, різниця у явності раціонального та ірраціонального). Зокрема, пізнання Бога було пов’язане не стільки із логічними потугами допитливого розуму, скільки із довір’ям до цілком протилежних начал і вимірів – “внутрішньої дійсності”, “вищого одкровення”.
Когнітивні психологи стверджують, що нейрокогнітивна картина творення уявного образу (візуалізація) і сприймання образу реального, який вимагає передачі сигналу на рогівку, практично аналогічна. А через взаємне проникнення віртуальності і реальності стає помітною нетривкість і розхитаність критерію “фактологічності”. Відбувається ерозія самої реальності, сумнівним стає статус “реального об’єкта”. Навіть традиційні матеріальні підвалини цього світу зазнають дедалі рішучішого свідомого втручання. Генетичне моделювання, клонування, пластична хірургія, трансплантація органів, вирощування живих тканин, зміна статі, штучне запліднення, нейролінгвістичне програмування – це лише перші можливості і симптоми експерименту із підриву власних основ, глобального демонтажу “онтологічних” матеріальних знаків.
Від початків свого існування світ сумнівається у власній реальності і можливості пізнання (концепції реальності-майя, агностицизму, пріоритизація ірраціонального). Однією із симптоматичних ознак постмодерну стало епістемологічно регресивне, здавалося б, наростання підозр стосовно статусу реальності. Славой Жижек вбачає вираз такого світогляду у мотивах сучасного кінематографа:
Одвічна американська параноїдальна фантазія — людина, котра живе в маленькому ідилічному каліфорнійському містечку, споживацькому раю, раптом починає підозрювати, що світ, у якому вона живе, є підробкою, виставою, розіграною, щоби переконати її в тому, нібито вона перебуває в реальному світі, тоді як усі люди навколо є дійсними акторами та статистами у гігантському шоу [9]
– і пише про фільм “Шоу Трумана” (1998) як про приклад такої фантазії...
Але світ можливий якраз тому, що дає собі раду із подібними здогадами та сумнівами. Звичайний щоденний досвід потребує опертя на концепт верифікованості зовнішнього світу і стабільності зв’язків у системі “людина-людина”. Для світу, що переконав себе у власній реальності, речення “Сніг білий” правдиве тоді і тільки тоді, якщо сніг є білий [32].
На відміну від художньої літератури, у якій, за формулюванням У. Еко, “взагалі не передбачено, що мовець говорить правду”, масова комунікація оперта на код правдивості і принцип перевірки фактуальної інформації. Якщо формули надкодування і рецептивні конвенції літературної сфери встановлюють, що події “не справжні” [8], то для мас-медіа природно насичувати тексти кодами “відповідності дійсності”.
Дискурс масової комунікації виробив особливі знаки фактуальності – форми подання інформації, які сигналізують читачеві про її надійність. До таких сигналів підвищеної гарантії правдивості інформації можна віднести презентацію факту через свідчення очевидців, соціологічні факти, висновки експертів, цитування, витяги з документів.
Щоправда, названі форми – це не зміст, а лише інструменти трансляції правди, тому у реальній практиці мас-медіа і роботі інституцій, відповідальних за статус документальності, аргументативна потужність фактуальних знаків легко трансформується у потенціал маніпулятивності.
Різні методи проведення експертизи, неточності в її ході, використання різних матеріалів (наприклад, можливості фальсифікації і підміни об’єкта дослідження з боку замовників), не кажучи уже про недопустиму суб’єктивність – врахування побажань замовників – ведуть до різних результатів. Політичні замовлення дощенту руйнують репутацію “експертної оцінки”. До прикладу, повідомлення газет, радіостанцій і телеканалів різних орієнтацій про “таращанське тіло”, справжність “плівок Мельниченка”, “хворобу Ющенка”, “метання яйця у прем’єра Януковича” спантеличували слухачів діапазоном розходжень у висновках.
“Соціологічний факт” у сучасній масовій комунікації не тільки виконує свою пряму функцію уточнення кількісних параметрів інформації, а й парадоксальним чином робить внесок у творення нефактуальних дискурсів. Зазвичай це не має жодного стосунку до соціології як науки. Тому у масовій свідомості це поняття вперто асоціюється не з “науковістю” і “правдивістю”, а з обманом (“Існує декілька видів брехні: нахабна брехня, просто брехня і соціологічні дані”). Користувачі соціологічної інформації у масових медіа компрометують практику використання соціологічних даних, зіставляючи цифри, вирвані із контексту, отримані за різними методиками. Для надто заангажованого у комерційні та ідеологічні стосунки суб’єкта “соціологічний факт” стає знаряддям роздмухування сенсаціоналістських пристрастей: “На черговому з’їзді Національної спілки журналістів, який відбувся минулого року, було зазначено: 70% громадян України не читають газет! Організоване того ж року Українською організацією періодики дослідження дало сенсаційний результат: 88% громадян України читають газети один і більше разів на тиждень” (П, 6.06.03). Риторичний діапазон політичних коментарів із кількісними даними (“у мітингу взяло участь 10 тисяч осіб. За даними опозиції – 50 тисяч”) не сприяє вихованню поваги до факту.
Документ – це те, що традиційно вважали серйозним доказом правдивості. Але сучасні технічні можливості фальсифікації документів серйозно загрожують їх статусу фактуальної доказовості. У часи Шерлока Холмса фотографія ще могла бути свідченням, очевидність якого не підлягала жодним сумнівам – варто згадати діалог знаменитого детектива із спадковим королем Богемії, занепокоєним можливим розголошенням його приватних таємниць (оповідання “Скандал у Богемії”): “Якщо ця молода особа захоче скористатись листами для шантажу або чогось схожого на це, то як вона доведе, що вони справжні? – Там мій почерк. – Ет! Підроблено. – Мій особистий папір. – Украдено. – Моя особиста печатка. – Фальшивка. – І моя фотографія. – Її куплено. – Але ми сфотографовані разом. – От тобі й маєш. Це зовсім кепсько. (...) Фотографію треба будь-що повернути”. Комбіновані фотографії у сучасних таблоїдах (голова знаменитості припасована до якого завгодно тіла) свідчать про розширення маніпулятивних можливостей іконічних знаків із ще донедавна абсолютним статусом документальності.
Поряд із знаками фактуальності у масовій комунікації використовують експліцитні маркери нефактологічного статусу інформації. “Кажуть, що”, “ходять чутки”, “за неперевіреними даними” – чесно визнає пресовий орган чи аудіовізуальний медіум, знімаючи із себе відповідальність за правдивість опублікованого чи озвученого факту. Існують спеціальні рубрики і навіть цілі видання, які, добре усвідомивши попит на жанр плітки, відкрито декларують відповідну жанрову специфіку. Мас-медіа можуть експлікувати ненадійне джерело: “Лазаренко винен Кучмі $50 мільйонів” (під рубрикою “Свідка понесло” (ВЗ, 15.04.04)). Масовим способом поширення гіпотетичної, проблематичної інформації у політичному дискурсі (прогнози, непідтверджені пояснення-версії) стало використання питального речення: “У хід пішла біологічна зброя?” (ВВ, 15-21.10.04), “Ющенка не труїли?” (ВГ, 1-7.10.04), “Кучма хоче зірвати вибори?” (ВЗ, 8.12.04), “Чорновола “замовив” Кучма?” (П, 23.02.06), “Бакай оголосить компромат на “Нашу Україну”?” (ЛГ, 01.03.06). Проблематизація питань духовного плану так само оперта на цю синтаксичну форму: “Код да Вінчі” – замовлення пекла?” (ВЗ, 7.06.06).
Експліцитне жанрове маркування дискурсів реклами, паблік рилейшнз, політичної полеміки (“На правах реклами”, “Точка зору”, “PR”) є водночас вказівкою на чималу ймовірність неадекватностей – у діапазоні стратегій від “білих” – гіперболізаційно-селективних – до “чорних” – агресивно-наклепницьких. У такому разі встановлення міри неадекватності стає завданням інтерпретатора, аналітика.
В історії розвитку медіа на пострадянських теренах зафіксовано чимало випадків грубого порушення коду “згоди із реальністю”, тобто, простіше кажучи, брехні. Досить згадати історії з фінансовими пірамідами на зразок МММ чи “Памір”, “завдяки” яким пострадянські громадяни набували досвіду умовності реклами. Ще численнішими є дискурси і репрезентації, у яких відсутність референта і фіктивність означуваного нелегко довести, а іноді й помітити. Це талановиті мімікрії, масштабні підстановки понять, що балансують на лінії конвенційних кодів розмежування реальності-фіктивності.
Семіологія та комунікативна теорія загалом використовує чимало понять, які вказують на непропорційні, неадекватні стосунки між референтом, означником і означуваним Це, зокрема, терміни віртуальний об’єкт, симулякр, псевдоподія, медіаподія. Чималий простір неадекватностей передбачає і таке явище, як імідж – штучно (з певною метою) створений образ особи чи організації.
Поняття віртуального об’єкта (у семіологічних термінах: відсутності чи несформованості референта) українські та закордонні аналітики використовують для заакцентовування умовного характеру діяльності політичних партій в Україні. При величезній формальній кількості партій (на осінь 2005 року їх було зареєстровано 101) реально існує зовсім мало справді масових організацій. Матеріалізувавшись у знакові, віртуальні утворення, втім, намагалися здійснювати цілком реальний вплив: “…Віртуальна Морська партія завжди й у числі перших підтримує всі ініціативи гаранта, що, до речі, вберегло її під час партійної зачистки, організованої свого часу Мін’юстом” (ЛГ, 5.02.04). Загалом усю українську політику епохи Л. Кучми політолог Е. Вільсон визначав як таку, де “публічний світ жесту і творення іміджів маскує альтернативний світ інтриг та заангажованості” [40]. Обґрунтовуючи концепцію віртуального характеру української політики, Е. Вільсон звертав увагу на “глибочезні розриви між публічною правдоподібністю і приватним цинізмом” та відзначав такі найприкметніші аспекти української політичної сфери, як “прихована ідентичність ключових політичних фігур”, засилля майстрів цинічного піару, маніпулятивної пропаганди і компромату.
Термін “псевдоподія” вперше був використаний – для аналізу “синтетичних” способів стимулювання уваги аудиторії – у книзі Д. Бурстина “Імідж: путівник до псевдоподій в Америці”, яка з’явилась друком у 60-х роках двадцятого сторіччя. До категорії псевдоподій Д. Бурстин відніс розраховані на публіку святкування ювілеїв, практику підготовки прес-релізів, заяв, проведення прес-конференцій, зустрічі політиків із представниками медіа та громадськістю для проголошення програмних тез та коментарів. Усі ці форми стали особливо актуальними з початком гострої конкуренції медіа та боротьби іміджів у другій половині двадцятого сторіччя. Псевдоподія однозначно залежна від інтенсивності медійного обігу означників: “її успіх залежить від того, наскільки широко її висвітлюють” [29]. В українській дійсності характерною для псевдоподій штучністю відзначалися тимчасові угруповання на зразок “канівської четвірки” під час президентської кампанії 1999 року чи відверто технологічний характер “внесення змін до Конституції” у 2004 році та симуляція їх “всенародного обговорення”. На думку Д. Бурстина, завдяки тотальному поширенню псевдоподій журналістська практика “збирання новин” (news-gathering) перетворилася на “продукування новин” (news-making). Парадоксально, але охарактеризоване автором становище “гри на публіку” політики сприймають не як критику, що мала би сприяти наповненню змістом політичної реальності, а як керівництво до дії, яке надихає конструювання нових “упаковок” і “оболонок”.
Медіаподія – поняття, що фіксує ще одну доволі прикметну форму штучного розширення асиметрії між знаком і об’єктом. Медіаподія – це “вибране” із потоку подій, яке піддають семіологічній інтенсифікації (детальні описи при частих повторах), отож частота і значущість такої події в інформаційному просторі більша, ніж у реальному житті. Медіаподії – наслідок активності політичного або прямого комерційного інтересу, які не надто зважають на етику при втручанні у сферу приватних почуттів. У суцільний ланцюг медіаподій перетворилися життя і смерть принцеси Діани; телетрансляції поєдинку між боксерами М. Тайсоном і Л. Льюїсом передувало смакування їх сімейних скандалів і проблем, демонстрація сцен сімейного насильства і професійної нестриманості. Медіаподія реалізує свої рекламні та атрактивні функції завдяки увиразненому модусові сенсаційності. Сенсаціоналістські “прирощення” можуть бути створені самими лише дискурсними засобами – як у анонсі “Пономарьов малює картини і домагається заміжніх жінок”, зміст якого у тексті розшифровано як “Пономарьов знімає кліп на пісню про кохання до заміжньої жінки”.
У рекламній події форма живе своїм власним гіперемоційним життям (“новина, що валить з ніг”, “скандально низькі ціни”), не маючи жодних зобов’язань щодо психологічної відповідності реаліям і заступаючи мізерність того, що відбувається. Але, власне, саме завдяки суттєвому розриву у системі “означник – означуване – референт” і схильності людей звертати увагу радше на “означники” (“дешеве”, “цікаве”, “нове”, “престижне”), аніж на речі, реклама виконує свою функцію. Жанр абсолютно не був би потрібен, якби його означники у емоційному, інформаційному і психологічному сенсі були еквівалентними означуваному і не піднімались над буденним сприйняттям референта – “реального об’єкта”.
Праці французького культуролога Ж. Бодріяра збагатили світову семіологічну теорію терміном “симулякр” із значенням розриву між реальностями, у яких живуть свідомість і речі. Симулякр – це створений свідомістю фетиш, “означник без реального означуваного”, словесний образ, що створює правдоподібну картину подій і зв’язків реальності, хоч насправді є лише ілюзією дійсності, імітацією подій і явищ. Симулякри, “точні копії без оригіналу”, активно заповнюють сучасний медіапростір, намагаючись показати життя інтенсивнішим, аніж воно є насправді. Відсутність означуваного, як правило, не пов’язана із відсутністю референта. Навпаки, призначення симулякра якраз у тому, щоб надати референтові (автор, прем’єр-міністр, поп-зірка) тих ознак, яких тому насправді бракує, через систему “порожніх означників” створити видимість діяльності, прогресу і чеснот. Наприклад, непропорційне до реальної значущості нарощування символічних вартостей супроводжувало розвиток конс’юмеристського проекту “Макдональдс”, у результаті – його можна вважати символом чого завгодно – глобалізації, матеріальних можливостей (на пострадянських теренах) чи матеріальної поміркованості (в економічно розвинених країнах), – але аж ніяк не закладом, придатним для регулярного харчування. Навіть у такій прозаїчній повсякденній сфері, як реклама сервісу, неадекватність у системі означування спричинила конфлікт інтересів: деякі клієнти “Макдональдсу” намагалися притягнути до судової відповідальності цей заклад громадського харчування за “використання оманливих маркетингових стратегій”. Спроби клієнтів стягнути із закладу компенсацію за внесок у такі їх негаразди, як ожиріння та підвищення рівня холестерину, не принесли успіху. Позов було відхилено із мотивацією “клієнти несуть відповідальність за свій вибір” – що із семіологічного погляду тотожне постулатові про важливість декодування, адекватної інтерпретативної сторони у комунікації і конечність встановлення “семантичних фільтрів” на шляху інформаційних потоків, які намагаються детермінувати особистий досвід.
Український перекладач Бодріяра В. Кононович переніс поняття “безреферентного знака” в політичну площину і зробив його основою критичного огляду соціальних фікцій українського суспільства:
Симулякри присутні повсюдно, вони заповнюють усі сфери громадського життя. Симуляція національного відродження. Симуляція демократії. Симуляція прав людини. Симуляція економічного зростання і поліпшення добробуту громадян. Симуляція пенсійного забезпечення. Симуляція видавничої діяльності, коли книги виходять накладом дві-три тисячі примірників. Симуляція національного кінематографа, якого ніхто не бачить [5; С. 8].
На окрему фальшиву інформацію, як і загалом на високий рівень симулякризованості соціального довкілля, читач може реагувати по-різному: потраплянням “на гачок”, індиферентним ігноруванням, виробленням імунітету, активним спротивом. Критичні маси брехні врешті-решт обертаються бумерангом, а “усе таємне стає явним”. Будь-яка соціальна система в ім’я хоча би елементарного самозбереження змушена у якийсь час почати чинити спротив розмноженню фальшивих знаків. Адже, як висловився один із засновників Республіканської партії США, шістнадцятий президент Сполучених Штатів А. Лінкольн, “Можна постійно дурити декого, можна нетривалий час дурити багатьох людей, але не можна безконечно довго обманювати всіх”.