1. Раціональність і свобода: до постановки питання

Щодо співвідношення раціональності і свободи відразу ж зазначимо, що йдеться про лоно європейської культурної традиції. Бо саме в ній, а не в інших типах культури, ці поняття є визначальними й смислоутворюючими уже впродовж кількох сторіч, починаючи від

Нового часу.

Це пов'язано, по-перше, із тим, що раціональність і свобода були не лише в ідеї, в ідеалі, а й у реальності стрижневими антропокультур-ними та соціокультурними характеристиками й процесами, котрі відбувалися на теренах західної цивілізації останніми сторіччями. По-друге, свобода і раціональність ніколи не існували в рамках названого типу культури в своїй окремішності, а лише як внутрішньо, глибинно пов'язані ідеї та реальні соціокультурні процеси, як ідеал і його втілення. По-третє, розвиток західної цивілізації, особливо в останньому сторіччі, засвідчив, що закладений у його підвалини комплекс ідей та ідеалів, сфокусованих навколо ідей раціональності й свободи, дедалі частіше почав розладнуватися і не лише не сприяв реалізації задекларованих ідеалів свободи, розуму та прогресу, а навпаки, спричинив виникнення нових структур відчуження, катастрофічне знецінення людського життя, ерозію культурних смислів і втрату ідентичності - як індивідуальної, так і колективної.

Чому ж таке могло трапитися? У чому суть проблеми, пору­шуваної ь даному розділі?

127

Сучасна світова цивілізація як цивілізація науково-технічна була започаткована в Європі у нові часи, за доби Модерну, або ж в епоху Просвітництва. І в підвалинах цієї західної цивілізації від самого початку було закладено ідеї визволення людини від гніту зовнішніх обставин (природних і соціальних) на основі критики традиційних вірувань і знань (міфів, релігійних догм, традиційних вірувань та ін.) і утвердження суверенного, самосвідомого, отже, й вільного (вну­трішньо і зовнішньо) суб'єкта суспільної життєдіяльності. Зрозумі­ло, що таке бачення людини пов'язане з розумінням її як активної, перетворюючої сили, діяльність якої грунтується на міцних, раціо­нально вивірених знаннях.

Отже, в людині вбачали самосвідому, діяльну й перетворюючу істоту, активність котрої не обмежують ніякі авторитети й догми. Вона - вільна у своїх діях. її свобода грунтується на здатності адек­ватно осягати дійсність, на тому, що її діяльність базується на раціо­нальному знанні й просякнута ним.

Водночас із цим знанням поєднувалася і безмежна віра в прогрес, оскільки людина, завдяки здатності розумно осягати дійсність і рефлексивній самосвідомості, знаходила небачену донині можливість реалізації самосвідомої діяльності, а отже, реалізації свободи, котра мислилася в дусі високого гуманізму і була зреалізована в справді прекрасному гаслі свободи, рівності, братерства.

Суспільні відносини осмислювалися в такому контексті як де­мократично-ліберальні, як такий суспільний договір, у рамках якого кожен може розумно втілювати власні інтереси, обстоювати їх, враховуючи інтереси інших. Усе це розглядалося як рух по шляху звільнення, як прогрес у здійсненні свободи. Зрозуміло, що таке ба­чення мало міцну, раціонально вивірену базу - наукове пізнання і знання та відповідну критичну рефлексію щодо віджилих форм буття й світосприймання.

Отже, визначальна домінанта доби Модерну - ідея єдності та взаємозумовленості розуму й свободи, "критична свідомість, або ж просвітницький критицизм. Критицизм як реалізація свободи в пі­знанні, чи, іншими словами, як дія свободи в розумі, становить для нас найвищу цінність Просвітництва"¹. Універсальний, всепрони-каючий критицизм, рефлективність самосвідомої установки належать

128

до тих прикметних рис Модерну, які є непересічним, значущим нині і в майбутньому його надбанням.

Уся ця сукупність ідей та принципів, зреалізована в повному обсязі впродовж останніх трьох сторіч, сприяла небаченим досі до­сягненням, буквально - переворотові в усіх сферах: науці, техніці, куль­турі, в суспільних відносинах тощо. Інтелектуальні, технічні, мисте­цькі, соціокультурні здобутки доби Модерну справді вражають. Вони цілковито змінили світ.

Здавалося, що іще привабливіше можна було б запропонувати і втілити у життя? Але збої в реалізації Модерну почалися практично відразу після його розробки, ще за часів Французької революції, коли чи не вперше високі ідеали були политі такою кров'ю, що європейські люди жахнулися. Та ще більше розчарування їх чекало в наступні сторіччя, починаючи від усіх принад первісного нагромадження, свободи для обраних та ерозії моральних чеснот ще в XIX сторіччі і аж до нинішньої серйозної кризи; як довіри до розуму, зведеного до техніко-операційної раціональності, так і до різноманітного етатизму в дії (від тоталітаризму, авторитаризму до "керованої демократії"), котрі здатні лише здискредитувати ідеї і свободи, і справедливості та солідарності, що, звісно, нерозривно пов'язані.

Про це докладніше йтиметься далі у розділі. А зараз, у плані постановки проблеми, зауважимо: на загальному тлі побутування старих і нових форм знеособлення, викривлення соціуму й гримас культури проблема створення та відтворення прийнятного й прогре­сивного щодо індивіда соціокультурного середовища, а в ідеалі - і такого, що стимулює його творчий потенціал, - це питання з питань. Таке середовище має відповідати кільком вимогам, насамперед бути достатньо складноструктурованою (щоб бути стійкою) системою і водночас базуватися на інваріантних, загально прийнятних та прозо­рих принципах, які давали б змогу будувати по-сучасному раціональ­ний, міцно морально фондований дім власного буття.

Уся багатовимірна історична палітра XX сторіччя визначила нагальність проблеми люди помірності й буттєвої укоріненості інтеле­кту, питання про невпинне поширення на планеті (і не лише в тоталі­тарних режимах, а повсюдно) цинічного, істеричного розуму, спрямо­ваного не на прояснення й утвердження буття (людини у світі, довкілля,

129

міжлюдських стосунків, індивідуальної долі та ін.), а на вироблення й забезпечення якнайефективніших засобів, попри практично цілковиту ефемерність, невкоріненість стосовно визначальних буттєвих засад, цілей. Цілераціональність як звичайний пошук найбільш ефективних засобів досягнення мети почала займати домінуючі позиції, відсунувши на задній план ціннісну раціональність, цілепокладання як пошук і ствердження буттєво визначальних вартостей та смислів, а водночас і принципово значущу ідентичність - індивідуальну й колективну.

Пріоритетність утвердження цілераціональності перед іншими її формами, вихід на передній план технізації світу і техніко-операцій-ного розуму призводили упродовж усього минулого сторіччя до звуження сфери свободи, до виникнення як зовсім не людиномірних різноманітних форм суспільної організації, так і низки небувалих досі екологічних негараздів на планеті.

Водночас потрібно бути абсолютно свідомим того, що назад, в архаїчне, доіндустріальне суспільство, дороги немає. Більше того, уся сукупність неймовірно різноманітних, складних і глибоких про­блем сьогодення вимагає лише раціональних форм їх розв'язання. Тим більше, що планетарна цивілізація вступила в добу постіндуст-ріального, інформаційного суспільства.

Отже, з одного боку, маємо світоглядно значуще зростання ролі науки, технізацію, інформатизацію світу, а з другого-гостру потребу локалізувати небезпеку гіперактивізму та технократизму, як і подо­лати тенденції авторитаризму, тоталітарності та остаточно утвердити фундаментальні демократичні цінності й здобутки.

Сам інтелект постає при цьому внутрішньо суперечливим: як техніко-операційне утворення, "калькулятор", він часто призводить до руйнування і довкілля, і внутрішньої природи людини. Водночас дім людського буття принципово не може бути іншим, як облашто-ваним на певних раціональних засадах (інша річ - яких, якого гатун­ку).

Але головне, що все це - не якась наперед визначена даність. Навпаки - йдеться про відкриту проблему, котра вимагає постійних інтелектуальних зусиль, пошуку таких форм раціональності (взятої у всьому багатому спектрі її можливостей, яких, як з'ясувалось, є багато - і в діахронному, і в синхронному плані), котрі відповідали б

/як непереборному прагненню людини бути вільною, бути творцем, реалізувати себе, зокрема свої людською природою визначені кре-ативні здатності, так і доконечній необхідності такого раціонально­го облаштування буття, як співбуття людей, у якому Я та Інший мо­гли б цілковито розумно, неконфликтно співіснувати.

Відтак упродовж усього XX століття здійснювалися багатове-кторні пошуки буттєвої укоріненості інтелекту, розуму - не як простої цілераціональності, а як осереддя смислоутвердження людини у світі. І всі ці пошуки відбувалися в контексті фундаментальних людинознав­чих відкриттів ХІХ-ХХ сторіч, тобто згідно і з неоднозначністю людської природи, і з екзистенційною напругою існування, і з усвідомленням статусу внутрішнього світу людини, багаторівневої людської психіки як окремого виду буття загалом, свідомого, несві­домого та підсвідомого - зокрема. А звідси - і відкриття й розкрит­тя специфіки різних форм раціональності як неодмінних граней єди­ного людського буття, і постійні пошуки різних аспектів саме такої буттєвої укоріненості інтелекту на рівні як індивідуального психічно­го життя, так і колективного розуму людства, як сил самого універ-суму, що спираються на міцні узвичаєні та раціонально вивірені у дискурсі моральні засади, внаслідок чого з'являється надія на відпо­відальність, а отже, і можливість виживання індивіда, народу, людства в цілому.