1. Свобода як екзистенціал та екзистенційна свобода

Будь-які міркування про феномен свободи наштовхуються на її вельми суперечливий характер. Свобода - це величезне щастя й величезні страждання. її відчайдушно прагнуть, але від неї й не менш відчайдушно тікають. Показовою у цьому є робота Е. Фромма, що мала двадцять п'ять видань за чверть століття, - "Втеча від свободи".

Лише за свободи людина стає людиною. Проте у свободі вона знов і знов зіштовхується із свавіллям, що руйнує людське. Творення і руйнація, руйнація і творення - ці реалії постійно асоціюються зі свободою. Причому дивні парадокси свободи подеколи роблять деструктивним саме творення, тоді як руйнація може набувати конс­труктивної, звільняючої, визвольної природи. Справді, визволення передбачає подолання того, що стримує свободу. Цс було гаслом майже всіх революцій. Однак революційне знищення несвободи рано чи пізно спрямовується на саму свободу. Про це свідчить досвід майже всіх революцій.

Яке майбутнє чекає на свободу у XXI столітті? Чи буде вона втрачати свій колізійний характер? Як пов'язані з майбутнім свобо­ди тендерні виміри людського буття? Які проекти її можна окресли­ти на цій основі?

Перш ніж відповісти на ці непрості запитання, визначимо кіль­ка важливих методологічних орієнтирів осягнення свободи.

По-перше, свобода є базовим екзистенціалом людини, тобто вузловим щодо інших. І жах, і самотність, і відчай, і надія, і віра, й любов стають можливими лише за умови, що людина є вільною.

224

По-друге, свобода породжує можливість трансцендування у людському бутті й водночас породжується трансцендуванням. Лише вільна людина може вийти за межі наявного, повсякденностї-повторення, набуваючи власне людської повноти життя. Лише транс­цендування створює справжню свободу. Маємо свободу як пере-думову-трансцендування й свободу як трансцендування. Певною мірою ці вияви свободи можуть корелювати зі свободою "від" та свободою "для'¹.

По-третє, майбутнє свободи як екзистенціалу значною мірою нов 'язане з його гендерними вимірами.

У цьому розділі, присвяченому передусім розгортанню й дове­денню останньої тези, спочатку розглянемо перші дві.

Ми сказали, що свобода є базовим екзистенціалом людини. Проте постає питання: що взагалі означає твердження "свобода як екзистенціал"? Можна припустити, що будь-яка реальність людсь­кого буття може бути названа екзистенціалом за умови, що вона по­в'язана з феноменом трансцендування, який розуміють у найшир-шому сенсі - як здатність долати власні межі та переходити від одних вимірів людського буття до інших. Реалії феномена свободи цілком відповідають цьому критерієві. Більше того, свобода є імпульсом, котрий оживляє екзистенцію, умовою розгортання зв'язку екзисте­нції і трансценденції, в річищі якої б традиції ми не розуміли транс-ценденцію.

Свобода стає імпульсом, що оживляє екзистенцію, коли існує не на рівні судження про свободу, навіть екзистенційиого судження, а на рівні буття. Цілком слушними є міркування М. Бердяева про те, що не можна довести, що буття є буття, а не форма екзистен­ціального судження, - можна лише пережити той життєвий переворот, після якого здаватиметься божевіллям перетворення буття на судження.

Розуміння глибинного зв'язку свободи й трансцендування є вельми типовим для всієї філософії екзистенціалізму - як у релігій­них, так і в атеїстичних її традиціях. Для екзистенціалістів свобода є реальністю, що споріднює людину з трансценденцією. Однак вона по'єднуе людське буття з трансценденцією лише тоді, коли виходить за межі безособовості буденності (das Man) і сповнюється особисті-

225

сного сенсу. Таким чином, для екзистенціалізму характерним є осягнення свободи в буденному та граничному вимірах буття люди­ни. Проте часто-густо екзистенціальні філософи вбачають в гранич­них ситуаціях єдино можливий вихід із буденності у свободу. В кінцевому підсумку екзистенціальна філософія у XX столітті до­сить часто стає філософією абсурду, передусім у своїх атеїстичних виявах, адже вона констатує невідбутну трагічність людського існу­вання у граничних ситуаціях та ілюзорність гармонії буденності. Особливо виразно це звучить у творчості Альбера Камю¹.

Справді, ситуації граничного буття людини - туга, жах, відчай — оголюють раніш приховані трагічні суперечності людського буття².1 свобода, що виникає внаслідок трансцендування людини за межі буденності у простір лише граничного буття, може стати абсурдо-породжувальною реальністю.

Як передумова трансцендування і його умова свобода означає для людини зустріч з Ніщо. Адже вихід за межі звичного завжди є зустріччю з Ніщо. Тому вільна людина разом зі щастям свободи спо­внена тривоги від-свободи, яка може стати і жахом, і відчаєм. Про трансцендуючий характер людського буття влучно висловився Мар-тін Гайдеґґер у праці "Що таке метафізика?": "Якщо б наша присут­ність не була в основі свого єства трансцендуючою, якщо б вона попередньо не була завжди висунута в Ніщо, вона не могла б бути залучена у відношення до сущого, а отже, і до самої себе. Без пер­винної відкритості Ніщо немає ніякої самості і ніякої свободи"³.

У XX столітті проблему свободи всебічно вивчав персоналізм з його ідеями вільної особистості та суспільства як комунікації віль­них особистостей. Ці ідеї висловлювали і М. Бердяев, і Е. Муньє, а також М. Бубер, Е. Фромм, В. Франкл, яких можна вважати персоналістами в широкому розумінні цього слова.

Як випливають з екзистенційного виміру свободи її етнічні, соціальні й політичні виміри? Напевно, безпосередньо. Свобода у будь-яких вимірах є екзистенціал, адже здійснюється через трансценду­вання. Проте слід вирізнити й поняття власне єкзистенційної свободи, яке означає передусім вибір світоглядної позиції та своєрідності внутрішнього світу, їх обстоювання й розгортання.

2. СВОБОДА ТА ФЕНОМЕН ЧУЖОГО

У трагічному виході за межі буденності, який спричиняє фено­мен єкзистенційної свободи, народжується те загострено особистіс-не, граничне буття людини, яке традиційно називають екзистенцією. Життя набуває смаку неповторності та значущості. Його потаємні глибини відкриваються нам. І в цій відкритості власним глибинам ми відкриваємося зовнішньому світові. А втім, таке відкриття світові, або навіть екстаз злиття з ним, може поєднуватися з переживанням невідбутної внутрішньої самотності, туги, розпачу, відчаю. Нагадаю показові слова П. Рікера: "Екзистенція виникає переважно під час суму й на самоті, у сумнівах, екзальтації та пристрастях .. .'^п Маємо дивовижну амбівалентність екзистенції та єкзистенційної свободи як породжуючого імпульсу екзистенції. Ця амбівалентність дає змогу твердити, що саме екзистенційна свобода може робити людину чужою - і самій собі, і довколишній спільноті. Спочатку відбувається становлення себе Іншим, проте згодом воно досить часто призводить до відчуження.

Спробуємо розгорнути цю думку.

Набуття єкзистенційної свободи як набуття неповторності сві­тогляду і внутрішнього світу є інтимно-особистісним процесом. Тому не дивно, що занурений у нього може виглядати як Чужий до спіль­ноти, що раніше маркувала його як цілком Свого.

У тоталітарних суспільствах зануреність у екзистенційну сво­боду карається відчуженням. Екзистенційній свободі задаються чіт­ко означені межі, в яких вона може існувати. Відтак в умовах тоталі­тарності кожен, хто прагне свободи поза заданістю меж, стає відступником-чужинцем.

У суспільствах відкритих цей процес не є автоматичним, біль­ше того, тут наголошують на праві кожного мати екзистенційну сво­боду, яка подеколи визначається як свобода совісті. Проте навіть у таких суспільствах набуття єкзистенційної свободи не може бути безпроблємним. При цьому винятково важливим є не просто абстра­ктна толерантність, а й усвідомлення розуму та розумності як загаль­нолюдської ознаки, що унеможливлює в людських стосунках чуже як щось абсолютне, нездоланне та вороже.

226

227

Щодо цього добре висловився Бернгард Вандерфельс у роботі 'Топографія Чужого: студії до феноменології Чужого": "Людина... відповідно до своєї сутності має логос, який притаманний усім лю­дям; чим більше людина у своїх вчинках та думках керується лого­сом, тим менше вона відрізняється від інших людей"⁵.

Погоджуючись з цією тезою, можна додати, що, керуючись логосом, людина не тільки стає подібною до інших, а й набуває непо­вторності. Адже логос є не просто розсудливість або здоровий глузд, це — імпульс розгортання внутрішніх можливостей особистості чи спільноти та їх космізація через подолання внутрішнього хаосу. Таке подолання виводить людину з само-відчуження, яке повсякчас від­новлюється на шляху екзистенційної свободи.

3. СВОБОДА В БУДЕННОМУ ТА ГРАНИЧНОМУ ВИМІРАХ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

Філософська антропологія стає власне філософською, лише стаючи філософією меж та вимірів людини, метаантропологією. (Йдеться передусім про екзистенційно-комунікативні межі та вимі­ри.) Лише в такий спосіб сучасна філософська антропологія може поєднати здобутки класичної філософсько-антропологічної спадщи­ни М. Шслсра та Г. Плеснера з досягненнями феноменології, екзистенціалізму, персоналізму. Філософську антропологію як метаантропологіго можна вважати філософією екзистенційно-кому-нікативних вимірів людського буття⁶.

Стаючи на такі позиції, знову хочеться наголосити, що екзис-тенційно-комунікативне буття людини є принципово неоднорідним. І, як ми вже показали, ця неоднорідність реалізується передусім у межах контроверзи "буденне буття - граничне буття".

Як виявляє себе свобода в буденному й граничному бутті лю­дини? У низці публікацій я зазначав, що буденне буття є такий вимір буття людини, в якому особистісне, унікальне начало виступає лише можливістю⁷. Це - буття, в якому відбувається відчуження людини й свободи, те, що Е. Фромм і назвав "втечею від свободи". У буден­ному вимірі свого буття людина розчиняється в масі, у стихії безвід-

повідальності. Можливість бути вільним, атому відповідальним, пе­реноситься на якусь трансцендентну силу - провідника, Героя, Бога. Буденне буття є таке, в якому свобода замінюється на безпеку та ста­більність.

Граничне буття людини має такий вимір, у якому постає особистісне начало, переходячи із можливості в дійсність. При цьо­му треба зазначити, що таке буття є передусім станом негації щодо буденності та ЇЇ "стабільності". Граничне буття є буттям, яке не ствер­джує, а руйнує попередній безособовий стан. Тому воно виступає буттям трагічного народження особистості.

Кожна людина - свідомо чи позасвідомо - прагне звільнитися від буденності з її обмеженим простором свободи. Проте таке звіль­нення стає справжньою свободою, коли перестає бути лише протестом проти буденності. Свобода набуває себе в креативному запереченні й креативному ствердженні, у поєднанні "від " і "для ".

Отже, недостатньо сказати, що свобода є негація буденності. Звісно, без осягнення граничних станів, які одночасно і руйнують, і підносять буденність, ми будемо осягати буття не людини, а людино­подібного автомата, запрограмованого соціальними інстинктами; власне, прагнення вийти за межі буденності і робить нас людьми. Однак вихід за межі буденності ще не робить нас автоматично свобід-ними. Якщо в граничному бутті ми не створюємо нову гармонію, воно саме обертається на буденність.

Негативна свобода граничного буття людини сповнюється сенсу як спрямованість до чогось вищого. У межах проекту метаантропології це явище означене як метаграничне буття людини. Метаграничне буття є такий вимір людського буття, в якому особистість виходить за межі лише негації буденності та набуває своєї внутрішньої гармонії⁸. Спираючись на традицію європейського філософування, це буття мож­на було б співвіднести із трансценденцією і назвати антропотранс-ценденцією. У межах метаантропологічного дискурсу метаграничне буття розглядається як той екзистенційно-комунікативний вимір людського буття, в якому стає можливим розв'язання колізій інших вимірів, проте це розв'язання не є кінцевим та замкнено-завершеним; воно може розриватися новими колізіями і набувати граничності. Саме у цьому вимірі буття людини маємо дійсне поєднання у свободі креативного заперечення й креативного ствердження.

228

229