2. Цінності європейської цивілізації та проблема свободи

Питання про європейський вибір України є для неї одним із найважливіших, сенсоутворюючих. Йдеться не про якісь другоряд­ні, буденні за своєю суттю, а про принципові речі - вихідні, засадни-чі цінності, соціокультурний вибір України, про її подальший стра­тегічний шлях, про її рух до повноцінної демократії, відповідальної влади, про становлення справжнього громадянина і остаточне завер­шення формування української етнічної нації як основи, стрижня становлення української політичної нації та, відповідно, повновагого громадянського суспільства. Суспільства, котре складається із

130

131

громадян, що прагнуть забезпечити спільне добро і повинні оберігати політичну стабільність та бути патріотами².

Тобто йдеться не просто про зовнішньополітичні орієнтації і деякі зовнішні ознаки західної цивілізації, не просто про європейські політичні й економічні структури, членами яких бажано було б стати. Йдеться передовсім і визначальним чином про засадничі європейські цінності, про демократичну перспективу, про внутрішні (політичні, ідеологічні -соціокультурні, якщо говорити в цілому) орієнтації та про низку відповідних параметрів і стандартів європейської цивілізації, які мають рано чи пізно стати повсякденністю буття громадянина України.

Чи не найважливішою прикметною рисою європейської культу­рної спадщини та цивілізаційного процесу є те, що європейська історія відбулася і продовжує свій плин, хоч би які неймовірні драми, проблеми, колізії, кров та страждання її супроводжували. А відтак усі ті метафізичні зусилля, пошуки вихідних орієнтирів раціонального облаштування домівки власного буття й персональної долі в минулому та сьогоденні є тим надбанням, без якого неможливо уявити нинішні прагнення відновити ідентичність, відкрити шляхи у майбутнє.

У відповідь на небувалі для історії випробування, які випали на долю європейської людини у XX сторіччі, було напрацьовано принци­пи нової, некласичної раціональності, серед яких як найважливіші слід виокремити такі: плюралізм, альтернативність, децентрованість, екосвідомість, ставлення до іншого як до Іншого, орієнтація на справжню, а не цинічну (тобто протилежну собі та іншим, або таку, за якою мета виправдовує засоби), мораль.

Далі - некласична раціональність визначає такі орієнтири світо­бачення, як реалістичність, критичність і самокритичність, зорієн-тованість на самовираження й водночас інтерсуб'єктивність як таку творчу реалізацію суб'єктивності, що була б чітко унормованою в системі суспільної комунікації, не перешкоджала б самореалізації Іншого. Остання (інтерсуб'єктивність як принцип співбуття вільних громадян, котре відбувається на основі взаємних вимог відповідаль­ності мислячих людей у межах комунікативної спільноти) виступає теоретичною засадою етики відповідальності: перед іншими, собою, за доручену справу, за невикривлені людські стосунки та неспаплю-жене довкілля.

132

За відсутності суспільного діалогу в монолозі може бути наяв­ною лише менторська раціональність. І лише в діалозі, реальному мовленнєвому спілкуванні вперше постає критична раціональність, тобто така ознака людської спільноти, в якій унормовано реалізуються принципи етики відповідальності.

Отже, некласична раціональність не лише виступає серйозною, принципового плану когнітивно-мстодологічною установкою, яка стосується глибинних засад реалістичного, адекватного світосприй­мання в нинішню, постмодерністську добу. Вона також дає змогу окреслити нові горизонти практичної філософії, одним із центральних пунктів якої є вимога відпрацювання та утвердження в суспільстві системи постійно діючого дискурсу (у тому числі діалогу із владою) із найзначущіших питань сьогодення й подальшого суспільного поступу.

На основі цих ментальних здобутків європейської цивілізації нашої доби було відпрацьовано та закріплено відповідні ціннісні орієнтації. Центральними серед них є такі:

• демократія, справжня, представницька, а не декоративна, демократія за будь-яких обставин, попри всі перешкоди чи зазіхання з боку "владної еліти";

• правова держава, яка базується на відомих принципах, за­ кладених передовсім у "Декларації прав людини" та "Хартії" соціа­ льно-економічних її прав;

- правова держава, смисл існування якої один: відповідальність перед громадянином. Себто: парламентська більшість, котра ство­ рює уряд більшості і бере на себе політичну відповідальність перед громадянином за діяльність цього уряду;

• ще одна фундаментальна європейська цінність - це грома­ дянське, насамперед чітко партійно структуроване суспільство, звер­ нене до особистісного виміру буття;

• чітка партійна структуризація суспільства, яка виражає інте­ реси всіх соціальних груп населення, виступає засадничою переду­ мовою відпрацювання й утвердження системи суспільного дискурсу, тобто різнопланового і постійно функціонуючого суспільного діалогу. Одним із вагомих здобутків його є, зокрема, функціонування механізмів громадянського контролю за діяльністю владних структур;

133

• турбота про середній клас - не лише про дрібних підприємців та працівників фінансових установ, які у нас чомусь цілковито отото­ жнюються із середнім класом, а про представників основної маси населення: кваліфікованих робітників, інженерів, лікарів, учителів, учених, фахівців сільського господарства та ін.;

• нарешті, турбота про сферу "тонких структур": науку, літера­ туру, мистецтво тощо - не лише як вирішальних засобів виживання в умовах інформаційного суспільства, а й як найглибинніших підмурків існування демократії та функціонування повноціннного громадянсь­ кого суспільства.

Відповідно, понятійний перелік цінностей європейської цивіліза­ції є доволі значним і включає в тебе такі поняття, як "свобода", "соціальна справедливість", "рівність", "нація" (етнічна і політич­на), повна "легітимність влади", "політична динаміка за умов стабі­льності", "правова безпека" тощо.

І всі ці цінності та ціннісні орієнтації, які є взаємопов'язаними й взаємоузгодженими, дістають у Європі своє втілення в розбудові так званого відкритого суспільства. Йдеться про розбудову демократич­них суспільств, у яких би заперечувалися тоталітарність і законсер­вованість, примат суспільства над індивідом, ідейний догматизм та особиста безвідповідальність. Таких суспільств, у яких втілюються плюралістичні засади в економіці, політиці, культурі й духовному житті та які характеризуються розвиненими структурами громадянського суспільства і правової держави. А найголовніше, у центрі розвитку яких- культивування свободи, а отже, відповідальності особистості.

Суспільна життєдіяльність на Заході вибудовувалася відповід­но до випрацюваних ще в добу Просвітництва фундаментальних ідей та ідеалів свободи, рівності, братерства. З часом ці ідеї набули більш приземленого, реалістичного, але не менш суспільно значущого зву­чання: свободи, справедливості, солідарності.

У такому контексті реалізація свободи, громадянської та інди­відуальної свободи не відбувається сама по собі, а в суспільстві, де справедливість і солідарність є невід'ємними складовими його пов­ноцінного функціонування. Відтак громадянське суспільство як пов­ноцінне функціонує лише за умови взаємопов'язаної реалізації усіх

134

трьох складових: справедливості, солідарності й, отже, свободи. Як і навпаки.

Ідея справедливості важлива тому, що вона є по-сучасному, відповідно до нинішніх реалій сфомульованою ідеєю суспільного договору.

Найбільш розгорнуто й аргументовано ідею справедливості нині розробив Дж. Ролз³. За його концепцією, визначальною при цьому є ідея спільного блага, заснованого на трьох основоположеннях: політичній демократії, ринковій економіці та національній формі організації держави. Далі йдеться про те, щоб на основі усвідомленого прийняття особистістю цих основоположень відбулося раціональне осмислення кожним ситуації, у якій він перебуває. Саме виходячи з цього, перебуваючи в невідомості щодо свого майбутнього, людина і випрацьовує систему своїх соціальних запитів, раціонально вибудовуючи їх. При цьому під справедливістю розуміється реалізація вимоги, згідно з якою люди мають поділяти долю один одного. Тобто, щоб досягти суспільного договору (спільного блага), у людини, гро­мадянина вільного суспільства мають бути розвинуті почуття справедливості і раціональна властивість уявляти своє власне благо. У такому контексті нерівність є несправедливою, якщо вона не гарантує нормального існування менш активних, опускаючи їх на соціальне дно.

Ідеали справедливості та свободи перебувають у органічному зв'язку. Адже проблема розподілу завжди була пов'язана з тим, яка міра демократичності й свободи притаманна тому чи тому суспіль­ству. Але в одному аспекті - справедливості як рівності можливос­тей - вона є "проблема вічна, принципова і в певному сенсі мета­фізична"⁴. Не випадково один із найвизначніших соціальних мислителів сучасності Р. Дарендорф⁵ поняття життєвого шансу вважає одним із найважливіших у соціальному аналізі, без залучення якого лишається нез'ясованою низка фундаментальних антропо- та соціокультурних проблем.

Так само структурно різними, але внутрішньо взаємопо­в'язаними є у західній цивілізації поняття солідарності й свободи. У цивілізованому суспільстві, де завдяки суспільному договорові (договір про спільне благо) долається одвічна боротьба всіх проти

135

всіх, усталюється система складно структурованих відносин, у яких індивідуалізм (особистісний і груповий) урівноважується системою солідарності.

У такому плані громадянське суспільство і є сферою солідар­них стосунків. Його складові: партійна структуралізація суспільства як вираження визначальних, корінних інтересів провідних соціаль­них станів суспільства (це - засаднича складова); місцеве самовря­дування; незаангажовані засоби масової інформації, преси, а особ­ливо - електронні засоби: телебачення й радіо; громадські організації; неформальні об'єднання людей за інтересами; екологічні та культу­рологічні об'єднання; організації захисту прав громадян тощо.

Найбільшими ворогами громадянського суспільства є страх і брехня, інформаційний пресинг, відсутність свободи слова, нелегі-тимність тих чи тих ланок владних структур. А однією із визначаль­них рис, котрі стверджують саме солідарні, вільні й відповідальні відносини в громадянському суспільстві, є соціокультурні традиції, їх підтримання і розвиток.

Принциповою для європейської цивілізації формою солідар­ності, солідарних відносин є національні держави і нації. Нації, де соціокультурні традиції, історична та соціальна пам'ять відіграють чи не найпершу роль серед інших її рис (спільність мовна та економі­чна, етнічна територія), бо саме вони визначають самобутну мента­льність того чи того народу, його національний характер і національ­ну самосвідомість.

Саме національна згуртованість, солідарність є основою сво­боди, реалізації як народного волевиявлення, так і особистої свобо­ди кожного громадянина. Коли йдеться про свободу "від" і свободу "для", то одним із найвагоміших проявів цих її характеристик є їх прояв саме в українській традиції. Історично, від часів Київської Русі, і в знаменні часи - упродовж трьох віків козаччини - українці ніко­ли не вибудовували свою державу на засадах авторитаризму, деспо­тизму чи тиранії. Це завжди відбувалося на засадах демократії, ради (віче - за часів Київської Русі та щорічної ради - у часи Запорозької Січі), виборності, місцевого самоврядування, поваги прав особисто­сті взагалі й жінки зокрема, відсутності власне української системи кріпосного права. Українство історично рухалося від вільного селя-

нина і ремісника часів Київської Русі до буржуазного ладу, минаючи кріпацтво. Усе щойно зазначене є найбільш переконливим свідчен­ням того, що ми завжди у своєму цивілізаційному виборі були у Європі, завжди були європейською нацією. Через це навіть лексично й семантично українською традицією є - свобода як воля, воля від зовнішнього диктату, а то й ворогів. І воля "для" - як реалізація власного світобачення, власної стратегії, власних життєвих проек­тів. І як не дивно, це українське розуміння та відчування свободи, свободи як волі не втратило своєї значущості й нині, коли нам знову, як і двадцять, і п'ятдесят, і сто, і триста, й чотириста років тому намагаються нав'язати чиюсь, зовнішню, не нашу волю.

У європейській традиції свобода, звичайно, завжди асоціюва­лася зі свободою вибору. Розуміючи всі межі такого трактування (бо можна ж вибирати і в жорстко заданих рамках), усе ж треба підкре­слити головне, визначальне і сенсоутворююче у такій постановці пи­тання. Йдеться про те, що коли у людини немає свободи вибору, то про ніяку свободу, як і політичні права громадянина, взагалі не можна говорити. Адже свобода завжди корелюється з відповідальністю. То хіба ж може той, хто позбавлений свободи вибору, бути вповні відпо­відальною особистістю? Водночас слід чітко усвідомлювати, що у поведінці, у вчинку вільної особистості свобода виявляється не лише як вибір, а й як творення нових форм життя.

У такому контексті однією з фундаментальних рис європейсь­кої цивілізації є вимога легітимності: виборів, влади, тих чи тих су­спільно значущих рішень. Демократія і принципи свободи панують лише там, де існують і повне підтвердження та виконання закону в процесі виборів, і солідарна народна довіра, й визнання визначальних, найбільш принципових дій влади, а також відсутні фальш і брехня в реалізації владних повноважень.

До дуже виразних рис європейського бачення проблеми свобо­ди належить теза про єдність свободи - зовнішньої і внутрішньої. Існує глибинний, нерозривний зв'язок внутрішньої свободи, особис­того вибору й персональної відповідальності людини. Про це найкра­ще, концептуально відпрацьовано сказав один із провідних представників сучасної практичної філософії М.Рідель: "Відповіда­льність людини, як окремої, самостійної особи, за свої дії та вчинки -

136

137

умова можливості комунікативного ладу, який історично має за підґрунтя спільну практику та форми життя. Те, що людина «відповідає», - цс заедания, що випливають зі спільного буття людини як «особи» (у повному значенні цього слова) з іншими людьми - в сім'ї, на підприємстві, в союзах і професійних спілках, в школі та уні­верситеті, в місті та державі, в партії й церкві. Моральна відповіда­льність має водночас особисту й соціальну основу і припускає на­лежність до інститутів. Вона полягає не в ігноруванні існуючого стану речей, а в можливому в його межах спілкуванні з іншими людьми. «Основа» визначеної таким чином відповідальності полягає переду­сім у повазі людської гідності особи, а не інститутів. «Морально» перебирати відповідальність на себе (принаймні, коли можлива особиста участь у тій чи іншій події життя) здатен кожен із нас; тоб­то кожна людина може усвідомлювати себе відповідальною і, в цьому розумінні, вільною"⁶.

Звичайно, за несприятливих зовнішніх умов (диктатури, тира­нії, утисків і репресій, психологічного й морального тиску) говори­ти про свободу важко. Але в тому-то й річ, що людина приречена бути вільною. Це одна з її визначальних екзистенціальних характе­ристик; людська гідність, яка лежить в основі прагнення свободи, є її природною, невід'ємною властивістю.

А отже, тоді, коли цю її людську гідність зневажають, а то й топчуть, то це не може не викликати душевного спротиву. Тому сво­бода - не лише величезне надбання світу людини, предмет її втіхи, а й постійний ризик та випробування. Шлях свободи є тяжким і довготривалим, чітке ж усвідомлення цього, яке є керівництвом до дії, мабуть, і робить людину справжнім громадянином.

3. РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ЯК ВИМОГА СЬОГОДЕННЯ

Всеосяжна і багатоаспектна криза раціональності, котра про­стежується у європейській цивілізації уже впродовж багатьох деся­тиліть, зневіра в її гуманістичному потенціалі, протиставлення розу­му і свободи ґрунтувалися на соціокультурному втіленні, об'єктивації переважання ідеї ефективності, техніко-операційної складової раціо-

нальності над її смисловою, цшнісно-орієнтаційною спрямованістю, на розростанні відчуження, монадологізаціїта усамітнення. Ця криза була спричинена низкою практик минулого сторіччя, особливо практик тоталітарних та авторитарних режимів, котрі часто базувалися на вульгаризаторському витлумаченні гуманістичних, по суті, ідей класичної раціональності. До цього додалися останніми десятиліт­тями практично оберненість, протилежність у європейській цивілізації задекларованого та сподіваного і того, що було отримане насправді. Це - наслідки НТР, а також засилля масової культури і електронних засобів інформації, що дістало свою розгорнуту оцінку в низці концепцій критичної раціональності як ірраціональних у сенсі негативу, як щось негуманне, що перебуває за межами людського розвитку й розуміння -і щодо буття людини у світі загалом, і щодо негараздів довкілля зокрема, але не в останню чергу. Усе це ще розглядаємо докладніше далі, а зараз наголосимо ось на чому.

Які б пригоди історично не супроводжували ідею раціональнос­ті, особливо впродовж щойно минулого сторіччя, вихід із ситуації певної кризи розуму вбачаємо не у відмові від ідеї раціональності, а в її раціональному переосмисленні, у випрацюванні "уявлення про її різноманітні культур но-і сторичні типи і форми, у пошуках таких її форм, котрі не були б однобічно-технологічними та вузько сцієнти-стськими"⁷.

Цей вихід полягає також у пошуках некласичної раціональності, узятої в усій різноманітності її виявів і творчо-пошукової спрямовано­сті. Чому знову - раціональності? Бо розум, який історично виконував стосовно цілісної людської життєдіяльності свою подвійну функцію: і як засади самоствердження людини у бутті, центрального засобу розвитку цивілізації і культури, і, через постійні історичні катаклізми, як прокляття людини (адже усі рішення людина завжди приймає зважено і продумано), цей розум все одно, нехай і в радикально трансформованому вигляді, залишиться опорою сподівань людства. Бо лише через поєднання ціннісної сенсоутворюючої раціональності і техніко-операційної раціональності, тобто через таку цілераціональність, яка ґрунтується на цілепокладанні засадничих для людини вартостей та смислів, через постійне колективне промислення, обговорення та прийняття взаємоузгоджених, а отже, відповідальних,

138

139

рішень, відбір і схвалення найбільш оптимальних, людиномірних і результативних із них людина може сподіватися на свій подальший поступ й просто на існування.

Водночас підкреслимо, що ще в ході минулого сторіччя виникла потреба в раціональності саме некласичній, відповідній реаліям сьогодення і більш адекватній дійсній людській природі. Але перш ніж схарактеризувати цей тип раціональності, спинимося хоча б коротко на засадничих ідеях класичної раціональності доби Модерну.

Становлення та розвиток європейської культурної традиції, особливо починаючи від Нового часу, відбувалися під знаком домі­нування в ній цілком певних рис і тенденцій. А саме: на перший план у ній вийшла й почала домінувати думка, згідно з якою в центрі людського світу міститься розум як просвітлений і всеохоплюючий, через критично-рефлексивну функцію якого долаються уся однобіч­ність та ущербність міфів, марновірств та забобонів світу повсяк­денності. Тобто облаштований цей світ за принципом свідомості, яка, за класичним гегелівським підходом, зводиться до мислення, а мис­лення - до рефлексії, тобто самосвідомості.

А відтак пафосом цієї класичної філософії XVII - початку XIX століть є спрямованість на системну цілісність, завершеність та мо-ністичність, що базується на глибокій вірі в природну впорядкова­ність світобудови, якій органічно притаманні доступні раціонально­му осягненню гармонія і впорядкованість. Представники класичної філософії буквально зачаровані ідеєю простого раціонального обла­штування світу, що випливає з деяких самоочевидних постулатів розуму, постійно залученого до творення предметного світу та його структур алізації.

Людина може пізнавати зовнішній світ лише за умови, що вод­ночас у самій собі, у власній свідомості схоплює ту пізнавальну опе­рацію, завдяки якій цей світ осягається. Саме звідси походить центра­льна для всієї класичної філософії XVII - початку XIX століть позиція індивіда, який орієнтується у світі лише завдяки власній самосвідо­мості, стверджена автономна індивідуальна людська свідомість (а відтак, раціональність та доцільність) як обов'язкова осьова коорди­ната, модель чи то індивідуального процесу життя, чи то суспільного ладу й світопорядку. Причому всі ці засадничі позиції базувалися на

140

діяльнісному підході до світобудови, на ствердженні діяльності й активності як вихідних у світі культури, а сама діяльність ін­терпретувалася й ототожнювалася за їх рушійною силою і кінцевим результатом через різноманітні акти свідомості та самосвідомості. Зворотним боком такого підходу була віра і настановленість на максимально прозорий, до найглибших закутків сцієнтистськи обла­штований світ. Це була віра не лише в можливість досягнення суспі­льної гармонії та рівноваги нині, а й у перспективі, тобто цей тип світосприймання характеризується цілковитою вірою у безкінечний поступ, рожевим оптимізмом.

В ідеології епохи Модерну, просвітницькій ідеології (що принци­пово) були випрацювані засадничі принципи буржуазно-демократич­ного суспільного ладу (суспільний договір, розподіл влад, громадян­ські, у тому числі економічні, свободи, правова держава, включаючи право на приватну власність і виборче право, етика обов'язку тощо), згідно з якими розум і свобода "існують і взаємодіють як найвищі людські цінності. Вони задані людині як ті цілі, лише в прагненні до яких вона може зреалізувати себе як особистість, і як ті цінності, на основі яких вона повинна побудувати собі життя. Тут іще не відбулося розщеплення поняття розуму і його протиставлення поняттю раціональності... Свобода розуміється тут передовсім як звільнення розуму, як його найбільш повний і безперешкодний розвиток і поширення. Із просвітницьким розвитком пов'язувалися сподівання на формування більш розумного та вільного суспільства... Ідеал прогресу однозначно пов'язувався з розширенням сфери розуму в поведінці людей"⁸.

Як бачимо, без передовсім становлення та ствердження само­свідомого суб'єкта суспільної життєдіяльності й культури у Нові часи, без активістсько-діяльнісної настанови, без реалізації інших засадни­чих принципів доби Модерну не відбувся б увесь подальший науково-технічний прогрес, плодами якого користуються сьогодні мільярди людей. Без цього не могли б ствердитися громадянське суспільство та правова держава, не могли б розгорнутися в таких масштабах література, мистецтво, кіно, телебачення тощо, які сьогодні є теж надбанням усього людства. А найголовніше - без такого досвіду пошуку, здобутків, надій і втрат, злетів і падінь не було б тієї основи,

141

на котрій тримається нинішня, хай і не зовсім міцна й збалансована, цивілізація. Маємо на увазі віру в людину, в її потенційну можливість постійно стверджувати людиномірні засади власного існування, в її здатність лишатися людиною за будь-яких обставин.

Проте, як засвідчив історичний досвід, високі ідеали доби Просвітництва (свободи, рівності, братерства, єдності розуму та сво­боди, віри в емансипуючу роль науки і науково-технічного прогресу, моральний закон усередині нас, у постійне вдосконалення на основі просвітленого розуму власного соціокультурного середовища) у зітк­ненні з реаліями XX сторіччя постають не такими надійними й міцними, а часом і навпаки. Йдеться про страхітливі кризи перевиро­бництва й депресії, і про перманентні війни (від громадянських до світових), і про катастрофічне зниження не лише норм та принципів моралі, а й самоцінності власне людського життя. Йдеться про авторитарні й тоталітарні режими, які час від часу виникають у різ­них регіонах планети. Про доволі постійне міжетнічне та міжконфе­сійне напруження, яке, поєднуючись, починає виступати як міжциві-лізаційне. Йдеться також про протистояння "Південь - Північ", а останнім часом і "Захід - Схід", про глибоку екологічну кризу, яка охопила планету, про труднощі розподілу та перерозподілу в плане­тарному масштабі енергетичних, сировинних, продовольчих ресур­сів, ринків збуту тощо. Зрештою, йдеться про рівновекторні згуб­ні впливи на суспільне самопочування особистості процесів стереотипізації, омасовлення, маніпулювання людьми, їхньою поведінкою і психікою і, як результат, про поглиблення їх усамітнення, монадологізацію їхнього життя, про постійні стресові навантаження.

Отже, від середини XIX століття, особливо з настанням століт­тя двадцятого, дедалі виразніше поставала низка питань, які або ж не стояли перед класичним раціоналізмом, або ж різко загострилися в умовах зовсім нових колізій, проблем та суперечностей. З-поміж них потрібно особливо виокремити такі питання: чому світ не може ніяк облаштуватися у формі розумної організації, а навпаки, дедалі більше занурюється в нові й нові проблеми; чому самосвідоме судження як визначальна, здавалося б, вісь буття не має жаданої влади над реальністю?

142

На тлі різноманітних виявів упродовж усього минулого століття кризового стану (в економіці, суспільних відносинах, політиці, духов­ній та екологічній сферах), який час від часу то затихає, то розгорта­ється з новою силою, його глибинний, сутнісний смисл можна охара­ктеризувати як кризу ідентичності. Йдеться про кардинальне порушення органічності всіх складових людської життєдіяльності, про втрату надійних, усталених, освячених традицією, раціонально виві­рених життєво значущих орієнтирів у всьому універсумі людського буття: на рівні соціальних структур, культури, окремого індивіда, його мислення, системи вартостей і уподобань, моральних імперативів, психічного здоров'я тощо.

Підсумовуючи, зазначимо, що вже в першій половині XX сто­ліття людство опинилося в ситуації кризи просвітницької світогляд­ної спрямованості, спричиненої марністю сподівань на реалізацію засадничих принципів класичного раціоналізму. До цього додалася низка глобальних проблем, що й вилилося в антропологічну кризу взагалі як процес (чи принаймні можливість) безповоротного зламу чогось життєво важливого в самій людині, у зв'язку із зруйнуванням цивілізаційних засад процесу буття загалом і їх осереддя - нормаль­ного, неантагоністичного співбуття людей.

Чимало параметрів класичного прочитання самосвідомої парадигми облаштування домівки власного буття (передовсім про­світництво та патерналізм, елітарне за своєю суттю бачення достовір­ності свідомості, монологізм, віра в само здійснення світового розу­му, неувага до реальної свідомості і психіки пересічної людини, закинутої у потік сущого, однозначне оптимістично-рожеве бачення перспектив облаштування буття тощо) стали відверто нереалістич­ними, проблематичними. До того ж драматичні колізії людського життя, які супроводжували світову історію впродовж усього щойно минулого століття, не могли не позначитися найрадикальніше на соціальному (а відтак і фізичному, й психічному) самопочуванні де­сятків, сотень мільйонів людей і не призвести до різкої дегуманізації міжлюдських стосунків, посилення непродуктивних орієнтацій речо-візму, здирництва, агресивності, заздрощів, зневіри, роздратування, самозакоханості тощо й, відповідно, до послаблення продуктивних орієнтацій взаємоповаги і взаємопідтримки, не споживацького став-

143

лення до іншого і довкілля, а також такої вагомої риси, як урівноваже­ність, що заснована на впевненості в завтрашньому дні, які у цілому стимулювали б творчий життєстверджуючий потенціал кожного.

На такому загальному тлі відбувається становлення некласич-ної раціональності, відповідної реаліям сьогодення і більш адекватної дійсній людській природі, вивченій упродовж останніх ста років.

Йдеться передовсім про такий фундаментальний висновок те­оретичного й практичного Гатунку, як те, що межа між людиною і твариною пролягає не зовні, а всередині самої людини. Людська при­рода (і душі, й тіла) не лише насправді існує, а й займає в сукупній життєдіяльності значно більше місце, ніж це вважалося раніше, і визначає увесь спектр різноманітних процесів цивілізації та культури.

Через це у людському світі пізнання взаємодіє зі сферою варто­стей, раціональне - з ірраціональним, дійсне - зі сферою бажаного, причому бажане може мотивуватися надзвичайно урізноманітнени­ми, іноді, здавалось би, абсурдними чинниками. Так у людському світі суперечливо взаємодіють фактори розуму й емоцій, совісті й "голого" розрахунку, егоїзму й альтруїзму, жорсткого детермінізму і потягу до свавілля, різні архетипи колективного несвідомого, символічної сфери.

Набагато більше значення, аніж це уявлялося в XIX столітті, мають у світі людської культури стереотипи поведінки, детерміно­вані різноспрямованими аспектами душевного життя, схильністю до нарцисизму, а то й нскрофілії, насильства і руйнації, а не лише біо-філії, життєствердження, настановлення на творення й продукування.

Зрештою, щодо адекватного розуміння місця антропокультур-них чинників світовідношення велике методологічне значення має, з одного боку, усвідомлення принципової недовершеності людини, трансцендентності її єства, постійного її прагнення до самооновлен­ня, а з другого - усвідомлення марності спроб радикального поліп­шення цієї людської природи, тих чи тих її параметрів.

У такому загальному контексті відбулася радикальна смислова і змістово-парадигмальна переорієнтація в осмислені проблем сві­домості й самосвідомості. Це сталося насамперед завдяки зусиллям представників таких напрямів філософської та психологічної думки, як філософська антропологія, феноменологія, екзистенціалізм,

144

психоаналіз, герменевтика, постмодернізм, комунікативна філософія. Питання про самоочевидність і достовірність, що поставали в досві­ді рефлексії, набули нового, некласичного звучання. Йдеться не про здобування елітарною, абсолютною свідомістю універсальних, загальнозначущих істин - керівництва до дії для мас (у цьому поля­гала суть ідеології Просвітництва, класично-просвітницього проек­ту світоустрою). Йдеться, навпаки, про прояснення свідомості, яка є закинутою у світ повсякденності й, отже, яка відчуває на собі її по­стійний тиск. Відтак внутрішня достовірність, вірогідність свідомо­сті, ЇЇ істини виступають як стрижневі утворення цієї свідомості й людської суб'єктивності взагалі, з перспективою виходу на інтерсу-б'єктивні виміри людського буття, котрі загалом забезпечують їх ці­лісність, міцність, інтегрованість, здатність протистояти зовнішній маніпуляції, людині - залишатися самою собою за будь-якого тиску і всілякої життєвої необлаштованості. Рефлексія при цьому мислиться як спосіб бачення особливого роду внутрішнього буття. Вона відкри­ває людині її саму як об'єкт, що відчуває постійний вплив зовнішньо­го світу і який закинутий у ситуацію постійних життєвих випробу­вань.

Характерно, що саму структуру внутрішнього світу людини, людської психіки почали розуміти у такому контексті по-іншому. Були виокремлені як фундаментальні за своєю роллю в цілісному життє­вому процесі поруч із "чистою" свідомістю такі компоненти душев­ного світу людини, як несвідоме і підсвідоме, котрі, сублімуючись, справляють неабиякий вплив на всю мотиваційну сферу поведінки людини.

Отже, становлення некласичної раціональності мало своїм під­ґрунтям вагомі філософсько-антропологічні та психологічні напра-цювання минулого сторіччя. Основною її рисою, з методологічного погляду, була спрямованість на подолання логоцентризму та моно-логічності, зведення різноманітності форм раціонального освоєння світу до виключно наукової раціональності. Водночас сама наукова раціональність у такому контексті зазнала вагомих трансформацій та змін.

Передовсім дістало своє відображення дедалі чіткіше усвідомлення багатозначності поняття раціональності як конкретного

145

соціально-культурного явища, котре трансформується від епохи до епохи. Тому були усвідомлені різноманітність та культурно-історична змінюваність форм раціональності аж до сучасних неораціоналіз-му, постмодернізму, різних аспектів критичного раціоналізму. Найважливішим при цьому був висновок про те, що "раціональність, котра виконує когнітивну та соціально-культурну функцію, - це загальнокультурна віха розвитку і як така вказує на спосіб оволодіння Інтелігібельною і практичною культурою в ту чи іншу епоху, виявляється як одна із форм єдності культури й знання; відтак раціональність постає фундаментальною рисою соціокультурної реальності та пізнання"⁹.

Було також сформульовано важливу думку про те, що окрім наукової існують інші форми раціональності, які відіграють не мен­шу со ці окультур ну роль: релігія, мистецтво, різні форми ненауково­го знання тощо. Відбувалася також активна розробка принципу істо­ризму розуму, а в 20—30-ті роки - історичної типологї знання у вигляді типології культур. У післявоєнний час опрацьовано історично-гене­тичний підхід до науки, соціокультурної зумовленості наукового пі­знання як важливого способу самоосмислсння науки¹⁰.

Головною особливістю усіх концепцій некласичної раціонально­сті, починаючи від лінгво-семантичних, герм є неетичних, структура­лістських і закінчуючи різноманітними концепціями критичної раціо­нальності, є те, що вони були спрямовані на відкриття нових можливостей раціональності, стали підтвердженням того, що "ідея раціональності, незважаючи на «кризи», продовжує лишатися проду­ктивною і привабливою, демонструє багаті можливості трансформа­ції й оновлення"¹¹.

Інша їхня прикмета риса - те, що це було поєднання кардиналь­них змін у методології, що мало своє відображення передусім у поси­ленні взаємозв'язку теоретичного і практично-духовного способів осягнення світу, звернення до культури в цілому, до феноменів розуміння та спілкування, до широкого залучення теоретико-лінгвіс-тичного матеріалу, із не менш радикальними змістовими, сми­словими змінами. Останні виявилися насамперед у найширшому залученні такого обширу матеріалу і повсякденного знання, яке не спостерігалося досі, а також у принциповій стратегії на

146

випрацювання таких методологічних програм, котрі спрямовані на розв'язання як теоретичних, так і нагальних соціально-практичних проблем¹².

Загалом ця некласична раціональність відзначається плюраліз­мом, альтернативністю, децентрованістю, діалогічністю, відсутніс­тю однозначного логоцентризму, скосвідомістю, тяжінням до норм моралі, почуттів, які б виходили за межі лише утилітарного розрахун­ку. Нова раціональність спрямовується на такі орієнтири світобачен­ня, як реалістичність, критичність і самокритичність, зорієнтованість на невигадані традиції, на творче самовираження та справжнє, незвідуване до рольового спілкування тощо.

Ясна річ, що ствердження, об'єктивація зазначених цінностей та рис некласичної раціональності пов'язані зі становленням та зміцненням певного типу суспільного ладу, соціокультурного середо­вища, про яке ми вже згадували у розділі і яке прийнято називати відкритим суспільством. Як ми зазначали, однією із визначальних його рис є те, що в ньому так чи так, але обов'язково ствердно й різнопланово культивується розум у всьому обсязі своїх характерис­тик і смислової наповненості, розум, котрий виступає як "єдність засобу (пізнання та перетворення світу), цілі (тотожності розуму в усіх сферах життя) і цінності"¹³, чи не найвагомішої серед інших вартостей світу людини.

Розум - це передовсім сфера смислоутворення в універсумі людського буття. І тому бажано хоча б побіжно спинитися на деяких вихідних принципах смислоутворення, на які можна було б сперти­ся нашому сучасникові, конкретному суб'єктові суспільної життєдія­льності, тобто кожному з нас, у пошуках виходу із нових і нових ситуацій деперсоналізації і віднайдення нової ідентичності, яка відпо­відала б вимогам нашого часу й максимально можливо сприяла б розв'язанню проблеми розширення можливостей як для самореалі-зації особистості, так і для максимально невищербленого, а по мож­ливості й комфортного співбуття з іншими.

Першим таким смисловим орієнтиром є буття-у-світі, або за-лученість. (Саме залученість, а не просто закинутість). Велич люди­ни - в здатності розв'язувати екзистенціальні дихотомії, усвідомлю­вати власні межі й долати їх.

147

У такому контексті по-новому постає і проблема людського "Я" та його ідентичності. Тотожність "Я", або самототожність, відсилає нас передовсім до категорії "бути", а не "мати"¹⁴. У цьому розумінні самототожність може бути зреалізована лише за умови, що людина є відкритою для світу, для інших людей, здатною до повноцінного спілкування й самовіддачі.

Звідси стає абсолютно зрозумілою незамінна роль спілкуван­ня, різноманітних систем комунікації, без яких просто втрачається сенс будь-якого людського "Я", стає неможливою самоідентифікація особи.

Однією з найвагоміших людських цінностей, які визначають у сукупності сенс буття сучасної людини, є відповідальність: перед іншими, перед собою, за доручену справу, перед товаришами тощо, зрештою, відповідальність за подальшу долю буття.

Відповідальність, яка завжди пов'язана з вибором і певним рі­шенням, безпосередньо підводить до ще однієї фундаментальної цін­ності людського існування - можливості вільної думки (а відтак і дії), можливості свободи. Взята у щойно означеному смисложиттєвому контексті, свобода виступає як постійне зусилля особистості на подолання будь-яких негараздів існування, як-от настирливий пошук серед нескінченності сущого засад істинно людського буття: "Свобода... не стільки факт, скільки можливість - справжній здо­буток особистості. Свобода має досягатися якраз усупереч перешкодам і несприятливим обставинам, з якими ми постійно стикаємося"¹⁵.

Засадничою цінністю для особистої самоідентифікації, для повного, різнопланового розкриття природи внутрішньої є припасова-ність, неконфронтаційність людини і природи зовнішньої, людини й довкілля. Лише усвідомлення людиною (і людством у цілому) значення самообмеження і переходу на колію коеволюції може за­безпечити подальший поступ людини, а бо й взагалі збереження її як виду¹⁶.

Міцно між собою пов'язаними цінностями, що задають смис-ложиттєві орієнтири сучасної людини, є єдність, внутрішня неантаго-ністичність власного "Я" і можливості самоідентифікації людини у державних та недержавних формах суспільного життя. Іншими сло-

148

вами, йдеться про реалізацію відомого гасла Л. Жоспена: "Так - рин­ковій економіці, ні - ринковому суспільству".

І нарешті, розглядаючи основоположні людські цінності, що задають вихідні смисложиттєві орієнтири, не можна обминути таку з них, як необхідність нового пошанування простих людських вартос­тей: сім"ї, дружби, товариських стосунків, інших форм нерольового, неконкурентного спілкування та водночас норм моралі й почуттів, які б виходили за межі утилітаризму та голого розрахунку.

Такі, на наш погляд, деякі найважливіші параметри смислоут-ворення та ствердження по-сучасному прочитаної розумності як принципу буття, котрі випливають із засад некласичної раціональ­ності.

Щодо поєднання в некласичній раціональності прагнення до розв'язання нагальних соціокультурних проблем та існування знач­ної кількості способів некласичного теоретизування спинимося на тому з них, який пропонує модель розв'язання найфундаментальнішої проблеми сучасного світу - проблеми співбуття людей, людської комунікації. Ця концепція виходить як на осмислення найглибших теоретичних проблем, передовсім проблеми буття людини у світі, так і на розкриття шляхів практичної реалізації ідеальної мовної комунікації. Отже, йдеться про комунікативну практичну філософію, котра зробила, на наш погляд, найпомітніший внесок у розробку найвагоміших аспектів некласичної раціональності.

Як уже зазначалося, перша половина минулого сторіччя над­звичайно чітко продемонструвала всю загрозливість для подальшо­го існування людства тенденцій до руйнування самих підвалин циві­лізації - стосунків між людьми, які значною мірою перестали бути нормальними, толерантними, шанобливими, тобто людиномірними. Домінування у цей час індивідуалізму та егоїзму, котре з теоретич­ного боку виглядало як монадологізація суспільства і панування монологізму, дістало зрештою, свій вияв у загрозливому наростанні морального релятивізму, відчуження в його найрізноманітніших та найгірших виявах, деструкції індивідуального й соціокультурного життя.

Два принципові імперативи раціонального облаштування домів­ки буття - можливість індивідуальної самореалізації та необхідність

149

створення умов неконфліктного співбуття людей - перестали бути у збалансованому стані, стані динамічної рівноваги. Як відновити цю збалансованість, а водночас і подолати соліпсизм та моральний релятивізм - ось питання питань, котре постало в післявоєнній європейській цивілізації.

Іншими словами, як знайти опосередковуючі ланки між екзис-тенційною і нормативно-ціннісною гранями єдиного (хоча і внутрі­шньо суперечливого) світу людини - над цим працювала уся після­воєнна думка. Пошуки були інтенсивними і різноплановими, але найбільш плідною й поглибленою відповіддю була комунікативна практична філософія (К.-О. Апель, Ю. Габермас, М. Рідсль та ін.). Саме вона звернулася до ідеї і феномена інтерсуб'єктивності, до комунікативної сфери як визначальної у способі буття сучасної лю­дини, як її надії на самозбереження. Життєвий світ сучасної людини -це світ пошуку, критичності й самокритичності, постійної інтерпрета­ції набутого духовного досвіду, котрий може бути зреалізований лише через постійний діалогічний зв'язок, тобто завдяки постійній комунікації, заснованій на повазі до Іншого і в якій ця повага, власне, й функціонує.

Головними складовими світу комунікативної раціональності є комунікативна дія й дискурс. Комунікативна дія - це мовлення, в якому значення і смисл сприймаються безпосередньо, без додатко­вої інтерпретації. Без неї неможливий дискурс - сучасний, відповід­ний реаліям сьогодення спосіб діалогічного зв'язку.

Отже, дискурс - це спосіб діалогічно аргументованого опра­цювання суперечливої тези, котра претендує на значущість, з метою досягнення згоди. Ідеться про спілкування людей щодо найбільш суспільно значущих на даний час проблем. Спілкування самостійних, рефлектуючих особистостей, котрі мають свою думку і аргументи на її захист.

У ході дискурсу тлумачення переходить в інтерпретацію, пояс­нення з побутового рівня трансформується в теоретичний. Вплив дискурсу на прийняття відповідальних суспільних рішень здійсню­ється завдяки експертній роботі фахівців з різних гуманітарних сфер, що не гарантує цілковитої правильності цих рішень, проте убезпечує суспільство від безмежного бюрократичного свавілля. Через це

150

дискурс є складним поєднанням мовлення, значення й дії, зв'язаних послідовністю аргументів, речень, розуміння й інтерпретація яких потребує наявності семантичного контексту, тобто позалінгвістичних значень, смислів та знань, загальноприйнятих і загальнодоступних у певному соціокультурному середовищі.

Завдяки дискурсові стає можливим розв'язання найбільшої нині проблеми теоретичної рефлексії - кризи розуму як техніко-операцій-ного утворення, котрий перестав відігравати свою стабілізуючу та стимулюючу роль і перетворився на першопричину низки цивілізацій-них негараздів. Вважаємо, що саме звернення до комунікативної раціональності є принциповим кроком на шляху подолання кризи розуму. До того ж це таке подолання, яке реалізує феноменологічний підхід, бо при цьому залучається життєвий світ особистості.

Завдяки комунікативній раціональності, постійно діючому дис­курсові знімається передовсім дихотомія закиненості людини у світ та залученості через ЇЇ соціальну інтеграцію. Адже шляхом вільного дискурсу виробляються й інтерсуб'єктивно - що принципово важли­во - обґрунтовуються норми суспільної життєдіяльності загалом. Вони спускаються не зверху, від "начальства", а спільно промислю-ються й відпрацьовуються.

У чому полягає емансипуюча щодо когнітивно-операційної раціональності та етатистських тенденцій роль дискурсу? По-перше, він є засобом соціалізації, освіти й виховання. Завдяки йому відбува­ється підвищення компетентності. По-друге, як форма комунікації, він спонукає людей до взаємного визнання, внаслідок чого висловлювання Іншого усвідомлюються, рефлектуються, інтер­претуються, критикуються, уточнюються і, зрештою, приймаються чи заперечуються. По-третє, дискурс спонукає висловлювати саме влас-ну думку, котра зазнає прискіпливої критики та перевірки. І нарешті, - сприяє досягненню консенсусу на основі відкритості, "гла­сності".

Іншою принциповою гранню дискурсу, що не менш істотно, є те, що саме через нього здійснюється й відпрацювання етичних норм та приципів, котрі внаслідок цього є не тим, на що я можу зважати, чи навпаки, а тим, переступити через що я не в змозі. Адже самі ці норми та цінності стають регулятивними принципами поведінки

151

особистості, нормами мого сумління не тому, що існує якийсь абст­рактний обов'язок, а тому, що я сам долучився до їх випрацювання у процесі інтерсуб'єктивного, вільного й аргументованого дискурсу. Це й накладає на людину обов'язок додержуватися цих цінностей і норм, відповідальність за їх дотримання чи недотримання.

Отже, шлях комунікативної раціональності - це випрацьовуван-ня принципів та реалізація дискурсивної етики, етики відповідальнос­ті. Водночас особиста участь кожного із нас в суспільному дискурсі є чинником свободи, бо перебирати на себе відповідальність за те чи інше рішення як результат дискурсу є процесом не примусовим, а актом твого особистого вибору.

4. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК РАЦІОНАЛЬНОСТІ Й СВОБОДИ ЗА УМОВ СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Ніхто у світі волю не купив. Ніхто в дарунок не одержав владу. Тут, брате, треба надривать пупи, Там, голубе, можливо, треба й падать -Не припадать до вражої стопи, Не повзати в своїй-таки оселі... То ж не товчися дурнем по пустелі -Хоч крок своїм оазисом ступи.

Михайло Шевченко

Ці рядки Михайла Шевченка, написані ще буремного 1988 року, пригадалися самі собою тому, що вони є пророчими, знаменними і не втратили своєї значущості нині ані на йоту.

Отже, становлення українства, повноцінного громадянського суспільства в Україні, котре відбулося на очах усієї планети, є ваго­мим підтвердженням тези про провідну, визначальну роль людської гідності у цьому процесі, багаторічне нехтування якої діями старої влади не могло не сприяти тому результатові, який бачимо, - про­будження й становлення нації, українського громадянського су­спільства.

Українська спільнота, обравши громадянську позицію у підході до розв'язання кардинального соціокультурного питання - який подальший шлях обрати: європейський, із розвиненою представниць-

кою демократією, демократичним, людиномірним державним уст­роєм та стандартами життя, чи євразійський, із керованою демокра­тією, етатизмом, авторитаризмом, маніпулюванням свідомістю і по­ведінкою людей, - віддала перевагу пріоритетності саме європейського вибору України, європейських цінностей та норм життя. Цей вибір був вільний, позбавлений примусу і виходив лише з усвідомлення того, що потрібно раз і назавжди вибрати - між шля­хом свободи й реалізації засадничих європейських цінностей та шля­хом руху у зворотний бік. Цей вибір був раціональним, бо грунтувався на багаторічному осмисленні тих процесів, котрі відбувалися в країні, і відповідальним, бо ж виходив саме із самостійного промислення кожним соціокультурної реальності останнього десятиліття.

Кожна окрема людина і десятки мільйонів людей разом пере­брали цю відповідальність на себе, бо ж була перейдена межа нехту­вання гідністю, як суто індивідуальною, так і національною, як суспільного самоствердження пересічного, середньостатистичного громадянина України. Цей перехід засвідчував, що можна розпрощатися зі сподіваннями, що із тобою ця влада будь-коли буде рахуватися, зважати на тебе. І це було не просто якоюсь емоцією (хоча й про обурення теж ідеться). Це була реакція душі та духу, глибоко закорінена у відрефлексованій, дуже добре промисленій - саме в дусі некласичної, спрямованої на ствердження гуманістичних засад суспільного буття - раціональності.

Саме це останнє - ствердженння людиномірності соціокульту­рного облаштуванння країни - і є центральним, визначальним у су­часно, несцієнтистськи зорієнтованій, некласичній раціональності й усіх її засадничих принципів: плюралізму, альтернативності, децент-рованості, критичності та самокритичності, толерантності, тобто ставлення до іншого як Іншого з великої літери, екосвідомості, відпо­відальності за долю буття, нецинічної моралі.

І саме таким був вибір української людини, яка хоче жити не у малоросійській губернії та згідно з євразійськими вартостями й упо­добаннями, а у вільній, суверенній державі вільних, а отже, і відпові­дальних громадян. У державі, спрямованій у Європу, не лише у своїх зовнішньополітичних прагненнях, а передовсім у сенсі бажання облаштувати внутрішньоукраїнське буття на засадах некласичної,

152

153

гуманістично зорієнтованої і, передусім, комунікативної раціональ­ності. Українська людина хоче внутрішньоукраїнське буття зробити облаштованим відповідно до культурних, економічних, життєвих європейських стандартів, спираючись на багатовіковий український досвід, особливо козацької доби: виборності, обов'язкових щорічних рад запорожців, місцевого самоврядування та судочинства, тривалої збройної боротьби українців за волю, державний суверенітет, соціальне та національне визволення.

Проте реальність сьогодення не є такою однозначною, саме так соці о культурно зорієнтованою. У значній частині України, великих містах її південного сходу переважає орієнтація на євразійські ціннос­ті, на продовження етатизму й авторитаризму, на декоративну демократію, на подальше упослідження корінних громадянських прав пересічної людини. До того ж усе це помножене на зросійщення й активне несприйняття всього українського: культури, традицій, цінні­сних орієнтацій, віри, не кажемо вже про мову. Тобто наразі маємо ситуацію розколу, різкого розходження цивілізаційних орієнтацій, ціннісних уподобань, со ці о культур ного вибору. Відповідно до цього і потрібно розглядати усі ті негаразди та проблеми, із котрими зіткну­лася українська суспільність, - нинішні й на перспективу.

Говорячи про них, необхідно сказати про ту соціокультурну си­туацію, про той реальний політичний та соціально-економічний лад, котрий складався і склався в Україні впродовж останнього десятиліття.

Передусім зауважимо, що в основі всього суспільно-політично­го та економічного ладу України лежить приватна власність, але не європейського, цивілізованого штибу, за яким існує найвищий у світі відсоток заробітної платні в структурі собівартості продукції і різниця між заробітною платою керівників і найманих працівників законодавчо закріпленим чином не перевищує співвідношення 1:10. А того штибу, за яким ці пропорції у десятки й сотні разів різняться, де запанував кланово-олігархічний капітал і вітчизняні олігархи, особливо із півден­но-східних регіонів, приватизувавши за безцінь підприємства най-прибутковіших і найвагоміших секторів економіки, стали належати до найзаможніших у Європі. За яким, зрештою, цей кланово-олігар-

хічний капітал зрісся з місцевою та столичною владою і кримі-налітетом і, врешті-решт, зробив ривок до панування на політичному олімпі, посилюючи свій вплив у Верховній Раді, уряді, Адміністрації Президента.

У зв'язку із цим існує кілька соціокультурних проблем, які так чи так, але доведеться розв'язувати в перспективі, які вимагають постійно діючого суспільного дискурсу і без розв'язання яких неможливе суспільне самоствердження української людини не як тимчасове, а як постійне явище, не можлива зреалізація людської гідності.

Найперша, засаднича серед цих проблем - конституційне за­кріплення системи політично відповідальної влади, тобто такої фор­ми парламентсько-президентської демократії, за якої уряд форму­ється незалежно ні від чиєї волі, окрім волі виборців - як уряд парламентської більшості. Формується автоматично, як це робиться в будь-якій країні Європи: Німеччині, Польщі, Чехії та ін. У це, зрештою, все упирається.

З цим пов'язана й реалізація іншої, не менш вагомої грані ідеї постійно діючого дискурсу. Йдеться про відкритість, прозорість, моральність, суспільну контрольованість політики. Адже остання зачіпає усіх без винятку, кожного із нас. А починається усе із розв'я­зання питання "влада - опозиція", з чіткого унормування їхніх стосу­нків, спрямованих на те, щоб у нас було, як у Європі: змагальність політичних програм і течій, уряд політичної відповідальності, по­стійний суспільний діалог на всіх рівнях, починаючи, звичайно, з влади та опозиції, із залученням експертів та використанням усіх сучасних можливостей: телебачення, радіо, преси та ін.

Так само безпосередньо стосується всіх, кожного пересічного громадянина і соціально-економічна спрямованість держави, котра теж потребує постійного суспільного дискурсу.

Найбільш визначальними при цьому є такі проблеми. Перша -це плекання, ствердження середнього класу, який повинен стати, як у Європі, визначальним, панівним у суспільстві. Йдеться, знову ж таки, як ми вже зазначали, - не лише про дрібних підприємців та службовців державних чи комерційних структур, а про представників найбільш масових професій та середньостатистичного селянина, працю яких маємо оцінювати адекватно, так, як і на Заході.

154

155

І друга - проблема побудови системи соціального партнерства. До цієї системи належать дві постійно діючі підсистеми: усталена взаємодія уряду, підприємців і найманих робітників і друга, найголовніша, підсистема - постійно діючий дискурс щодо нагаль­них і найбільш гострих проблем сьогодення. А саме: щодо різкого і одномоментного майнового розшарування, походження статків віт­чизняних олігархів, нечуваного зниження життєвого рівня пересічно­го українського громадянина (а це 90 з лишком відсотків усієї людності), тобто проблем бідності й безробіття, низької купівельної спроможності населення і, як наслідок, відсутності достатньо ємного внутрішнього ринку, що є головною перепоною в подальшому нарощуванні виробництва. Далі - це проблеми, які різко загострилися останнім десятиліттям: житлова, освіти, медицини, відпочинку, науки, міського транспорту, небаченого у цивілізованому світі перепаду між квартирною платою та рівнем заробітної плати, прірви, що утворилася між повсякденними турботами громадянина і владними структурами, корупції, що розквітла, тінізація економіки, зрештою - надзвичайно тяжка за українських реалій екологічна ситуація та проблема депопуляції і т.д. і т.п.

Є об'єктивно існуючі потреби (і відповідні їм інтереси) - Маркс тут зовсім ні при чому - потреби в умовах інформаційно насиченого суспільства: масових комунікацій, телевізорів, "човникової" торгів­лі та закордонного заробітчанства, зрештою - жити за стандартами цивілізованих країн. До того ж, чому, власне, саме я маю бідувати, існувати на грані виживання, тимчасом як вони ("нові українці") - та дуже маленька частинка нашого народу, до того ж у масі своїй сірість та брутальність - у цей же час може жирувати? Жирувати на перерозподілі надбаного неймовірними зусиллями всіх, усіх загалом (і лише через те, що вони мають доступ до владних структур, котрі дають їм змогу це робити). До того ж - в ім'я "високої" мети: ство­рення і утвердження нового власника.

Врешті-решт у десятків мільйонів українських людей - колиш­нього справленього середнього класу ( і не лише за тогочасними мірками, а й у реальному самопочуванні громадян) - виникало цілко­вито доречне запитання: чому після всього того, що я мав та ким я був, і це було зовсім нещодавно, саме я, і саме після щойно означено-

го, повинен, вкотре в українській історії, бути тим гноєм, що ним вистилається шлях у майбутнє?

Прірва між різними соціальними стратами суспільства, як і між виконавчою владою та народом, котра утворилася упродовж щойно прожитих тринадцяти років, має бути подолана. Запорука цього -утвердження в українському соціумі означеної системи постійно діючого дискурсу з усіх нагальних, болючих питань сьогодення.

Лише те суспільство може сподіватися на свій власний поступ, котре здатне розв'язувати найгострішІ й нагальні проблеми, які по­стають перед ним, насамперед перед пересічним, середньостатис-тичним громадянином на тому чи тому відтинку його розвитку. Як відомо, на сьогодні найперше - це питання про достойну винагоро­ду за трудовий внесок, а відтак - про створення платоспроможного покупця і ствердження у пересічного громадянина України його людської гідності.

Повернути людську гідність потрібно і найбільш упослідженій частині українства - українським селянам, а це - третина всього населення - 17 млн людей, які не менше, аніж решта громадян України, заслуговують на залучення і до європейських цінностей, і до демократичної перспективи України. Та, мабуть, найперше заслу­говують. Бо саме на їхніх кістках, на їх - до десяти мільйонів -геноциді у 20 - 30-ті роки й фактичному кріпацтві із 1928 року (із короткою перервою на пізньобрежнєвські та горбачовські часи) до наших днів і було створено ту індустріальну міць Сходу та Півдня України, яка нині стала розмінною картою, предметом шантажу з боку олігархів того регіону та їхньої владної регіональної обслуги.

їхня доля, а відповідно і особисте самопочування кожного з них, видається найбільш примарною і драматичною: повернення -від цілковитої механізації у полі і на фермі у брежнєвсько-горбачовсь-кі часи - знову до вил, лопати й граблів, а в соціальному плані - до системи панів і наймитів. Плюс до цього іще й практично повна невизначеність майбутнього, особливо щодо можливості одержати освіту, сільської молоді.

Що було на селі іще десять років тому? Передовсім - товарне, механізоване вел и непродуктивне виробництво. Вельмимеханізовані тваринницькі ферми, польові стани та ремонтні майстерні - в кожному

156

157

селі. Восьмигодинний робочий день, розбудова соціальної інфрастру­ктури, масове будівництво житла, доріг, 50 млн т хліба і 6 млн т цукру в 1990 р. І, відповідно, настрій людей: бадьорий, упевнений, сповнений оптимістичних сподівань.

Як же нині вирішується подальша доля половини етнічних укра­їнців у державі, доля селян? За колишнього режиму було видано низку указів про паювання землі, схвалено Земельний кодекс. Прий­мали, не поцікавившись думкою самих селян, тобто не скористав­шись ні європейським досвідом широкої суспільної дискусії із цьо­го питання, ні досвідом вітчизняним, багатодесятилітнім досвідом кооперативного руху в XIX - XX століттях в Україні, одним Із най-видатніших організаторів і ідеологів якого був, зокрема, член Гене­рального секретаріату (уряду) Центральної Ради - генеральний сек­ретар земельних справ, а з квітня по серпень 1919 р.- голова Ради міністрів Директорії УНР Б.М. Мартос.

Отже, як видається, ситуація на селі штучно повертається у дореволюційні часи: і в плані організаційному, і в плані матеріаль­но-технічного його забезпечення. Із відповідними наслідками соціа­льно-психологічного ґатунку: масовою втечею із села молоді, зневі­рою, стомленістю, відсутністю сподівань на краще у тих, хто залишається.

Нищення українського села - а це була цілеспрямована упро­довж останніх десяти років політика кучмівського режиму - удар у саме серце України, черговий (після введення кріпацтва Катериною II і його скасування без надання селянам землі у 1861 p.; після масо­вого розкуркулювання і трьох голодоморів, особливо 1932-33 pp.) удар по генетичному коді українства, не менш сильний, ніж усі по­передні.

Життєвий світ особистості, отой Lebenswelt українського селя­нина - це не щось абстрактне, а дуже конкретне - це українське село в усій його цілісності. Тому фермерство у принципі (не кажучи вже про такі суто економічні речі, як велика механізація, сівозміни, тва­ринницькі комплекси) не може забезпечити цілісного соціокультурно-го функціонування села: турботу про молодь (школи та дитячі сад­ки), про пенсіонерів, медпункти, газифікацію, магазини, побутові заклади, дороги, шкільні автобуси тощо.

У планетарному масштабі відбувається перехід до постіндуст-ріального суспільства, технотронної ери. Але це зовсім не означає, що втрачається специфіка життєвого світу різних спільнот, зокрема сільських. Навпаки, саме підхід до села - не як до життєвого світу особистості, сільського жителя, а лише як до комори, як засобу постачання продуктів харчування, є згубним (не кажучи вже про те, що він є відверто антигуманним у своїй основі).

Нормальне, людиномірне життя на селі і нормальне, тобто ви-сокотоварне, ефективне сільськогосподарське виробництво можуть бути засновані лише на сучасній техніці, агрономічному та зоотехніч­ному забезпеченні, сучасній сільськогосподарській науці. Це мож­ливо лише у великих, на рівні усього села кооперативних госпо­дарствах, де б селяни працювали не як наймити, а як вільні люди і самі обирали своїх керівників. А тим часом нинішній селянин знову повернутий на кілька століть назад - і за основними знаряддя­ми праці (вила та лопата), не кажучи вже про цілковите руйнування тваринницьких ферм, і за стосунками із новими хазяями життя на селі, - фактично кріпацькими, якщо не рабськими. Про яку суверен­ність, рівність, а отже, свободу, людську гідність при цьому може йтися?

Отже, село знову повернуте із шляху органічного, предковічно­го життєвого світу українського селянина на шлях наймитування та заробітчанства, найпримітивніших форм виживання. Відтак треба за­бути про той образ села, який завжди існував, - як скарбниці україн­ського духу, мови, пісні і традицій. Не до того нині сільській людині -хоча б якось звести кінці з кінцями (як і в усі, крім передостаніх, роки радянської влади).

Увесь час із задоволенням, аж слюнки текли, лунали розмови з усіх високих трибун, із телебачення про ринкові реформи на селі як найбільшу заслугу влади. Який цинізм, які окупаційні настрої!

Повертаючись знову до загальноукраїнських проблем станов­лення громадянського суспільства і реалізації ідеалів свободи, слід іще раз підкреслити, що Україна опинилася перед новими випробу­ваннями цивілізаційного розлому, соціокультурного вибору, який назрівав вже давно і виник зовсім не на пустому місці. Основним його чинником, корінною причиною є панування в економіці й у полі-

158

159

тиці, владній вертикалі кланово-олігархічного, масштабного навіть за європейськими мірками капіталу і відповідне різке й одномоментне майнове розшарування громадян, внаслідок чого практично 90% із них опинилися в ситуації повсякденного виживання.

Усе це призвело, та й не могло не призвести, до розчавлення особистості, постійного психологічного пресингу на неї, що викли­кало в ній цілком певний внутрішній спротив, який довгий час пере­бував у латентному, пригніченому стані. Чи не утвердження клано­во-олігархічних структур і їх повсюдна присутність та вплив є ос­новною причиною такого психологічного стану? І чи не повсюдна корумпованість влади й необмежений авторитаризм "начальників" істотно доповнили підстави для знеособлення та глухого внутрішньо­го невдоволення людей? Авторитаризм "начальників", абсолютне переважання рольової функції спілкування (на сучасному сленгу йдеться про тих, хто знайшов своє місце в житті, або ж про виконав­чу вертикаль) ґрунтувалися на традиції, що вже склалася за поперед­нього режиму, традиції відсутності звітності на всіх рівнях влади. Для цього соціального типу мораль (навіть у своїй подвійній формі) перестала відігравати будь-яку стримуючу роль. Явище нічим не обмеженого у своєму свавіллі авторитарного "начальника" (на під­приємстві, в районі, місті, області, у податковій інспекції тощо) є чинником, що спричиняв лише самозамикання особистості, а отже, її деструкцію та внутрішній, глибоко схований за позірною байдужістю, спротив.

На українську людину, пересічного, середньостатистичного громадянина, звалилася велика низка негараздів і проблем, що змушує розглядати українське соціальне середовище як парадоксальне: укра­їнська людина, Грунтовно освічена і широко поінформована, високо­кваліфікована, працьовита й творча, за обставин вимріяного і випле-каного поколіннями суверенітету була поставлена в умови не самоствердження і повноцінної самореалізації, а виживання. Вижи­вання багатьма параметрами: прірви, що утворилася між повсякден­ними турботами пересічного громадянина і владними структурами, корупції, що розквітла, коли середньостатистичний громадянин, просто полишений сам на сам зі своїми негараздами і проблемами, нечуваного у цивілізованому світі перепаду між рівнем заробітної

платні та квартирної плати (не кажучи вже про можливість поліпши­ти свої житлові умови), масового безробіття, поглиблення проблем медицини і зменшення реальної можливості одержання пристойної освіти, масової бідності і постійних психологічних стресів, відтак депопуляції українців — багаторічного перевищення смертності над народжуваністю, закордонного заробітчанства в найгіршому виконанні, торгівлі жінками, зрештою — вкраденими в Ощадбанку вкладами і

т.д. і т.п.

До всього цього додався той інформаційний шок, котрий отри­мала українська людина внаслідок оприлюднення касет майора М. Мельниченка, які назавжди підірвали довіру українців до влади, до її вищого ешелону. Особливою, принципово значущою була при цьому роль О. Мороза, котрий зважився на цей неоціненний, мужній крок, чим назавжди вписав своє ім'я в анали вітчизняної історії, у надзвичайно болісний процес становлення української нації та, від­повідно, громадянського суспільства в Україні.

Усе цс, разом узяте, й підвело десятки мільйонів громадян до їхнього глибинного соціокультурного вибору, до тієї громадянської позиції, яка була продемонстрована і на Майдані Незалежності, і на десятках площ інших міст України. Йдеться про регулярне, упродовж десяти років нехтування владою людської гідності українських гро­мадян. Останньою краплею було обурення від відвертого, глибоко аморального фальшування результатів виборів.

За усім цим стояли, по-перше, безпосередні кланово-олігархіч­ні інтереси мультимільйонерів та мільярдерів із Донбасу й взагалі великих міст регіону Півдня та Сходу України, котрі ні за що не хо­тіли розпрощатися зі своїми надприбутками (як відомо, однією з ко­рінних особливостей українського великого бізнесу була пряма зале­жність його успіхів від наближеності до влади - як центральної, так і обласної). Саме для них, для діяльності цих олігархів, було створено вільні економічні зони, введено пільгове оподаткування - не демок­ратія, а плутократія в економіці. Саме вони захопили, монополізували провідні сектори економіки на південному сході України, що призвело до розпалювання саме ними сепаратистських настроїв. По-друге, за цим стояв інтерес голів облдержадміністрацій, котрі в будь-який спосіб намагалися зберегти свої портфелі, свій вплив і свої статки.

160

161

І все це накладається на іще одну проблему, котра відіграла при цьому не останню роль. Ідеться про соціокультурні уподобання і пристрасність російськомовного населення великих міст південного сходу України. їх активно використовували і олігархи цього регіону, і їхня владна обслуга. Як ми вже зазначали, цьому населенню не те що не потрібні ніякі європейські цінності: заради консервації своєї мовної та культурної російської ідентичності вони готові на все, аж до посягання на територіальну цілісність України. Несприйняття ними всього українського має якийсь фанатичний, якщо не зоологічний, характер. Це - результат, звісна річ, 350 років спільного проживання і цілеспрямованої русифікаторської політики в Україні, особливо за радянських часів, агресивного російського націоналізму. Але й про останні десять років теж не треба забувати. Нічого не було зроблено, щоб прорубати для цього російськомовного населення інформаційне "вікно в Європу", насамперед шляхом повноцінного, без "темників", безцензурного функціонування центральних каналів телебачення. Більше того, не було зрозуміло, чи є ці канали власне українськими, і не лише за мовою, а й за самою своєю ідеологією і культурною спрямованістю.

Далі, цілеспрямовано нищилося українське книговидавництво, що зробило українську книжку фактично недоступною жителям України.

Не останню роль, як це не прикро визнавати, у розпалюванні антиукраїнських настроїв серед мешканців міст і сіл відіграла Укра­їнська православна церква Московського патріархату.

Говорячи у цілому, за останнє десятиріччя влада не лише нічо­го не зробила для зближення культурного середовища україномов­них та російськомовних етнічних українців, а навпаки, своєю бездія­льністю активно сприяла утворенню дедалі більшого розриву між ними, між їхніми симпатіями, системою засадничих цінностей.

Усе це, зрештою, вилилось в Україні у відвертий сепаратизм та несприйняття влади як української, що можна було спостерігати і в часи Помаранчевої революції, і спостерігаємо й нині (хай і не в такій відвертій формі, а хоча б під маркою "федералізації"). І коли вже справа дійшла до того, що колишній голова адміністрації Запоріжжя (!!!) почав говорити про автономію (від кого - від України?), то тут уже потрібно

162

замислитися дуже серйозно. Ми вже це проходили у часи Української революції 1917-1920 років: (згадаймо і з'їзд Рад у Харкові, і Донецько-криворізьку республіку). Добре відомо, чим усе це закінчилося.

Отже, хід останніх президентських виборів висвітлив низку доленосних для українського суспільства особливостей і, водночас, проблем.

По-перше, він засвідчив остаточне пробудження української нації; по-друге - повноваге становлення (незалежно від етнічної, майнової чи конфесійної приналежності) українського громадянина, котрий цілком свідомо, обдумано й відповідально поставився до власного соціокультурного вибору, вибору майбутнього України як своєї персональної справи. Відтак відбулося становлення української нації і українського громадянського суспільства, котрі віднині є і не зважати на які надалі не зможе дозволити собі жодна влада.

Проте чи є становлення української нації - а це вирішальна обставина ствердження громадянського суспільства в Україні - ос­таточно завершеним! Мабуть, твердити так було б передчасно.

Отже, вибори виявили низку антропокультурних та соціокульту-рних проблем, серед яких чільне місце належить наступній проблемі.

Йдеться про чи не вперше засвідчену ситуацію, про передумо­ви якої можна було здогадуватися раніше, але яка у повному обсязі постала якраз під час останніх виборів: різке розмежування, розкол електоральних уподобань в Україні вперше відбулися не на основі політичного поділу на представників багатих та бідних, підприєм­ців і найманих працівників та ін., а на основі соціокультурних уподо­бань і спрямованості, на основі цивілізаційного вибору: європейського чи євразійського.

І все було б добре, нічого б не насторожувало, якби не одна обставина.

За дивною, на перший погляд, але водночас дуже прозорою і зрозумілою обставиною цей вибір, цей поділ електоральних уподо­бань географічно збігся із поділом жителів України на україномов­них українців і російськомовних громадян України - жителів великих міст південного сходу держави*.

♦ С. 164 - 175 за бажанням автора подаємо редагованими тільки в суто гра­матичному плані. (Ред.)

163

На цій обставині, на існуванні в Україні поряд з етнічними ро­сіянами великого, кількамільйонного прошарку так званих російсь­комовних українців слід спинитися окремо: саме це може визначаль­ним чином вплинути на нинішній і майбутній соціо культур ний вибір України, визначити її майбутнє.

Держава Україна може відбутися лише тоді, коли в ній оста­точно, у повному обсязі складуться українська етнічна нація і, від­повідно, громадянське суспільство України. А останнє може склас­тися лише як результат формування української політичної нації, не якоїсь абстрактної політичної нації на теренах держави Украї­ни, а саме - української політичної нації. Звісна річ, що поняття української політичної нації не поділяє громадян на українців і не-українців: усі є громадянами України, як власне етнічні українці, так і представники інших національностей.

Проте абсолютно зрозуміло, що без остаточно сформованої, цілісної української нації, тобто без консолідації усіх етнічних украї­нців, котрі повинні ідентифікувати себе як українці і у яких би ствер­дилися українське світовідчуття, світосприймання та світорозумін­ня, ні про яку українську політичну націю на теренах України не може бути й мови. Саме етнічні українці становлять стрижень, осе­реддя української політичної нації. На цьому ж осередді трима­ється й нормально функціонує повноваге українське громадянське суспільство.

Відтак, якщо із етнічними росіянами ситуація більш-менш зро­зуміла (ми можемо лише висловити побажання, щоб вони загалом рано чи пізно стали належними до української політичної нації), то цього зовсім не можна сказати про російськомовних етнічних укра­їнців, які стали такими внаслідок відверто русифікаторської політи­ки в Україні впродовж століть, а особливо за радянських часів. Пи­тання про їх національну самоідентифікацію не підлягає обговоренню — воно повинно бути вирішене з часом абсолютно однозначним чином - через остаточне повернення їх у лоно рід­ного народу.

Згідно з переписом 2001 р., в Україні проживає близько 8 млн етнічних росіян, близько 3 млн представників інших національностей і близько 36 млн етнічних українців.

164

Оці 36 млн етнічних українців поділяються на дві нерівні части­ни. Одна з них, зрозуміло яка, - україномовна більшість (понад 25 млн осіб), - україномовна й котра ідентифікує себе як українців. Друга -так звані російськомовні етнічні українці.

Хто вони, яка їхня національна самоідентифікація, національ­на свідомість, їхнє світовідчуття та світорозуміння? Ось корінь про­блеми.

Так звані російськомовні українці, значна частина жителів ве­ликих міст південного сходу та півдня України, - це, з одного боку, кілька мільйонів людей, які всі є нашими громадянами.

Проте, з другого боку, під питанням є їхня належність до укра­їнської нації, а отже, і до українського громадянського суспільства.

їхня поведінка саме як громадян України є непрогнозованою, непередбачуваною, зорієнтованою не на європейські цінності, а на цінності й культуру євразійську, є "совковою", проросїйською, не сповна українською - в кращому разі.

Отже, про головний висновок і центральну проблему: через таку несформованість української нації в остаточному вигляді, а відтак, цілісного українського громадянського суспільства, що активно, надзвичайно активно й цілеспрямовано використовували дон­баські олігархи та їхня владна обслуга, в Україні відбувся спалах сепаратистських настроїв у південно-східному регіоні, тому пробле­мним лишається майбутнє України як цілісної держави в межах ЇЇ етнічної території, визнаних міжнародною спільнотою.

Це - величезна визначальна проблема, котра потребує найпи-льнішої і щоденної, розрахованої не на одне десятиліття, роботи. Ро­боти і політичної та інтелектуальної еліти, і всього громадянського суспільства: без постійно діючого громадського дискурсу цього та низки інших, пов'язаних з ним питань, сьогодні і надалі ніяк не обійтися.

Ця повсякденна, наполеглива робота (а іншої, як засвідчують події, бути не може) і цей постійно діючий суспільний дискурс є єдиною запорукою збереження і майбутнього української держави як справді української. Як і запорукою перспективи, відповідно, і складових нормального суспільства - єдиної, цілісної української нації та загальноукраїнського громадянського суспільства.

165

У противному разі в українців відсутнє майбутнє як нації: вони не мають на планеті іншої, історично належної і міжнародно-право­вим чином закріпленої етнічної території, окрім території нинішньої держави - України.

Відтак про низку тих проблем, котрі потрібно колективно про-мислювати, обговорювати (на всіх рівнях: і політичної та інтелекту­альної еліти, і громадянського дискурсу) та які вимагають свого, ма­буть, розтягнутого на роки й десятиліття, але усе ж розв'язання. Проблеми накопичувалися роками і десятиліттями, отже, й промис-лювати, обговорювати і розв'язувати їх можна теж впродовж трива­лого часу. Отже, вихідну позицію розв'язання проблем і необхідно­го дискурсу: йдеться про територіальне питання в стосунках України та Росії. Це питання було остаточно розв'язане і закріплене систе­мою міжнародних договорів. Але нині - під маркою ідеї федераліза­ції - його почали мусувати знову, як чомусь, теж незрозуміло чому, почали зачіпати й закріплені в Конституції питання про державну мову України та її громадянство як єдині.

В Україні немає нічиїх інших етнічних територій, окрім україн­ських (про кримських татар не будемо довго говорити, бо є головне: Україна як суверенна, незалежна держава, дозволила цьому 300-тисячному народові повернутися у Крим, на свою історичну батьків­щину і економічно та юридично сприяє їх облаштуванню).

Отже, немає нічиїх інших етнічних територій, окрім україн­ських. Немає їх і в Харківській, Донецькій, Луганській, Одеській та інших областях, де споконвічно проживають саме етнічні укра­їнці (за винятком великих міст, котрі мають змішане населення і були цілеспрямовано дозаселені в радянські часи в основному росіянами).

Не має Україна також територіальних претензій до Росії, хоча Стародубщина в Брянщині, частина Курської, Білгородської, Вороні­зької, Ростовської областей, а також Кубані є етнічно українськими територіями.

Не вимагає Україна від Росії також відшкодування за розкур-кулювання українських селян та їх масову депортацію у 20 - 30-ті і 40-ві роки, за штучно зорганізований в Україні голодомор 1932 -1933 pp. із 7-10 млн прямих, без урахування демографічних наслідків,

166

смертей українських селян, за масові репресії у часи панування ро­сійського більшовизму українських робітників, селян та інтелігенції. А також за таке ж масове завезення в Україну в сталінські та й пізніші часи етнічних росіян замість знищених голодоморами 1921-1922 і 1932-1933 pp. та мільйонів репресованих і розкуркулених українців, котрі були депортовані з України або знищені у сталінських катівнях та концтаборах.

Не вимагає Україна також відшкодування за те, що на момент Переяславської Ради нас і росіян було однаково, а зараз нас утричі менше; за те, що українців на теренах України практично стільки ж, скільки було у 1913 p.-тоді було 35 млн, зараз-36 млн (у той час як кількість росіян, що мешкають на території України, із 2 млн у дореволюційні часи виросла до 8 млн).

Не хочемо ми відшкодування і за фактично російсько-більшо­вицьку окупацію України у 1920 p., де на той час діяв легітимний і повноцінний український уряд Директорії УНР. Не хочемо й відшко­дування за ту насильницьку мовну та культурну (із церковною включно) політику зросійщення, котра провадилася віками, особливо активно - в радянські часи.

Бог із ним, ми простили усе це Росії, як немає в України і ніяких територіальних претензій до неї. Ми простили, але нічого не забули, усе дуже добре пам'ятаємо.

Проте нині ми спостерігаємо фактично інспіровані з Москви претензії на споконвічні українські етнічні території антидержавно налаштованих олігархів та їхньої політичної обслуги на південному сході України.

Як на усе це можна відповісти? Яких заходів ужити? На чому, на яких засадах ці відповіді мають ґрунтуватися? З чого повинні ви­ходити?

Спочатку про найбільш загальне, засадниче.

Найперше - в України віднині і довіку вища влада, будь-яка -президентська чи кабмінівська - має бути одна: українська, не про-російська чи проамериканська, а саме й виключно українська, за напрямом, магістральною спрямованістю політики.

Друге - соборність України є святе; вона полита кров'ю багатьох мільйонів українців упродовж століть.

167

Третє - уся індустріальна міць Півдня та Сходу України не ви­никла сама по собі, а була створена внаслідок колосальних зусиль українців, особливо українського села, була заснована на бідах, стра­жданнях і крові десятків мільйонів, фактично етнічного геноциду українців у 20 - 30-ті роки, та й безпосередньо була зведена із вирі­шальною участю українців із усіх регіонів. Про це донецькі та інші олігархи забули, але якщо буде потрібно, то про це їм нагадають.

Олігархи південного сходу України, статки яких були створені відомим чином: через одержання дармових кредитів, за які розрахо­вувалися копійками, через скуповування приватизаційних сертифі­катів, штучне банкрутство підприємств та інші подібні способи, обо­в'язково мають бути поставлені на місце. (Добре було б мати олігархів на кшталт Терещенка, Ханенка, Симиренка, Ґалаґана, та де ж їх узяти). Це принципове і доленосне для України питання, для її майбутнього, яке у неї або буде, або його не буде.

Питання про рівномірне розміщення будівництва нових промис­лових об'єктів на всій території України також має бути і обов'язково буде вирішене.

І четверте: так само, як статки нинішніх південно-східних олігархів були також значною мірою створені штучно: через вільні економічні зони, особливу, незрівнянно м'яку податкову політику тощо, - усі ці важелі й засоби на вищому рівні - рівні Верховної Ради - повинні бути негайно скасовані, щоб усі виробники України перебували в абсолютно однакових умовах і щоб у натхненників та виконавців сепаратизму, ідеї "федералізації" раз і назавжди вибити економічні підмурки цих злочинних зазіхань на українську державу.

Потрібно розглянути й низку інших аспектів матеріальних під­став посягання на суверенітет та територіальну цілісність держави. Зокрема, це стосується викупу пакетів акцій усіх НПЗ, розташова­них на території України, щоб ці заводи перестали бути неукраїнсь­кими. Це стосується також комплексної програми розвитку в Укра­їні всіх можливих видів електротранспорту, щоб хоча б поступово зменшувати свою енергетичну залежність від Росії - власної елек­троенергії вистачає з лишком. Нафтогін "Одеса-Броди" рано чи пізно, але обов'язково повинен працювати в прямому режимі.

Визначальним є також посилення в суспільстві ролі Верховної Ради, зокрема не лише її законотворчої, а й контролюючої функції. Загалом йдеться, звісна річ, про неодмінне здійснення конституційної реформи, щоб утвердити справді збалансовану систему різних гілок влади.

При цьому слід рішуче заперечити ідею двопалатного парла­менту, за допомогою якої дехто намагається, хай і в інший спосіб, протягнути ту ж таку ідею сепаратизму і федералізації України: по­вторимо, в Україні немає інших етнічних територій, окрім українсь­ких. Вона є унітарною державою, що закріплено в Конституції. Від­так ідея двопалатності за конкретних українських реалій нічого не може дати нашому суспільству, окрім шкоди.

Треба також виокремити та особливо підкреслити таке: усі права етнічних росіян та інших національних груп, що мешкають в Україні, -мовні, освітні, інформаційні (телебачення, преса, книга тощо), - чітко унормовані й законодавчо закріплені. Цс питання раз і назавжди

вирішене.

Далі - про комплекс підходів до розв'язання проблеми російсь­комовних етнічних українців, які повинні бути обов'язково повернуті в лоно рідного народу, його культури, світосприймання та світовід­чуття. Це - доконечна потреба.

Насамперед потрібно (і це принципово), виходячи з нового повороту подій, домогтися негайного відновлення графи "націона­льність" у паспорті. Без цього взагалі ми нікуди не зможемо рухати­ся як у розв'язанні зазначеної проблеми, так і в проведенні послідо­вної національної політики в Україні взагалі.

Наступне завдання - хай і не одномоментно, а впродовж одно-го-двох поколінь, потрібно поступово, крок за кроком, подолати той соціокультурний розрив, розбіжність уподобань та ціннісних орієн­тацій, котрий спостерігається і який, мабуть, через абсолютно недо­лугу державну політику з цього питання ще більше поглибився за роки незалежності.

І навчатися тут потрібно, як не дивно, у тієї ж таки Росії.

А почати треба з серця й душі, з тих самих українських хітів, української поп-музики, із пісні для ніг, коли всі танцюють і все тан­цює, усе пронизане цією піснею. Українці, як зроду-віку водилося,

168

169

співали і належать, поруч із італійцями, до найспівучіших народів світу. Відтак сам Бог велів заполонити всі українські обшири справ­жньою українською піснею, такою піснею, яка б захоплювала усіх, від молоді до людей середнього віку, у єдиному пориванні: і на дис­котеках, і на вечірках у трудових колективах, і на сімейних урочисто­стях. Це - завдання завдань, саме з цього починається дорога до адекватного українського світовідчуття. Згадаймо хоча б пісні Воло­димира Івасюка, який не випадково був знищений агентами КДБ ще у зовсім молодому віці, 29-літнім. (До речі, в листопаді 2004 р. навіть Міністерство інформації Білорусі(!) зобов'язало всі білоруські радіостанції три чверті ефіру присвячувати вітчизняній пісні).

Відповідно, потрібно радикально переробити увесь загальноук­раїнський теле- і радіопростір. До найвіддаленіших закутків Луган-щини мають щодня доходити справжні шедеври українського мистецтва, театру, кіно, документалістики, розважальних та освітніх передач, багатобарвних, але цілеспрямованих інформаційних каналів. А окрім цього - українські дубляжі світової класики. І на це потрібно не пошкодувати ніяких грошей.

Так само йдеться і про постійні гастролі саме у містах півдня і сходу України усіх можливих українських театрів, труп, опери, ор­кестрів, філармоній, ансамблів і гуртів та ін. Це має відбуватися без­перервно і щодня.

Зрозуміло, що з цим безпосередньо пов'язане й розв'язання низки питань українського інформаційного поля. Йдеться як про від­слідковування по суті, щодо обстоювання саме українського світо­бачення радіо- і, особливо, телепередач, та про недопустимість існу­вання в Україні ніякої іншої вітчизняної преси, окрім тієї, котра обстоює українські національні інтереси.

Надзвичайно болючим є питання про видання української кни­жки, вихід якої за роки незалежності зменшився на порядок. Це була свідома політика попередньої влади, зокрема здійснована через по­датковий тиск (прирівняння книжки до горілки й тютюну), чому по­винен бути раз і назавжди покладений край. Має бути відновлена низька ціна на українську книжку.

Повинна також бути обов'язково, в законодавчому плані, від­новлена державна система книгорозповсюдження, враховуючи, що

170

українська книга мало куди доходить, не кажучи вже про міста пів­дня та сходу України. Українська книжка - і вітчизняних авторів, і перекладна- має бути максимально доступною, особливо у зазна­чених регіонах.

Потребує окремого політичного рішення фінансування кінови­робництва. Але фінансування не будь-якого кіно, а такого, в якому було б відображено всю складність, проблемність та цікавість, різноколірність життя сучасної української пересічної людини, щоб це кіно хотілося дивитися.

Про матеріальне забезпечення усього цього, як про політич­не рішення, враховуючи світовідчуття південного сходу України, треба сказати Іще раз: йдеться про цільову комплектацію бібліотек регіону українською (авторською і перекладною) книжкою, і про аудіо- та відеопродукцію, і про електронні носії, і про Інтернет і т.д. і т.п.

Тобто, якщо говорити у цілому, потрібно, щоб абсолютно необ­хідний процес становлення повноцінної національної самоідентифіка-ції російськомовних етнічних українців південного сходу України був не лише результативним, а й пов'язаним із задоволенням, котре вони б отримали від залучення до всього обширу високої і масової української культури, був пов'язаним із приємними емоціями передовсім.

Вагомою складовою національної самоідентифікації є історич­на пам'ять. Адже від того, що для людини означає історія, історія її народу, залежить те, якою є вона сама. Тому історичне виховання -багато аспектне виховання: і через освітній процес, і через телеба­чення, радіо і кіно, і через видання масовими накладами (а отже, і доступними за ціною) книжок із світової, а особливо української історії, починаючи з праць про трипільську культуру, - є надзвичайно вагомою складовою формування громадянина української держави. Недаремно ж із наших голів та душ витравлювали десятиліттями й століттями хоча б згадку про запорожців, про Українську революцію 1917-1920 pp. чи про голодомор. Усе це, зрозуміло, має бути відомим і доступним -на державному рівні - жителям південного сходу України.

І нарешті, про мовне питання (що ж до подвійного громадянст­ва, то це - просто абсурд).

171

Враховуючи нагальну потребу в майбутньому повернення ро­сійськомовним етнічним українцям південного сходу України націо­нальної ідентичності і щоб уникнути надалі будь-яких сепаратистсь­ких настроїв, потрібно поступово, малими кроками, але неухильно навертати цих людей до української мови. Найперспективніший шлях при цьому - поступове переведення на всій території України вищої школи, технікумів, ліцеїв, гімназій на українську мову викладання у строгій відповідності до кількості етнічно неросійського (а саме 4/5) населення. Беручи до уваги, звісно, регіональну процентовку, але при цьому повинен враховуватися етнічний склад усього населення кожної області (і не лише жителів великих міст, а й сіл та невеликих містечок).

Із можливістю одержання освіти, звичайно, завжди пов'язані і професійне просування та перспективи життєвого облаштування. Відповідно, це й буде не останнім чинником для батьків, спонукати­ме їх глибше задумуватися про майбутнє своїх дітей.

Ясно, що це робиться не за рік, а розраховане на десятиліття, але у ситуації, яка склалася останнім часом, це повинно стати послідовною і наполегливо довготривалою державною політикою України, якщо вона хоче уникнути в майбутньому нових колізій та потрясінь на цьому ґрунті.

Далі, сумно визнавати, що ще недостатньо уважними, прискіп­ливими та принциповими є й стосунки української держави та церкви, - одна з них показала себе як відверто антиукраїнська. У підході до цього питання ніколи не слід забувати про те, на що в 1654р. купився Б. Хмельницький.

Основною мотиваційною підставою підписання Переяславської угоди була цілковита переконаність у спільності віри, православної віри. Богдану та його оточенню і в голову не могло прийти, яка то була облуда, кривава облуда була. Віра-то якраз у двох народів була абсолютно різноспрямованою. У нас вона була заснована на прагненні волі, суверенності власного народу і особистості, у них же віра завжди була заснована на єдиному й непохитному переконанні: Москва -третій Рим, четвертому - не бувати, - із усіма відповідними соціокультурними наслідками, котрі характерні для деспотичного суспільного устрою.

Насамкінець кілька слів про проблему, визначальну для по-су­часному раціонально облаштованої будівлі буття, тісно пов'язаної із її гуманістичною спрямованістю та реалізацією ідеї свободи. Йдеться передусім про проблему людської гідності. Але чиєї гідності? У цьому - корінь проблеми.

Нині дуже модною стала ідея еліти та мас. І чомусь дуже на­стійливо акцентуються конкретно-історично зумовлені думки Орте-ги-і-Гассета про негативність омасовлення, які беруться абсолютно поза українським культурно-історичним контекстом. А в українсь­кій історії іще із давніх часів, впродовж віків склалося так, що люд­ська гідність, особисте самоствердження були надбанням, та і вва­жалися притаманними лише еліті - то своїй, то іноземній, а то й тій і тій. Це й було, зокрема, основною причиною поразки першої спро­би українства відродитися - поразки національно-визвольної боро­тьби доби козаччини. Козацька старшина та полковники XVII-XVIII сторіч у масі своїй із наполегливістю, гідною кращого застосування, дбали передовсім про одне - про особисте збагачення, примноження маєтності, щоб бути панами не згірш за польських чи російських. Саме цим вони і відвернули від української справи решту загалу, якому не лишалося нічого іншого, як дбати виключно про свій партикуляр­ний інтерес, зрештою - просто про виживання.

Але не треба забувати, що найбільше піднесення українського руху в усіх його складових, яке відбулося в перші три десятиліття минулого сторіччя, було пов'язане з величезним прагненням саме пересічного українця до обстоювання своїх корінних інтересів, до свого особистісного самоствердження. Отут вперше й постала ціл­ком зримо, в усіх своїх виявах українська ідея, яка стверджувалася саме тому, що це була ідея не елітарна, а особистіша, ідея кожного середньостатистичного українського громадянина. Так, людська гі­дність і справді є непересічною, нічим не замінною цінністю, але не обраних, а всіх і кожного зокрема.

Так було тоді, на початку минулого сторіччя. Так є й нині, якщо ми справді хочемо, щоб українська ідея реалізувалася за наших, ін­ших, але так само, як і тоді, непростих обставин. А ще: неможливі як ніякі антропокультурні зрушення, так і ніяке поліпшення соціокультур-ного облаштування буття, якщо пересічний українець і надалі буде

172

173

займатися виключно особистісним розв'язанням своїх персональних проблем. Якщо в ньому знову загасне бажання, пробуджене на Май­дані Незалежності, прагнення до самоствердження, суспільної само-реалізації, активного обстоювання своїх визначальних на даний час потреб, прав та інтересів.

РОЗДІЛ VI

ПРОБЛЕМА ІНШОГО У ФЕНОМЕНОЛОГІЧНІЙ ТРАДИЦІЇ ТА ІДЕЯ СВОБОДИ

Черткова Е.Л. Свобода и рациональность // Рациональность на перепутье

Кн.1.-М.,1999.-С318.

ЛісовийВ. С. Культура -ідеологія -політика. -К., 1977.-С. 155.

РолзДж. Теорія справедливості. - К., 2001.

Попович М.В. Раціональність і виміри людського буття. - К 1997 -

С. 265.

Дарендорф Р. Современный социальный конфликт. Очерк политики

свободы.-М., 2002.

Рідель М. Свобода і відповідальність // Ситниченко Л.А. Першоджерела

комунікативної філософії. - К., 1996. - С. 82.

Лекторский В.А. Предисловие // Рациональность на перепутье Кн 1 -

С.5.

ЧертковаЕ.Л. Свобода и рациональность. -С. 319.

Фарман ИЛ. Модель коммуникативной рациональности (на основе

социально-культурной концепции Юргена Хабермаса) // Рациональность

на перепутье. Кн. 1. - С. 265.

Там само.

Там само.-С. 267.

Там само.-С. 268.

Черткова Е.Л. Цит. праця. - С. 319.

Фромм Э. Революция надежды // Фромм Э. Психоанализ и этика - М

1993.-С.282.

Фромм Э., Хирау Р. Предисловия к антологии "Природа человека" //

Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности - М 1990 -

С. 157.

Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації. - К., 2001.

Гуссерль вирізняє пасивне існування речей та активне існуван­ня Я й Іншого Я і в такий спосіб визначає раціональні засади по­стання в межах феноменологічного бачення світу саме активного відношення до Іншого безумовною передумовою свободи.

Таке тлумачення дає змогу принаймні, за феноменологічною традицією, задатись питанням - "Чим є ідея свободи"? Лише свобо­дою як створеним у гуманітарному знанні ідеалом чи конститутив­ною нормою людського досвіду? І в який спосіб проблема свободи може бути розглянута саме в контексті "Я - Інший" як проблема феноменологічного аналізу? Та й чи можливо простежити в людсь­кому досвіді становлення смислів, що асоціюються в свідомості з феноменом свободи? А якщо так, то яким чином це може бути здій­снено через можливі способи репрезентації Іншого в свідомості вла­сного я?

Врешті, з якими смислами ідентифікується ідея свободи у феноменологічному знанні? Можливо, саме так і варто було б визна­чити провідну тему дослідження свободи в її теоретико-методологіч­ному виявленні в межах феноменологічного простору.

У самій назві пропонованого розділу використане поняття "ідея свободи" співвідносне, швидше, з кантівським тлумаченням. Здава­лося б, це має нагадувати насамперед про протилежність кантівсь­кого та гуссерлівського тлумачення свободи. Однак саме Кант і Гуссерль постійно акцентували увагу на реалістичності трансценден­талізму. Це й дає змогу в дальшому дослідженні визначати ідею свободи як необхідний, хоча й навряд чи можливий у своїй абсолют-

175

ній соціокультурній реалізації, ідеал свідомості. До того ж, саме для традиції феноменологічного трансценденталізму проблема свободи як соціальної, політичної ідеї навряд чи була визначальною в темати­чному просторі феноменології. Можливо, це спонукає до застосуван­ня поняття "ідея свободи" як регулятора людських переживань у повсякденному досвіді та як нормативу упорядкування теоретико-раціонального сприйняття в людському досвіді? Саме це й допомо­же надалі розглядати феномен свободи як проблему теоретико-ме-тодологічного пізнання, вдаючись до аналізу свободи саме як теоретико-методологічної моделі досвіду.

Як при цьому можна використати теоретико-пізнавальний зміст поняття "свобода" в антропологічних дослідженнях?

Це не викликає жодних суперечностей з визначенням свободи як автономії свідомості, а лише дає змогу простежити поняття "сво­бода" в дещо іншій площині - в конкретних актах сприйняття, ба­жання, пригадування, фантазування і т.д. визначити людські пережи­вання як вільні. Адже бути вільним означає насамперед бути вільним перед своїм подальшим сприйняттям у просторі переживань людської свідомості. Саме так можна визначити ідею свободи згідно з прийнятими у теоретико-методологічному та соціальному феноме­нологічному знанні понятійними нормами. Та й якщо у феноменологіч­ному знанні варто говорити про можливу особливість антропологіч­ної рефлексії щодо свободи, то чи не треба було б визначити проблему свободи як антропологічну саме в просторі "Я - Інший"?