Ідеологічна гегемонія і межі свободи

Розглянемо основні концепти, що характеризують ситуацію людини-дієвця в полі політики, та визначимо межі ідеологічної детер­мінації і свободи. Серед таких концептів найбільше значення мають поняття "ідеологічна тожсамість", "легітимність", "символічне на­сильство" тощо. У свою чергу, вони пов'язані з важливими політич­ними стратегіями, такими як "легітимізація" і "гегемонія"¹.

Треба зазначити, що однією з найбільш характерних рис сучас­них демократичних моделей влади є те, що вони спираються на пев­ні, чітко визначені імперативні норми і стратегії, які визнаються сус­пільством і поціновуються як такі, що є природними для людини².

Джерело легітимності цих норм не міститься у зовнішніх чин­никах, таких як "божественний закон" або суверенна воля монарха, а спирається на внутрішні політичні механізми - межі "політично можливого" мають визначатися самими суб'єктами політичного про­цесу, хоча значною мірою залежать від чинників, котрі не можуть цілком контролюватися цими суб'єктами.

У демократичному суспільстві політична влада вкрай рідко виступає у концентрованій формі і реалізує свої повноваження за допомогою примусу й насильства. Ці ситуації є, скоріше, виняткови­ми і розглядаються як "надзвичайний стан". Загалом політична вла­да виступає в дисперсній формі, тобто реалізується через мікростра-тегії, символічні механізми, що робить її більш ефективною. Сферою, в якій реалізуються символічні стратегії влади³ і яка водночас є ос­новним інструментом підтримування status quo, є ідеологія.

Відомий теоретик неолібералізму Данієль Белл у своїй книзі "Кінець ідеології"", що вийшла в світ у 1960 p., пророкував завершен-

239

ня ери ідеології. Він твердив, що значення ідеологій, котрі мобілізу­ють суспільні групи для зміни існуючого ладу, що апелюють до універсальних цінностей, невпинно зменшується. Відтак значущість ідеологій ось-ось мала зійти нанівець⁴. Проте історія засвідчила, що ідеологія відіграє величезну роль як у житті окремих націй та держав, так і в людській цивілізації в цілому⁵.

Усвідомлення ролі ідеології у житті сучасних суспільств сприя­ло збільшенню кількості наукових праць, присвячених аналізові цього феномена. Багато з них розглядають проблему ідеології у контексті аналізу інформаційного суспільства і нових форм відчуження, які воно зумовлює. Серед окреслених у них напрямів назвемо насампе­ред ті, що виводяться з неомарксизму і постструктуралІзму. Найбільш видатними їх представниками є Ролан Барт, Жак Лакан, Луї Альтюссер.

Згідно з цими напрямами, ідеологія розглядається не тільки як створений владою для власної потреби засіб суспільно-політичної індоктринації, який є зовнішнім щодо політичних суб'єктів, а й як така форма суспільної свідомості суб'єктів, що окреслює структури суспільно-політичної перцепції і діяльності.

Механізми ідеологічної маніпуляції є набагато складнішими від попередніх: ідеологія намагається стати здоровим глуздом суспіль­ства, який зумовлює неефективність традиційної позитивістської "ви­кривальної"' критики, котра підкреслює хибність і політичну заанга-жованість ідеологічних уявлень. Сучасні західні суспільства опинилися в ситуації, коли політичне status quo підтримується не так завдяки "старосвітському посиланню на метафізичну очевид­ність"⁶, скільки через скептицизм і цинізм, що слугують сьогодні виправданням політичної влади⁷.

Проблема ідеології як втілення і суб'єктивізації суспільно-полі­тичних структур ставить під сумнів міф про автономний суспільний суб'єкт, який характеризував політичну думку Нового часу, суб'єкт, що є цілком свідомим і відповідальним і завдяки цьому робить вільний вибір. Як зазначив Славой Жижек, ідеологія виступає при цьому як історично зумовлена дискурсивна пресупозиція, яка не тільки визна­чає умови діяльності даного суб'єкта, а й окреслює значення цієї діяльності⁸.

240

Зазвичай ідеологію визначають як сукупність ідей, вірувань, постулатів, метою яких є переконати адресатів ідеології у власній очевидності і правдивості й водночас приховати політичну заангажо-ваність, котра є підґрунтям ідеології. При цьому зміст ідеології окре­слюється суспільно-політичною домінацією, а її результат, зазначає Жижек, значною мірою залежить від того, наскільки успішно ідео­логія приховує цей факт⁹.

Доречно згадати Марксову теорію "перетворених форм" (vervandelte Form), яка набула сьогодні популярності завдяки працям представників критичної думки, зокрема Дерріди. "Перетворена форма" постає як особлива форма каузальності і є результатом трансформації складної системи, в процесі якої другорядні зв'язки заміщають основні.

У свою чергу, результати таких трансформацій набувають ав­тономного існування "речей серед інших речей". При цьому пере­творені форми заміщають реальні речі й стосунки між ними. Як за­значив Мераб МамардашвІлі, ці форми, через те що вони відірвані від базових відносин власної системи, формують механізм, який зу­мовлює явища на поверхні системи, у свою чергу, перешкоджаючи вираженню в цих явищах базових відносин¹⁰. Таким чином, vervandelte Form приховує і перекручує суспільно-політичні й еконо­мічні реалії, втім політичну домінацію і заангажованість насамперед, -завдяки природі причинної залежності, яка її зумовлює, а не завдяки злій волі або змові якихось політичних сил.

У цьому зв'язку зазначимо, що в цій якості ідеологія становить необхідний і неминучий елемент-артефакт людського суспільства й різних форм політичної організації. Згідно з відомою тезою Бодріяра, можна сказати, що ідеологія є подвійною симуляцією, тобто симулякром стосунків симуляції.

Проблема значень, що виникає в ідеологічному дискурсі, по­в'язана із більш загальним процесом, завдяки якому відбувається репродукція суспільства. Ключовим елементом цього процесу є ме­ханізм, який, за Бодріяром, можна охарактеризувати як "символічне виробництво".

Суть даного концепту полягає в тому, що сучасне суспільство масового виробництва створює новий тип виробництва, а саме - сим-

241

волічне, яке відбувається в контексті, зумовленому політичною сферою. Під "символічним виробництвом" треба розуміти механізм, через який суспільство забезпечує власну тожсамість і репродукує себе¹¹. При цьому "спосіб" виробництва зумовлений домінуючою ідеологічною моделлю, яка завжди намагається бути вираженням "здорового глузду" суспільства, або, інакше кажучи, ідеологічною гегемонією.

Проблему ідеологічної гегемонії уперше порушує італійський філософ-марксист АнтоніоГрамші. За його концепцією, це - меха­нізм, за допомогою якого панівний клас продукує і репродукує сус­пільний консенсус, через який забезпечує своє панування. Для Грам-ші економічна домінація є неодмінним, однак недостатнім, елементом політичної домінації. Необхідною умовою підтримування політичної влади панівного класу є ідеологічна гегемонія.

Ідеологічна гегемонія полягає в тому, що сукупність вірувань, поглядів, догм, оцінних суджень, способів перцепції, характерних для панівного класу, стає здоровим глуздом усього суспільства. Завдяки цьому зберігається І підтримується status quo, який сприй­мається як натуральний, тобто природно притаманний суспільству. Натуральність у цьому контексті означає анти-історичність і незмін­ність ідеологічної моделі.

Таким чином, ідеологічна гегемонія спирається на суспільний консенсус, який є компромісом панівного класу з іншими суспіль­ними групами. При цьому консенсус, що стосується легітимних способів оцінювання суспільно-політичної реальності, осягається через те, що домінуюча Ідеологія посилається на найбільш загальні уявлення про суспільне благо, справедливість, демократію. Це означає, що ефективна ідеологічна модель має неодмінно містити положення, які сприймаються підпорядкованими суспільними групами.

Прикладом ідеологічної гегемонії в розумінні Грамші є протес­тантська трудова етика і так званий фордизм у США, тобто концеп­ція, спрямована на збільшення продуктивності праці в умовах конвеєрного виробництва. При цьому ідеологія слугує селекції і вихо­ванню індивідуумів, найбільш придатних до такого способу виробництва¹².

242

Як приклад подібної ідеологічної моделі можна навести ідеоло­гію "self-made men", яка дуже часто слугує виправданням ринкових трансформацій у посткомуністичних країнах. Вона спирається на гіперболізацію можливості досягнення життєвого успіху, яку створює ринкова економіка, що пов'язана із загальним негативним баченням соціальної держави. При цьому економічна активність індивідуума розглядається як імперативна вартість. Зауважимо, що таку ідеологію, характерну для середнього класу, частково поділяють нижчі верстви, котрі не мають можливості реалізувати стратегію, яку закладає ця ідеологія. Це може засвідчувати низький рівень довіри до держави, яка не тільки не справджує надій, покладених на неї певними суспільними групами, а й створює перешкоди їх самовиживанню¹³.

Згідно із концепцією Грамші, гегемонія витворюється і репро­дукується через status quo, втілене в різноманітні суспільні інститу­ти: школи, вищі навчальні заклади, ЗМІ, масову культуру. Отже, саме гегемонія визначає сферу репродукування ідеології у суспільстві.

Проблема ідеологічної гегемонії неодноразово з'являлася в науковому дискурсі після Грамші. Водночас особливого значення набули проблеми, пов'язані з механізмами ідеологічної гегемонії та її межами.

Одну з найбільш відомих концепцій гегемонії розробляє Луї Альтюссер у своїй найвідомішій праці "Ідеологія і ідеологічні апа­рати держави"¹⁴. Він розглядає ідеологію за марксистською тради­цією - як "репрезентацію удаваного відношення індивідуума до сво­їх реальних життєвих умов"¹⁵. Розвиваючи цю тезу, Альтюссер пише: "Те, що презентує ідеологія, не є системою реальних законів і стосунків, які керують життям індивідуума, а ілюзорним відношен­ням цих індивідуумів до реальних умов, в яких вони живуть"¹⁶.

З одного боку, система суспільних відносин як ціле не може бути пізнана окремим індивідуумом, а з другого, - потреба розуміння цих відносин створює "двійника" реального розуміння у вигляді ідео­логії як системи поглядів, вірувань, переконань, намірів. Таким чи­ном, згідно з теорією Альтюссера, ідеологія є сумою ідей, відірваних від реального (матеріального) підґрунтя суспільних відносин.

Матеріальним втіленням домінуючої ідеології, згідно з концеп­цією Альтюссера, є "ідеологічні апарати держави", до яких належать

243

насамперед родина, школа, церква, ЗМІ. За посередництвом цих інститутів домінуюча ідеологія виробляється і репродукується. Во­чевидь, тут Альтюссер перебуває під впливом концепції Грамші.

Однак Альтюссер іде далі, коли стверджує, що домінуюча ідеологія слугує репродукції суспільства як такого, насамперед — панівної економічної системи. З одного боку, можна вважати, що ідеологія є витвором суспільної системи, з другого, - що вона створює цю систему.

На рівні індивідуума ідеологія втілюється в життя через його вчинки-акти, які набувають форми завдяки різноманітним суспіль­ним ритуалам, створюються ідеологічними інституціями держави. Ідеологія намагається подати такий порядок речей як натуральний, приховуючи його справжній статус суспільного артефакту.

Альтюссер розглядає ідеологічну гегемонію як структурну за­лежність, стверджуючи, що ідеологічні структури є залежними від домінуючої гіперструктури - способу виробництва. При цьому він відкидає вульгарний економізм, який полягає у підпорядкуванні різ­номанітних сфер людської діяльності виключно економічним відно­синам.

Структурна залежність, про яку говорить Альтюссер, полягає у більш субтильних зв'язках: у капіталістичному суспільстві іде­ологія організується і виробляється відповідно до капіталістич­ного способу виробництва, тобто виробляє товар, яким є праця робітника.

Незважаючи на безперечні здобутки альтюссерівського розу­міння ідеології і ідеологічної гегемонії, вкажемо і на його хиби. На них звернув увагу П'єр Бурдьє, а саме на те, що концепція структурної залежності не спроможна пояснити, як у надрах наявної системи постають опозиційні ідеології, метою яких є зміна ідеологічного і суспільного status quo, як можна розуміти відмінність між ідеоло­гічними парадигмами різних суспільних груп¹⁷.

На нашу думку, ці труднощі пов'язані насамперед з тим, що альтюссер і вське розуміння спирається на концепцію суспільства, спрямованого на виробництво засобів виробництва (індустріально­го), і не відповідає багатьом феноменам, що належать до реалій су­часного суспільства масового споживання.

244

Дослідники зазначають, що політичне status quo сучасних демократичних суспільств підтримується завдяки так званій серійності, тобто неперервному ланцюгові процесів продукування і репродукування. Це стосується й процесу символічного продукуван­ня, яке створюється завдяки серійності, що обмежує засоби симво­лічної експресії; як влучно зазначив Бодріяр, декор заміщає форму, а придатність - зміст.

Сьогодні в демократичних суспільствах політична драма роз­гортається здебільшого в площині символічного продукування на­самперед тому, що можливості безпосереднього примусу обмежені правом. Відтак на перший план виходить домінування в"сфері сим­волічного виробництва, продукування так званих мета-інтерпретан-тів, котрі окреслюють межі політично можливого.

Дослідники засад сучасної політики сходяться на тому, що, на відміну від економічних моделей епохи індустріалізації та капіталі­зації, вона грунтується в основному на символічній взаємодії. Деякі автори, насамперед Г. Дебор, розглядають політику як нагромадження "спектаклів", коли все, що до певного часу було предметом безпосе­реднього досвіду, стає виставою. Власне, тому символічна продукція продукує та підживлює "спектакль влади" - знак "нищить", "вби­ває" річ.

Символічне виробництво підтримує і живить ідеологію, робля­чи її водночас публічною. А коли міфи й цінності стають публічними, це уможливлює для них виконання функції культурної та політичної ідентифікації, тобто дає змогу членам певного суспільства іден­тифікуватися з цим суспільством і державою через сприйняття спільних міфів та цінностей. Символічний універсум значень, сен-сів підпорядковується ідеології.

Водночас сама ідеологія є не статичною сумою цінностей і спо­собів суспільної перцепції, а практикою—способом символічної про­дукції.

Сьогодні багато представників критичної традиції говорять про "символічне насильство", "дисперсне насильство" тощо. Як зазна­чає сучасний британський філософ Террі Іглтон, в умовах нинішньої парламентської демократії сенс політичного status quo полягає в тому, що суспільство розглядають як джерело влади, відносно якої воно є

245

автономним і самодостатнім. За даних умов ідеологічна гегемонія слугує підтримуванню й зміцненню цієї ілюзії, приховуванню фактич­ного відчуження влади¹⁸.

Та не всі дослідники поділяють такі "жорсткі" версії ідеологіч­ної гегемонії. На думку Аберкомбі, в сучасному світі існує плюра­лізм ідеологій, жодна з них не може бути гегемоном у сенсі, якого надає цьому концептові Грамші. Він вважає, що у постіндустріаль-ному суспільстві співіснують конкуруючі ідеології, при цьому відносна домінація тієї чи іншої з них пов'язана із суспільною позицією соціальної групи, яка її поділяє і пропагує. Сама по собі ідеологія не має такого впливу, про який писали Грамші, Альтюссер та їхні послідовники¹⁵¹.

Подібні погляди висловлюють відомі представники "нової лі­вої" соціологи Ернесто Лакло і Шанталь Мофф. Вони наголошують на тому, що ідеологія не зумовлена економічним базисом або відно­шенням до політичної влади. Як така, вона позбавлена значення. Процес формування ідеологічних сенсів окреслений насамперед су­спільними практиками²⁰.

На нашу думку, найбільш грунтовно щойно згадана проблема­тика досліджена у працях французького соціолога П'єра Бурдьє, котрий приділяє особливу увагу аналізові концепту "символічне наси­льство". Він починає від традиційного для сучасної лінгвістики роз­різнення між мовою як "langue" та "мовою-parole", яку розуміє як "існування", екзистенційний вимір мови. За Бурдьє, мовні відношення завжди виражають у символічній, трансформовані формі відносини влади та підпорядкування між суб'єктами комунікації і відповідно -між групами, до яких належать останні²¹.

Мовні практики укорінені в суспільному бутті індивідуумів, в їх різноманітних учинках: способі споживання їжі, культурній консумп-ції, смаках, ставлені до мистецтва, спорту, політики тощо. У зв'язку із цим Бурдьє зазначає, що "в мовному габітусі виражається сукупність класового габітусу". Причому мовний габітус є лише одним із вимірів останнього²³. Очевидно, саме в процесі комунікації, а також у тілесних практиках виражається відношення до соціально­го світу.

Дані аспекти впливають на суспільну взаємодію, створюючи окрему історично і суспільно зумовлену структуру. Таким чином, як

246

твердить Бурдьє, сутність символічного насильства полягає в тому, що ми маємо справу, з одного боку, із системою окреслених диспо­зицій, які зумовлюють той чи інший спосіб висловлювання, а також особисту мовну компетенцію, з другого, - із системою стосунків символічної сили, котрі нав'язуються за допомогою санкцій і специ­фічної цензури й, таким чином, беруть участь у формуванні процесу символічного виробництва, "встановлюючи вартість лінгвістичних продуктів"".

Як бачимо, мовна компетенція не є виключно технічним знаряд­дям, а пов'язується із суспільним статусом. Це, у свою чергу, озна­чає, що не всі мають однаковий доступ до легітимної мови. Тому кожен акт комунікації як символічного обміну має можливість стати нерівноправним, тобто закладає можливість владних стосунків -домінації і підпорядкування.

У зв'язку із викладеним можна стверджувати, що ідеологічна гегемонія становить один з найбільш ефективних засобів, за допомо­гою яких політичні суб'єкти реалізують свої владні амбіції, а держа­ва підтримує політичне status quo і межі "політично можливого".

Отже, суб'єкти політичного процесу не можуть існувати поза ідеологією. Норми, що зумовлюють її, ґрунтуються на суспільному визнанні, яке водночас є не розпізнанням їх ідеологічної зумовлено­сті. Причому ефективність цих норм залежить від їх відношення до ідеологічних чинників. Саме тепер перейдемо до аналізу того, яким чином ідеологічна зумовленість впливає на практики суб'єктів полі­тичних процесів.

Як було зазначено, ми розглядаємо ідеологію насамперед як феномен, що стосується сфери суспільної взаємодії, тобто що вона, ідеологія, існує в сфері відносин між суспільними індивідуумами, амбівалентність яких виявляється в тому, що, з одного боку, вони становлять аудиторію, до якої звертається ідеологія, а з другого, — виступають як "агенти" (за термінологією П. Бурдьє), за допомогою яких ідеологія перетворюється на соціальну практику. Причому ці агенти, які є суб'єктами поля політики, виступають як в індивідуаль­ній, такі в колективній формі -як партії, політичні об'єднання тощо.

Згідно з твердженням Л. Альтюсссра, ідеологія є вічною, адже вона постійно відроджується та маніфестується в своїх суб'єктах і

247

їхніх практиках, хоча ЇЇ форми змінні. Власне, цей ідеологічний "rebis" (річ, що має подвійну натуру) виступає у Альтюссера як суб'єкт, сформований "зверненням", "закликом" ідеології, котрий водночас реалізує власну "ідеологічну суб'єктивність" у легітимних суспіль­них практиках.

У зв'язку із цим виникає питання: як ідеологія приваблює, "ре­крутує" ідеологічні суб'єкти і як ця суб'єктивність виявляється, де її межі? На ці питання Л. Альтюссер спробував відповісти у праці "Іде­ологія та ідеологічні інститути держави"²⁴.

Про загальні положення концепції ідеології Альтюссера вже йшлося. Іншим важливим моментом альтюссерівського розуміння ідеології є концепція "суб'єкта ідеології"', котра, до речі, не втратила своєї ваги й досі. Тут Альтюссер спирається насамперед на відоме положення Лакана, що суб'єктивність постає у відношенні до іншого. Як відомо, згідно із Лаканом, суб'єкт є пустий, тобто позбавлений якостей, але набуває властивостей в Іншому.

Основною тезою альтюссерівської концепції ідеології є те, що остання звертається до індивідуумів як до суб'єктів. Причому "су­б'єктивність" становить засадничу ідеологічну "очевидність", що слугує натуралізації політичного артефакту. Індивідуум стає суб'єк­том лише тоді, коли відповідає на спрямований до нього заклик. Вла­сне, через цей "заклик" ідеологія втілюється в суспільні практики. Зазначимо, що Альтюссер обігрує подвійне значення французького "interpellation", яке означає як "звернення", заклик, так і поліцейсь­ку процедуру встановлення особистості.

Області значень термінів "індивідуум" та "суб'єкт" не перекри­ваються одна одною цілком. Як ми зазначали, суб'єкт стає суб'єк­том тільки тоді, в той момент, коли до нього "звернулася" ідеологія. Водночас виникає парадокс: Альтюссер далі стверджує, що кожний індивідуум вже є суб'єктом, адже ідеологія звертається до них як до вже-суб'єктів. Причому ідеологічна "очевидність" грунтується на тому, що сама ідеологія приховує той факт, що вона звертається до індивідуумів як до вже-суб'єктів.

Відповідь на це питання полягає в тому, що, згідно з Альтюссе-ром, суб'єкт завжди є суб'єктом у тому сенсі, що він постійно відпо­відає на спрямований до нього заклик як суб'єкт. Пресупозиція ідео-

248

логічної суб'єктивності вкорінена в процесах набування суб'єктивно­сті в Іншому, описаних Лаканом, і реалізується через дискурсивні практики. Перед тим, як суб'єкт може сказати "Я говорю", до нього вже звернулася ідеологія.

Іншим важливим аспектом процесу, який Альтюссер називає "інтерпеляцією", є механізм розпізнання/нерозпізнання. Тобто су­б'єкт впізнає себе в ідеологічному закликові, що водночас є фактич­ним нерозпізнанням цього заклику як ідеологічного. Тобто ідеологія намагається сховатися у своєму результаті - суб'єкті.

Очевидно, такий підхід Альтюссера до проблеми ідеологічного суб'єкта є прикладом соціоконструктивізму, що значною мірою редукує особистісні виміри людського буття до психологічно й ідеологічно зумовлених стереотипів.

Відомий французький соціолог і філософ П'єр Бурдьє, котрий вважав себе учнем Альтюссера, запропонував інший підхід до про­блеми ідеологічної суб'єктивності, насамперед відкидаючи концеп­цію свого вчителя про структурну зумовленість.

Замість суб'єкта Бурдьє пропонує концепцію суспільного аген­та, взятого в контексті відношень між габітусом та полем. Згідно з його тезою, агент - це діючий суспільний суб'єкт, котрий має певні диспозиції (габітус), які детермінують його схильність та можливість діяльності в окремих полях. У свою чергу, габітус - це суспільно зумовлена система структурованих та структуруючих диспозицій, здобута в суспільній практиці і спрямована на практичні функції²⁵. Таким чином, габітус - це суспільно зумовлені когнітивні позиції і оцінки. Діалектика габітус а/практики полягає в тому, що остання виникає з габітусу, котрий сам є результатом практичного засвоєння певних закономірностей і норм. Бурдьє зазначає, що практика як ці­льова діяльність породжується габітусами, пристосованими до тен­денцій, що властиві окремим полям.

Поле визначається як "мережа, або конфігурація об'єктивних відношень між позиціями"²⁶. Останні визначаються через певні обмеження права та обов'язки, які вони накладають на особи або інститути, що їх обстоюють, окреслюючи їхню актуальну та потенці­альну ситуацію в структурі дистрибуції влади/капіталу, релевантного

для того чи іншого поля.

249

Правила, що керують окремими полями, схвалюють через участь у грі, тобто через практику. Поля - це своєрідні мікрокосмо­си. Бурдьє зазначає, що соціум складається з чималої низки таких мікрокосмосів-полів, кожне з яких має власну логіку і механізми насильства, примусу, які не можна звести до інших.

Отже, агенти - це діючі суб'єкти. За Бурдьє, ми можемо ви­знати їх винятковість, індивідуальність, світобачення і бачення поля лише, виходячи з аналізу поля, в якому перебувають певні агенти. При цьому стосунок індивіда до оточення не є стосунком суб'єкта до об'єктів, а взаємодією, яку Бурдьє називає "заволодінням". Це також стосується взаємодії суб'єкта й ідеології. Ідеологія впливає на суб'єкт за його співучасті: "суспільні суб'єкти є суб'єктами, котрі пізнають, котрі, навіть якщо підлягають детермінації, впливають на успішність цієї детермінації. І ефект домінації завжди виникає в про­цесі взаємного пристосування детермінант і категорій перцепції, ко­трі їх зумовлюють"²⁷.

Водночас, зазначає Бурдьє, основною ставкою у боротьбі, міс­цем якої є поле (в даному разі - поле політики), виступає монополія на легітимне насильство. Причому насильство не треба розуміти в буквальному сенсі - адже тут йдеться про збереження або знищення структури розподілу політичного капіталу та можливість викорис­тання останнього для домінації у межах інших полів.

Підкреслюючи активний статус суспільних агентів, Бурдьє за­значає, що вони не є "атомами", які механічно притягуються та від­штовхуються силами, зовнішніми щодо них. Агенти, залежно від позиції, яку вони займають в полі, залежно від того, якою мірою вони володіють капіталом, релевантним для даного поля, схильні або до підтримування системи дистрибуції капіталу, яка існує в даному полі, або до повалення цієї системи.

Отже, на відміну від структуралістської суспільної метафізики Альтюссера, Бурдьє вимальовує інтеракційну суспільну онтологію, котра враховує різні модальності та стани її складових.

Якщо порівняти дві теоретичні моделі - Альтюссера та Бур­дьє, стає зрозумілим, що, згідно з першою, людина постає як ідеоло­гічно детермінований індивідуум, який є "заручником" власної ідео­логічної суб'єктивності і приречений на те, щоб знову й знову

250

репродукувати ідеологію. Водночас концепція Бурдьє дає змогу по­єднати, з одного боку, зовнішні детермінуючі чинники і свободу ін­дивідуальної суспільної перцепції та діяльності, з другого. У цьому разі агенти, виходячи з власних інтересів, беруть участь у визначенні меж політичної легітимності й ідеологічної очевидності, які, в свою чергу, встановлюють межі свободи в політичному полі.

¹ 3 прикрістю констатуємо, що термін "гегемонія", автором якого був італійський марксист Антоніо Грамші, незаслужено випав з вітчизняного політологічного дискурсу, хоча це поняття мас значну евристичну цінність, яка, на жаль, не була розкрита повною мірою.

² У зв'язку з цим слід згадати доктрину "натурального права", яка започаткувала сучасний лібералізм.

³ Для того щоб розрізнити ці поняття, перше можна окреслити як "сферу Ідеологічного виробництва" ( Л. Альтюссер).

⁴ Bell D. The End of Ideology. On the Exhaustion of Political Ideas in Fifties. - Harvard, 2000.

⁵ Варто згадати сучасне ідеологічне протистояння навколо глобалізації, одно- чи багатополярного світу.

⁶ Eagleton Т. Ideology and its vicissitudes in Western Marxism/ Mapping ideol­ ogy. Ed. Slavoj Zizek. - S. 192.

⁷ Дивись працю П. Слотердайка "Критика цинічного розуму".

⁸ Zizek S. The spectre of ideology/ Mapping ideology. - P. 5.

⁹ Ibid.-P.8.

¹⁰ Мамардашвили М. Превращенные формы. О необходимости иррациональных выражений// Мамардашвили М. Как я понимаю философию. - М., 1992.

¹¹ Як випливає з назви, символічне виробництво спрямоване на створення знаків, або, за Бодріяром, - симулякрів.

¹² ГрамшиА. Избранные произведения. -М., 1959.-Т. 3.-С.434.

¹³ Згадаймо тезу П. Бурдьє про те, що такі погляди можуть поділяти різні суспільні групи, але в іншому зв'язку.

¹⁴ Althusser L. Ideology and Ideological State Apparatuses/Lenin and Philoso­ phy and Other Essays.-London, 1971.

¹⁵ Ibid.-P. 123.

¹⁶ Ibid.

¹⁷ Зауважимо, що Бурдьє розробляє концепцію гегемонії, яка значно відрізняється як від концепції економічного детермінізму, так і структурної залежності. До того ж, особисто він не вживає самого терміна

251

"гегемонія", заступаючи його концептом "символічне насильство", про який ітиметься далі.

¹⁸ Eagleton Т. Ideology and its vicissitudes in Western Marxism// Mapping ide­ology. Ed. SlavojZizek. -London;N.Y., 1998.-P. 195.

"Ibid.-London, 1997. -P. 200 -240.

²⁰Laclau E., Mouffe Ch. Hegemony and Socialist Strategy. -N.Y., 1990. - P. 105-144. Принагідно зазначимо, що на концепцію французьких соціологів значною мірою вплинули ідеї Вітгенштайна І Лакана.

²¹ Bowdieu P., WaquantL. Zaproszenie do socjologii refleksyjnej. - Warshawa 2001.-P. 133.

²² Ibid. - P. 140. Згідно з Бурдьє, класовий габітус є вираженням позиції, яку суб'єкт обстоює у суспільстві діахронічно і синхронічно.

"Ibid.-P. 136.

²⁴ Althusser I. Ideology and Ideological State Apparatuses// Mapping Ideology.

ed. by Slavoj Zizek. - N. Y, 1997. - P. 100 - 140.

²⁵ Bourdieu P., WaquantL. Op. cit. - P. 107.

²⁶ Ibid. -P. 78.

²⁷ Ibid.-P. 162.

_I

РОЗДІЛ X

ПРОБЛЕМА СВОБОДИ

У КОНТЕКСТІ КОНТРОВЕРЗИ:

НЕОКОНСЕРВАТИЗМ - СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ

Питання свободи вибору, справедливості й політичної відпові­дальності в сучасній Україні вийшло, на жаль, далеко за межі суто академічних дискусій. Воно набуло неабиякої екзистенційної гостроти. Мабуть, серйозне філософське осмислення даної кризи ще попереду. Для цього потрібні певний час та більш-менш сталі тенденції.

Спробуємо розглянути проблему свободи в контексті контро­верзи: неоконсерватизм - соціал-демократія. На які моделі соціаль-но-полІтичного розвитку має орієнтуватися Україна? Має вона ско­ристатися певним світовим досвідом чи знову займатися пошуками власного шляху? Ці та інші дотичні до них питання лишаються актуальними.

За побіжного підходу до соціально-політичного і економічного розвитку країн здається, що у світі панують повне безладдя і хаос. На зміну консервативному політичному режимові приходить соці­алістичний, лібералів зміщують соціал-демократи і навпаки. Така сама анархія, на перший погляд, панує і в царині економіки, де монетаристська програма чергується з кейнсіанською платформою та ін.

Проте за більш докладного аналізу впадають в очі й певні закономірності. Чітко вимальовуються альтернативи історичного по­ступу, які неодмінно змінюють одна одну в царині політики та економіки.

Так, головною категоріальною контроверзою у сфері економіки, як ми вже сказали, є монетаризм - неокейнсіанство. Вона чітко

_і

253

виявляється як в українській, так і в світовій економіці. Загалом розвиток економіки у XX ст. становить послідовну зміну пріоритетів: рузвельтівський, кейнсіанський та "новий курс" витіснили монетаристські концепції "чиказької школи", втілені М. Тетчер, Р. Рейганом, Дж. Бушом-старшим. Небажання останнього змінювати економічний курс спричинили його поразку на президентських виборах 1992 р. Б. Клінтон, який здобув перемогу завдяки неоксйнсІанській програмі організації ринку, зважаючи на нову орієнтацію масової свідомості, у своїй передвиборчій програмі 1996 р. орієнтувався вже на монетаристські засади.

Категоріальна дихотомія монетаризм - нсокейнсіанство у сфе­рі політики трансформується у категоріальну контроверзу: неокон­серватизм - соціал-демократія. Політичний неоконсерватизм засад-ничений економічним монетаризмом, соціал-демократична політика ґрунтується на неокейнсіанській економічній платформі.

У цьому розділі я не ставлю за мету розглянути причини такої зміни пріоритетів. Це - тема окремої розмови. Важливо констатува­ти зміну економічних і соціально-політичних орієнтацій у розвитку провідних країн світу. Якій із них має надати перевагу Україна?

Як ми вже змогли переконатися, домінування того чи іншого політичного курсу, засадниченого цілком певними економічними програмами, не є випадковим, а залежить від конкретної ситуації у тій чи іншій країні. Іншими словами, не існує раз і назавжди даного, якогось єдино правильного економічного й політичного курсу. Як монетаризм, так і неокейнсіанство, як неоконсерватизм, так і соціал-демократія можуть бути ефективними або неефективними - це залежить від чималої низки обставин. Тому сліпе копіювання тих або інших західних моделей розвитку, їх механічне, без урахування особ­ливостей, перенесення на український ґрунт може бути не тільки небажане, а то й украй небезпечне.

Так, монетаристські рекомендації МВФ, котрі, як відомо, розроблялись для відсталих країн Латинської Америки, розрахова­ні насамперед на інтереси транснаціональних корпорацій, яких ціл­ком влаштовує невтручання слаборозвинутих країн у власне економічне життя. Більше того, як зазначають деякі аналітики, монетаристський курс навіть у розвинутій ринковій економіці

ефективний лише після технологічного переозброєння проми­словості. В Україні поєднання монетаризму з неоконсерватиз­мом призвело до "шокової терапії", яка не тільки не вилікува­ла суспільство, а й призвела до розпаду досить потужного ви­робничо-технологічного комплексу.

Отже, наслідок впровадження монетаризму і неоконсерватиз­му в Україні наприкінці XX ст. був прямо протилежним "рейгано-міці". Замість структурної перебудови економіки мали її стрімкий роз­вал, замість швидких ринкових реформ виникли гігантська монополія, шалена інфляція, широкомасштабна тінізація економіки, за пере­орієнтації науки на модернізацію виробництва відбулися її руйна­ція, зниження рівня освіти і якості робочої сили тощо.

Вибір того чи іншого курсу розвитку країни - це питання полі­тичної відповідальності, на посилення якої так чи інакше спрямова­ні всі варіанти змін до Конституції України.

Найбільш логічною, на перший погляд, є така схема: вибори до Верховної Ради України здійснюються на пропорційних засадах (до речі, чи не єдиний аргумент на користь пропорційної системи виборів є саме чітка структурованість Верховної Ради і, як наслідок -посилення політичної відповідальності). Партії та блоки партій, що перемогли на виборах, утворюють парламентську більшість, яка й формує коаліційний уряд. Відмінність від нинішньої ситуації полягає в тому, що нині міністрів призначає Президент за поданням (квотою) парламентської більшості.

Як на мене, відмінність не є принциповою, а питання, чому ви­конавча влада не є ефективною, лежить в дещо іншій площині, тобто у характері парламентської більшості та опозиції політичних партій і в економічних та політичних моделях розвитку України взагалі.

Хочу наголосити, що на Заході існує досить жорсткий ізомор­фізм між економічними та політичними моделями розвитку і, як на­слідок - чітка структурованість парламентської більшості й опози­ції, котрі поділяють відповідні цінності.

В Україні природа політичної більшості та опозиції має зовсім інший характер, власне, як і природа партій, що їх утворюють. Тому, до речі, суперечності всередині більшості й серед опозиції інколи іс­тотніші, ніж між власне більшістю та опозицією.

254

255

Багато говорять про слабкість українських партій, про те, що вони об'єднують лише мізерну частину народу. Проте і на Заході люди не є занадто заполітизованими й не особливо переймаються своєю партійністю.

Мабуть, справа полягає в іншому. Політичні партії в Україні (і не тільки) не є виразниками ідеології значних страт населення. Вони часто-густо виражають інтереси тих чи інших фінансово-промислових груп. Це, зокрема, стосується і провідної партії - соціал-демократичної партії України. На Заході соціал-демократи традиційно уособлюють інтереси середнього класу, який в Україні перебуває на стадії становлення. Досить цікаве спостереження соціологів: якщо соціал-демократичну ідеологію в Україні, за даними різних соціологічних фірм, підтримує 20 - ЗО % населення, то за соціал-демократичні партії на виборах до Верховної Ради України 1998 р. проголосували лише 4 %, а 2002 р. - 6 %. А це вже засвідчує довіру саме до партій і їхніх лідерів. Тому, мабуть, не випадково у Соцінтернаціоналі присутня не СДПУ(о), а СПУ.

Опозицію роздирають ще більш серйозні суперечності. Якщо одна її частина експлуатує комуністичну та соціалістичну ідеї, які, безперечно, мають своє соціально-економічне підґрунтя в країні, то інша її частина апелює до національної свідомості українців, а, зва­жаючи на північного сусіда з його імперськими амбіціями, ці на­строї педалювати можна також досить довго. Іншими словами, по­діл на більшість - опозицію в Україні визначають не певні економічні і політичні моделі, а зовсім інші чинники, наприклад ставлення до Президента.

До речі, є ще одна особливість політичної реформи в Україні. Доцільність чи не доцільність тієї або іншої системи виборів, того чи іншого політичного ладу країни ґрунтується на певних персоналіях, які перебувають при владі або яких до неї не бажано допустити. Наприклад, якщо В. Ющенко є фаворитом президентських перего­нів, то давайте обирати Президента не всенародно, а у Верховній Раді України; якщо депутати-мажоритарники протягом тривалого часу "підгодовували" свій округ і мають непогані шанси бути переобраними до парламенту знову, то вони, незважаючи на всю доцільність, не го­лосуватимуть за пропорційну систему виборів тощо.

256

Отже, оцінюючи перспективи політичної відповідальності в Україні в цілому і політичну відповідальність виконавчої гілки влади зокрема, зауважу, що вона можлива лише за чіткої орієнтації на певні економічні та політичні моделі розвитку, що сприятиме становленню цивілізованих, потужних партій, які стануть гарантом політичної відповідальності в країні.

З цього зрозуміло, що більш прийнятною альтернативою для України є, як на мою думку, саме соціал-демократична модель, що ґрунтується на неокейнсіанській економічній платформі.

Такого самого висновку щодо країн Центральної та Східної Європи доходять і авторитетні дослідники - члени групи Економічної Програми Європейського Форуму за Демократію та Солідарність. У період істотних, радикальних економічних змін саме соціал-демок­ратична політика є важливою та ефективною. Головними компонентами такої політики є: 1. Соціально регульована ринкова економіка. Ринок — це основа досягнення мікроекономічної ефективності. Але стихійний ринок ніколи не забезпечить ні соціально бажаного розподілу доходів, ні повної зайнятості населення, ні дієвої охорони здоров'я, ні основних видів соціального страхування. Ринкова економіка є лише одним із конче потрібних засобів досягнення мети, але ні в якому разі не самоціллю. Ринок - це розвинена мережа соціальних інституцій. Він - не лише економічний посередник між об'єктами обміну, а й певний комплекс традицій, законів, юридичних процедур, інформа­ційних інфраструктур, владних відносин, профспілкових організацій тощо;

2. Принципове обстоювання ідеї рівності. Вона розгля­ дається не тільки як політична мета. Більша рівність є частиною вищої економічної ефективності. Рівність можливостей - це не лише про­ блема доходів, а й питання про неприпустимість будь-якої дискримі­ нації прав жінок, національних меншин та ін.;

3. Обстоювання ідеї справедливості. Будь-які блага мають бути розподілені між усіма членами суспільства. Як зазначав Франклін Д. Рузвельт, "мірило нашого прогресу не в тому, чи збільшили ми достаток заможних людей, а в тому, чи достатньо ми забезпечили тих людей, у яких мало що є";

257

4. Прагнення досягти ширшої участі громадян у механізмі ухвалення рішень. Ця вимога також є не лише політичною метою, а й важливою складовою ефективності економіки;

5. Економічний прогрес має ґрунтуватися на стабільному розвиткові за неодмінною збереження довкілля. Економічне зростання за погіршення екології є неприпустимим¹.

Отже, цінності, на які орієнтуються соціал-демократи, - це сво­бода, справедливість, солідарність. Не важко помітити, що ці полі­тичні вартості є певною модифікацією гасла Французької революції кінця XVIII ст.: "Свобода, рівність, братерство".

Соціал-демократичним цінностям свободи, справедливості, солідарності протистоять нібито рівнозначні консервативні вартос­ті: відповідальність, власність, нація. Рівнозначні, зазначає М. По­пович, ці цінності тому, що не повинно бути свободи без відповіда­льності, справедливості без власності, солідарності без нації (хоча останнє й викликає певний сумнів: згадаймо, наприклад, гасло "Про­летарі всіх країн, єднайтеся!").

Насправді такі гасла виявляються нерівнозначними, адже те, що має бути, є певним ідеалом, а не нормою життя. Так, ми часто відповідаємо, не маючи свободи вибору, шукаємо справедливість без будь-якої власності, домагаємося одностайності без урахування інтересів нації. Згадана нерівнозначність наведених гасел виявляється і в тому, що справжнім гаслом є лише соціал-демократичне, оскільки воно закликає вперед, а не до стабільності, як-от консервативною формулою. Незважаючи на це, обидві формули значущі, оскільки окреслюють політичний горизонт Заходу. І загалом західна цивілізація розвивається в цьому політичному просторі - свободи без сваволі, справедливості, заснованої на власності, солідарності в рамках національної держави².

Мабуть, тому останнім часом помітні взаємопроникнення цих протилежних ідеологічних настанов. Консерватори та ліберали ви­користовують соціал-демократичні гасла, і навпаки - соціал-демок­рати запозичують деякі цінності з консервативного арсеналу. Ана­логічні явища спостерігаємо і в царині економіки, де нині важко віднайти "чистих" монетаристів або кейнсіанців. Тому коректніше говорити не про абсолютизацію тих чи інших вартощів консервато-

258

рами та соціал-демократами, а про надання пріоритету тим чи ін­шим засадам.

Більше того, ліберальна і соціал-демократична доктрини, а точ­ніше - певна їх суміш, були осереддям парадигми "суспільства все-загального благополуччя", яка домінувала на Заході після Другої світової війни.

Суспільний прогрес був головною підвалиною і метою цієї пара­дигми, спільною як для лібералів, так і для соціал-демократів. Різни­лися лише засоби її досягнення. Перші погоджувалися з необхід­ністю деякого державного регулювання процесу виробництва та роз­поділення прибутків, другі не зазіхали на приватну власність і легальні способи збагачення, відтак визнаючи фактично соціальну нерівність.

Отже, значної відмінності між політикою урядів "правої" чи "лівої"" орієнтацій не було. І ті, й інші надихалися ідеєю "всезагально-го благополуччя" ("welfare state"). Водночас певна нестабільність і кризові явища у розвитку західноєвропейських країн й США засвід­чували, що держава "всезагального благополуччя" - це радше гас­ло, ніж реальність³.

Щоб пролюструвати сказане, наведу три цитати. Перша: "Ос­новними цінностями демократичного соціалізму є свобода, справед­ливість та солідарність. Вони лишаються нашим критерієм для оцін­ки політичної дійсності, масштабом більш досконалого суспільного ладу та одночасно орієнтиром у діяльності кожного окремого соціал-демократа"⁴.

Друга: "Ми виступаємо за основні цінності: свобода, солідар­ність і справедливість. При цьому наше розуміння людини виявля­ється водночас засадою й масштабом цих цінностей"⁵.

Третя: "Метою проголошеної ХСС політики є сприяння... тако­му устрою життя, який уможливлює щастя окремої людини, а також співтовариства. Такий устрій треба розуміти як мирний устрій, засадничений на свободі, справедливості та солідарності"⁶.

Першу цитату взято з Програми принципів Соціал-демократи-чної партії Німеччини (1989 p.), другу - з програми Християнсько-демократичного союзу (1978 p.), третю - з програми Християнсько-

259

соціалістичного союзу (1977 p.)- Як бачимо, між ними майже цілко­вита вербальна ідентичність.

Отже, справа не в гаслах і навіть не в тих цінностях, які у них виголошуються, а в тлумаченні цих взаємопов'язаних цінностей, яке має істотні відмінності. Соціал-демократи розуміють свободу як де­мократичну й гуманістичну цінність, що може бути здійснена лише в гармонії з природою, суспільством, кожною людиною.

На противагу цьому, консерватори наголошують на свободі як праві на володіння власністю, а це дискримінує екзистенційно-моральний зріз свободи на догоду її матеріальному аспектові.

Подібна колізія простежується і в тлумаченні справедливості. Якщо, за соціал-демократами, справедливість ґрунтується на рівно­сті усіх людей, то, на погляд неоконсерваторів, легітимність вимоги рівності стверджується лише у межах певних соціальних груп.

Аналогічно цьому солідарність для соціал-демократів визнача­ється моральним інтересом і об'єднує людей зі спільними погляда­ми, що сприяє досягненню вільного самовизначення на засадах справедливості. Натомість неоконсерватори витлумачують соліда­рність, виходячи з інтересів власності. Тому солідарність людей, що конкурують між собою, виливається у звеличення однієї людини за рахунок іншої⁷.

Отже, вербальна ідентичність головних програмних принципів соціал-демократів і неоконсерваторів не повинна вводити у оману. При всьому взаємопроникненні цінностей - це все-таки різні політичні засади.

Тому ті закиди, які роблять політики консервативної і лібераль­ної орієнтації соціал-демократам, мають певну рацію. Вони зводять­ся в основному до того, що на догоду рівності соціал-демократи нехтують ефективністю виробництва. На думку неоконсерваторів, ефективність економіки безпосередньо пов'язана з різким скорочен­ням витрат на соціальні програми. Ці програми породжують парази­тичні настрої у суспільстві, а соціальні програми підтримки мате­ринства й дитинства, зокрема американська програма AFDC, спричинюють порушення структури сім'ї.

На цій підставі деякі українські політики та економісти вважа­ють, що нині Україна має йти ліберальним, консервативним шляхом і

лише потім, коли запрацює економіка, буде змога звернути увагу на соціал-демократичні вартощі. Про те, до чого призводить жорсткий ліберальний курс у країнах з перехідною економікою, ми вже змогли переконатися на практиці.

Ще раз наголошу, що і соціал-демократія, і неоконсерва­тизм так само, як неокейнсіанство та монетаризм, мають право на існування й можуть бути ефективними за тих чи інших соціально-економічних умов. Виходячи з нинішньої соціально-економічної си­туації в Україні, орієнтуватися маємо, отже, на соціально-демократичні засади у внутрішній і зовнішній політиці.

Соціал-демократична модель розвитку держави передбачає:

у царині внутрішньої політики - соціальне орієнтоване ринкове суспільство, соціальну допомогу тим, хто її потребує, боротьбу з безробіттям, рівність форм власності як гарант соціального порядку, пріоритет людини над державою, соціальне партнерство і соціальну справедливість;

у сфері геополітики - орієнтацію на загальнолюдські ціннос­ті, інтеграцію у світову спільноту, побудову "відкритого" суспільст­ва, мирне розв'язання конфліктів.

Як бачимо, ця модель цілком відповідає менталітетові україн­ського народу.

Перш ніж безпосередньо перейти до перспектив соціал-демократії в Україні, висловимо ще кілька загальних міркувань про витоки й історичну долю соціал-демократії на західноєвропейському політичному просторі. Де кореняться джерела і витоки соціал-демократії? Яке місце на політичному видноколі посідає вона сьогод­ні? Які перспективи подальшого розвитку соціал-демократії в Укра­їні й світі? Ці та інші дотичні до них питання будуть у фокусі нашої уваги.

Загалом ідейно-теоретичними передумовами виникнення соці­ал-демократії у Європі є, на нашу думку, християнство, гуманістична традиція у філософії, зокрема у філософії Просвітництва, етика І. Канта, вчення К. Маркса, а також досвід робітничого, профспілкового руху.

Якщо вести мову про безпосередні витоки соціал-демократії, то насамперед потрібно назвати етичні ідеї "ревізіонізму" Е. Бернш-тейна. До речі, беручи до уваги місце і роль моральнісних вартостей

260

261

у концепції демократичного соціалізму, останній називають етичним соціалізмом".

Фундатор "етичного соціалізму", один із провідних ідеологів соціал-демократії Е. Бернштейн переглядає Марксове розуміння іс­торії як класової боротьби, яка призводить до революції, що нищить буржуазне суспільство. На його думку, соціал-демократія повинна відмовитися від ідеї приходу до влади насильницьким шляхом - через революцію. її дії мають ґрунтуватися на еволюційному перетворенні суспільства.

На основі таких засновків Е. Бернштейну вдалося подолати провіденціалізм, телеологізм Марксового розуміння історії, а саме -вчення про "кінцеву мету" робітничого руху, яке є, з погляду соціал-демократів, заскорузлою догмою марксизму і призводить до антигу­манізму. "Я відкрито визнаю, - пише Е. Бернштейн, - що дуже пога­но розумію і дуже мало цікавлюсь тим, що зазвичай розуміють під кінцевою метою соціалізму. Ця мета, що б вона не являла собою, для мене ніщо, а рух - усе"⁸.

Проте це зовсім не означає, що він заперечував важливість ці­лей соціалістичного руху. На його думку, мета соціалістичного руху може бути сформульована лише як моральний принцип, наприклад, "всебічне запровадження принципу товариськості". Цей моральний принцип заперечує будь-яке класове панування й становить ту заса­ду, згідно з якою справедливість і солідарність витіснять привілеї та конкурентну боротьбу.

Таким чином, виходячи з етичної концепції І. Канта, Е. Бернш­тейн обгрунтував визначальний принцип гуманізму - імператив безперечної уваги до гідності людини. Саме цей принцип є фун­даментальним щодо головних цінностей соціал-демократії: свободи, справедливості, солідарності.

Етичні ідеї одного з ідеологів соціал-демократії були розвину­ті на засадах критичного раціоналізму ( К. Поппер, Г. Альберт, У. Гюнтер та ін.), німецької практичної філософії, зокрема "етики відповідальності" (К.-О. Апель, Ю. Габермас, В. Кульман та ін.). Це питання заслуговує спеціального дослідження, яке виходить за межі даного розділу. Зазначу лише, що індивідуалістично зорієнтована етика Нового часу, безперечним здобутком якої є особиста свобода,

262

а отже, й відповідальність людини, в наш час має бути доповнена етикою колективної відповідальності. Вона ґрунтується не лише на дослідженні тих механізмів, які запобігають падінню людства у прір­ву екокатастрофи, термоядерної війни тощо ("евристика страху"), а й тих тенденцій, які дають реальну надію на ствердження буття, гідного людини ("евристика надії")⁹.

Отже, вихідну засаду суспільного консенсусу в гуманізації су­часного стану суспільства і формування його майбуття соціал-демо­крати вбачають саме в "етиці відповідальності", головні науково-те­оретичні принципи якої були випрацювані із врахуванням потреб сьогодення, зумовлених глобальними проблемами людства на початку третього тисячоліття.

Саме "етика відповідальності" є надійною запорукою плідного діалогу з іншими політичними силами, тією ідейною платформою, яка уможливлює толерантне ставлення соціал-демократів до своїх полі­тичних опонентів. Завдяки цьому соціал-демократія є авторитет­ним політичним напрямом у західноєвропейському політичному просторі.

Соціал-демократичний рух на Заході має солідну історичну традицію. Він жив і живе у Європі й зовсім не на "кремлівські" гроші, як інколи твердять його злостивці. Справді, після краху комуністичного режиму в СРСР соціал-демократи у багатьох країнах Європи втратили свої владні позиції. Але зовсім не через припинення фінансової допомоги з боку КПРС, а внаслідок дискредитації та спотворення соціалістичних ідеалів у країнах колишнього соціалістичного табору. Нині соціал-демократи повернулися до влади в Європі. Свідченням цього є упевнена перемога англійських та французьких соціал-демократів на парламентських виборах 1997 р.Сходження на політичний Олімп таких впливових лідерів, як прем'єр-міністр Великої БританіїТ. Блейр, прем'єр-міністр ФранціїЛ. Жеспен, ознаменувало новий поворот у житті європейської соціал-демократії.

Ще кілька ілюстрацій щодо місця й ролі соціал-демократів у сучасному політичному істеблішменті Європи. Так, із 626 депутатів Є вро парламенту 214 є членами соціалістичної фракції. З 21 Голів Комісій Є вро парламенту 9 - соціал-демократи і нарешті, переважну більшість урядів країн ЄС (серед них: Бельгія, Великобританія, Греція,

263

Данія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція та ін.) очолюють теж соціал-демократи. Звичайно, місце біля керма влади багато до чого зобов'язує. І саме соціал-демократи змушені вирішувати ті болючі питання, які дістались їм у спадок від неоконсерваторів, насамперед проблему безробіття, створення нових робочих місць.

Перспективи майбутнього посилення позицій європейської соці­ал-демократії пов'язані з майбутніми інтеграційними процесами в Європі. Не секрет, що шлях до інтегрованої Європи лежить через секвестр соціал-демократичних здобутків у царині соціального за­хисту населення. Тому ті неминучі жертви у політиці соціального забезпечення, які будуть покладені на вівтар майбутнього європей­ського процвітання, призведуть до чергового маятникового коли­вання політичних уподобань народних мас щодо соціал-демократич-ного вибору.

Отже, соціал-демократія у Європі має вікові традиції, посідає чільне місце на сучасному політичному небосхилі і має непогані перспективи свого подальшого розвою.

Висловимо кілька міркувань про соціал-демократію в Україні.

Річ у тому, що політичну спадкоємність української соціал-де­мократії було перервано, а її носіїв фізично знищив тоталітарний режим, який панував на теренах України. Проте було б несправедли­во не згадати історичних попередників сучасної української соціал-демократії.

Взагалі питання про джерела й витоки української соціал-демо­кратії, як і питання про конкретні політичні постаті, які її виплекали, є досить складним і потребує спеціального вивчення. Мабуть, ма­ють рацію ті дослідники, котрі вважають, що все розмаїття ідей­ної спадщини української соціал-демократії не варто зводити лише до однієї традиції - історії РУП - УСДРП (партії Д. Антоновича, І. Мазепи, В. Винниченка, М. Порша, С. Петлюри, В. Чехівського).

Справа ускладнюється ще й тим, що погляди деяких українсь­ких мислителів (наприклад, Б. Кістяківського) зазнали досить від­чутної еволюції. Деякі соціал-демократичні ідеї визрівали в "лоні" інших політичних напрямів, зокрема консерватизму та ліберального соціалізму. Це пов'язано з тим, що значна частина українських соці-

264

ал-демократів займала досить-таки радикальні позиції. Тому погляди, наприклад, фундатора українського консерватизму В. Липинсько-го на засади розбудови держави були більш виважені, ніж погляди тих, хто на словах ототожнював себе з європейською соціал-де­мократією.

Найближче до сучасного розуміння соціал-демократії, на мій погляд, підійшли І. Франко, Л. Українка, В. Старосольський. На дум­ку останнього, саме соціал-демократична ідеологія найбільш повно відповідає менталітетові та прагненням українського народу. Це тве­рдження, висловлене ще на початку XX ст., є актуальним і досі. Си­мбіоз політичної та економічної свободи з піклуванням про інтереси малозабезпечених верств населення, який становить серцевину со-ціал-демократичної моделі розвитку суспільства, є досить привабли­вим для громадян України, що остерігаються як можливої втрати досягнутих свобод внаслідок комуністичного реваншу, так і ліквіда­ції системи соціального захисту для тих, хто його потребує, якщо буде обрано жорсткий консервативний курс.

Привабливість соціал-демократії засвідчують і численні соціо­логічні дослідження, згідно з якими більше половини населення України пов'язує свої сподівання на краще життя з партіями центри­стського типу, до яких належать і соціал-демократи.

Так, за даними соціологічних досліджень, зокрема Київського міжнародного інституту соціології, кількість наявних та потенційних прихильників соціал-демократів в Україні (з урахуванням загальних соціально-економічних орієнтацій населення) коливається від чверті до третини потенційного електорату.

Підкреслю, що не йдеться про прихильність до реально існую­чих партій з відповідною назвою, а про прихильність населення до с оціал-демократичного напряму як такого. Цей напрям в Україні, окрім партій з відповідними назвами, репрезентує, усвідомлюючи це чи ні, і певна частина комуністів, і соціалістів, партія -цілених, у соціально-економічній частині - блок "Наша Україна" та in.

Проте, як засвідчили вибори до Верховної Ради України 1998 і 2002 pp., соціал-демократи (партії ч відповідною назвою) не мали значної підтримки населення. Так, пария СДПУ (об'єднана) отрима-

265

ла у 1998 р. 4,01 % голосів виборців, СДПУ - 0,32 %, у 2002 р. - не набагато більше. У чому ж справа?

На мій погляд, головна причина цього полягає ось у чому. У країнах з розвинутою економікою 10 % населення становлять багаті, 20 % - бідні, 70 % - люди з середнім достатком. А в Україні понад 90 % населення живе за межею бідності. До речі, єдина абсолютна межа бідності, за оцінкою провідного дослідника Світового Банку в цій галузі Бранко Мілановича), - 120 дол. США на душу населення щомісяця. Тому в західних країнах соціал-демократи мають свою соціальну базу серед середнього класу. В Україні цей клас відсутній, тому її електорат орієнтується переважно на популістські гасла лівих.

Отже, складається парадоксальна, більше того, драматична ситуація, яка нагадує логічну безвихідь. Для розбудови держави в Україні потрібні соціал-демократичні перетворення, а останні можливі лише з появою середнього класу, який може виникнути лише внаслідок таких перетворень. Де ж вихід із цього кола?

З одного боку, соціал-демократи повинні враховувати цю об­ставину у своїй діяльності, а з другого, - має відбуватися широкий рух народних мас, засадничений соціал-демократичною ідеєю. Без цього навіть досягнення більшості у парламенті не дасть очікуваних результатів, а лише дискредитує соціал-демократів, що, до речі, можна спостерігати в деяких країнах - колишніх республіках розваленого СРСР. Свобода, справедливість, солідарність - не лише теоретичні гасла соціал-демократів, це й практичні орієнтири соціально-політичного розвитку України.

У Європі соціал-демократія займає лідируючі позиції і має доб­рі перспективи подальшого розвитку. У нас через низку обставин вона посідає досить скромне місце. Тому непростий шлях України до інтегрованої Європи пролягає і через приєднання до європейських соціал-демократичних структур.

¹ Трансформація та інтеграція. Формування майбутнього Центральної та Східної Європи / Пер. з англ. - К., 1998. - С. 6 - 8.

² Попович М. Європа-Україна: праві і ліві. - К., 1997. — С- 22,23.

³ Танчєр В., Кучеренко О. Ідея елітизму в контексті демократичної трансформації суспільства//Соціологія.-1998.- №3.-С. 10,11.

266

Програма принципів Соціал-демократичної партії Німеччини. - К., 1977. -

С 14

Grundsatzprogramm der Christlich Demokratischen Union Deutschlands. -

Bonn;Koln,1978.-S.6.

Grundsatzprogramm der Christlich Sozialen Union.-Munchen, 1977.- b. 16.

Відродження соціал-демократії в Україні: можливості і перспективи. -

_к 1997. -С. 112- 116.

БернштепнЭ. Очерки из истории и теории социализма. -СПб., 1902.-

С.220.

Там само. -С. 174.

ЗМІСТ

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

(В. Г. Табачковськип) З

Розділ І. ГОЛОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОНЯТТЯ СВОБОДИ В ІСТОРІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

(М. О. Булатов) , 5

Розділ II. "ЛАБІРИНТИ СВОБОДИ"

У ВІТЧИЗНЯНОМУ МАРКСИСТСЬКОМУ ТА ПОСТМАРКСИСТСЬКОМУ АНТРОПОЛОГІЗМІ

(В. Г. Табачковський) 49

Розділ III. СВОБОДА І РОЗУМ

(Т. В, Лютий) 71

Розділ IV. ЯК МОЖЛИВА МЕТАФІЗИКА СВОБОДИ У XXI СТОЛІТТІ? (Г. І. Шалашенко) 85

Розділ V ПРОБЛЕМА СВОБОДИ У КОНТЕКСТІ РАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ (Є. І. Андрос) 127

Розділ VI. ПРОБЛЕМА ІНШОГО У ФЕНОМЕНОЛОГІЧНІЙ ТРАДИЦІЇ ТА ІДЕЯ СВОБОДИ

(А. М. Дондюк) 175

269

Розділ VII. СТАТУС МОРАЛЬНОЇ СВОБОДИ

В СУЧАСНИХ АНТРОПОЛОГІЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЯХ

(Г. її. Ковадло) 206

Розділ VIII. МАЙБУТНЄ ЕКЗИСТЕНЦІАЛУ "СВОБОДА": ТЕНДЕРНІ ВИМІРИ

(Н. В, ХамІтов) , 224

Розділ IX. ІДЕОЛОГІЧНА ГЕГЕМОНІЯ І МЕЖІ СВОБОДИ (О. А. Ярош) 239

Розділ X. ПРОБЛЕМА СВОБОДИ

У КОНТЕКСТІ КОНТРОВЕРЗИ: НЕОКОНСЕРВАТИЗМ - СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ

(В. П. Загороднюк) ;253

Наукове видання

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г. С СКОВОРОДИ

Табачковсысцй Віталій Георгійович

Булатов Михайло Олександрович

Лютий Тарас Володимирович

Шалашенко Геннадій Іванович

Андрос Євген Іванович

Дондюк Андрій Миколайович

Ковадло Галина Петрівна

Хамітов Назіп Віленович

Ярош Олег Анатолійович

Загороднюк Валерій Петрович

ЛЮДИНА В ЦИВІЛІЗАЦІЇ XXI СТОЛІТТЯ: проблема свободи

Оформлення художника Я. М. Григір

Художній редактор Є. І. Муштенко

Редактори О. Ю. Бей, В. Т. Береговий, Я. Б. Попова

Комп'ютерна верстка Я. В. Багненко, Н. П. Горової

Комп'ютерний набір і верстку підготовлено на комп'ютерному комплексі

Інституту філософії Імені Г. С Сковороди НАН України