Глава 21 Поняття, механізми

та форми реалізації права

§ 1. Поняття реалізації права

Реалізація — термін латинського походжен­ня (геаііз) і означає речовий. Поняття реаліза­ція права розуміється різними науковцями неоднозначно.

Деякі вчені реалізацію права визначають як процес здійснення правових приписів через поведінку суб'єктів (право реалізується у по­ведінці людини та забезпечується гарантіями з боку держави). Інші під реалізацією права розрізняють як зовнішній прояв правового ре­гулювання, так і кінцевий результат правово­го регулювання¹.

Реалізація права — це складний процес, що включає: 1) механізми реалізації права; 2) фор-ми реалізації права.

Юридичний механізм реалізації права за­лежить від типу та особливостей правової сис­теми тієї чи іншої держави.

У романо-германській правовій системі проиес реалізації права відбувається на певних етапах.

На першому етапі відбувається процес за кріплення природних прав, даних людині від народження позитивним правом.

необ-бхіД»⁰

Права'людини є складовим елементом пР родного права. Для реалізації цих прав

хідне визнання їх державою. Тобто, неоі

¹ Общая теория права / Под ред. Н. А. Ката В. В. Лазарева. — Уфа, 1994. — С. 374.

_яТТЯ, МЕХАНІЗМИ ТА ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА 451

ати правам людини форми закону, що відбувається шля-^в -^_х конституційного закріплення та деталізації у поточ­ному законодавстві.

На другому етапі закон через певні механізми набуває вної форми, яка закріплює суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів.

Такими механізмами є конкретизація закону в підзакон-

х _акТах; пояснення норм права у актах офіційного тлума­чення; наявність процесуальних норм, які регулюють поря­док прийняття, застосування та виконання закону; наявність різноманітних актів застосування права.

На третьому етапі відбувається власне реалізація права, безпосереднє втілення правової норми в діяльності суб'єктів

права.

У англосаксонській правовій системі механізм реалізації правових приписів більш простий. Природне право набуває форми позитивного права шляхом діяльності судових органів. Суд, розглядаючи конкретну юридичну справу, виносить судове рішення на основі прецеденту, встановлюючи тим самим права та обов'язки сторін.

Отже, механізм реалізації права — це діяльність суб'єкта права, зобов'язаної сторони, законотворчого органу, право-застосовчого органу та наявні юридичні норми, які регулю­ють їх діяльність.

Складовою частиною механізму реалізації права висту­пає механізм юридичної відповідальності.

Створення правової норми не є самоціллю. її призначен­ням є забезпечення регулювання суспільних відносин, що Досягаються у процесі реалізації правових приписів.

Реалізація — це втілення приписів правової норми у діяль­ності суб'єктів права.

Різноманітність суспільних відносин та правових норм

начається різноманітністю форм їх реалізації, алежно від характеру та змісту норми розрізняють три

овні форми реалізації права: Ноп ^ВикоР^истанвя — це форма реалізації уповноважуючих Няєт' ^3м^^{стом як}°ї є активна поведінка суб'єктів, що вчи-Ор_а °^{Я За їх власним} бажанням. (Наприклад: реалізація Робот ^{ЙЙ 0світу}' Договір дарування, заява про звільнення з ^й> орава власності);

452 _____ , _ ГЛАВД2₁

• виконання — це форма реалізації зобов'язуючих ноп змістом якої є вчинення дій, що вимагаються юридичним приписами, тобто виконання покладених обов'язків, т приклад: виконання батьками обов 'язків по утриманню я повнолітніх, сплата податків, договірні зобов 'язання);

• дотримання — це форма реалізації забороняючих норм змістом якої є утримання суб'єкта від порушення заборон' які містяться у правових нормах. (Наприклад: не порущу. вати правила дорожнього руху.)

Принципи, на яких ґрунтується реалізація норм права:

1. Законність — неухильне дотримання державними орга­ нами та посадовими особами закону в процесі реалізації норм права.

Цей принцип передбачає такі основні моменти:

• прийняття рішення повинно здійснюватись правоза-стосовуючими органами чи посадовими особами у межах тих повноважень, які закріплені для них у законі (підвідомчість, підсудність справ);

• прийняття рішення відповідно до процедури, встанов­леної законом;

• прийняття рішень з дотриманням певної форми (ухва­ла, вирок, рішення, указ, наказ тощо);

• правильна юридична кваліфікація та застосування саме тієї норми, яка необхідна у даному випадку;

• винесення рішення у суворій відповідності приписам диспозиції чи санкції правової норми.

2. Обґрунтованість — прийняття рішення передбачає ре­тельне вивчення матеріалів справи; логічний аналіз доказів, перевірка достовірності юридичних фактів.

3. Доцільність — у правозастосовному акті повинен знайти відображення найбільш оптимальний та ефективний варі­ант реалізації правових вимог. (Наприклад: вирок не моЖ бути надто суворим, чи м'яким, при його прийнятті пови но визначатись тяжкість заподіяного, ступінь вини, оос> вини, що пом'якшують чи погіршують становище обвй Баченого.)

4. Принцип соціальної справедливості — діяльність Д жавних органів чи посадових осіб повинна базуватись врахуванні інтересів суспільства в цілому, а не врахуй становища чи рангу окремої особи чи групи осіб.

„-ГТЯ МЕХАНІЗМИ ТА ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА 453

к 2 Правозастосування як особлива форма реалізації права

Однією із найважливіших форм реалізації права є засто­сування права.

У юридичній літературі існує декілька визначень даного

поняття, а саме:

1) це — особлива форма реалізації права, яка здійснюєть­ ся державними та громадськими організаціями в межах їх компетенції у формі владно-організуючої діяльності з конк­ ретизації норми права;

2. це — владна діяльність органів держави чи інших органів, повноваження яких делегує держава, які видають індивідуальні акти на основі норм права;

3. це — форма реалізації права, яка включає юридично-організаційну діяльність держави з втілення правових норм стосовно конкретних суб'єктів.

Таким чином, застосування права — це владна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з підготовки та прийняття індивідуальних рішень у юри­дичній справі на основі юридичних фактів та конкретних правових норм.

Застосування норм права має певні особливості : — це діяльність, яка здійснюється відповідними держав­ними органами чи за їх делегуванням громадськими структу­рами. (Наприклад: органами законодавчої влади, прокурату­ра, суду, виконавчої влади, громадськими організаціями.);

~ їй притаманний державно-владний характер (акти, що идаються у процесі правозастосування є юридичними, не­знання їх тягне застосування державного примусу); ~~ вона завжди має активний характер, спрямована на кнення, зміну, припинення правовідносин; ~ здійснюється в особливих процесуальних формах; Фік ^3авеР^шУ^ється прийняттям правозастосовчих актів, де

УЮться індивідуально конкретні приписи. Два Д°^помогою правозастосовчої діяльності здійснюється а₀р_м.^{авдання;} організація виконання приписів правових рущ ' ^За"^езпечення реакції з боку державних органів за по-^Ня приписів норм права.

454 ___ГЛАВАг,

Для характеристики правозастосовчої діяльності викоп товується поняття юридична справа.

Отже, трьом основним способам правового регулював (дозволи, заборони, зобов'язання) відповідають три рі_зв^Я види правових норм (уповноважуючі, забороняючі, зобов' зуючі) і три форми реалізації права (дотримання, виконав ня, використання). Особливістю вказаних форм реалізації необхідність здійснення учасниками правовідносин приписів правової норми, тобто реалізація їх суб'єктивних прав та виконання юридичних обов'язків.

Однак у деяких випадках у процесі реалізації правових норм виникає необхідність у спеціальному суб'єкті правореа-лізації. Цим суб'єктом є владний орган держави, без діяль­ності якого повна реалізація правового припису є неможли­вою. Необхідність владного органу як суб'єкта правореалі-зації виникає у випадках, коли:

• правовий припис починає діяти з урахуванням певних обставин, що вимагають спеціального встановлення чи кон­тролю (видача паспорта, призначення пенсії);

• є спір про право чи обов'язок (розподіл спільного май­на між подружжям);

• не виконуються обов'язки чи є перешкоди у здійсненні права, що встановлює необхідність вдаватись до примусо­вих заходів (стягнення штрафу як засіб застосування адміні­стративного покарання);

• виникає необхідність офіційно закріпити певні дії чи перевірити їх законність (нотаріальне посвідчення);

• для виникнення правовідносин потрібне офіЦі^инЄ підтвердження наявності чи відсутності конкретних фактів (визнання батьківства).

Всі вказані випадки передбачають необхідність особли­вої форми реалізації права — правозастосування.

Процес правозастосування визначається як діяльність, реалізується у певній послідовності дій, які отримали наз стадії правозастосування.

Розрізняють три стадії правозастосовчої діяльності.

1. Встановлення фактичних обставин справи.

2. Підбір та аналіз правових норм як юридичної ос справи. „ _я,

3. Вирішення юридичної справи та оформлення пр того рішення.

гггтя МЕХАНІЗМИ ТА ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА 455

Фактичні обставини справи визначаються як життєві

та явища дійсності, що утворюють фактичну основу

тосування права. Встановлення фактичних обставин

^За,йснюється у процесі діяльності правозастосовчого органу

шляхом використання доказів.

Покази визначаються як певні встановлені дані про фак-ні обставини справи, що потребують спеціальної форми закріплення (як правило, це протокол).

Із документів, які фіксують свідчення про фактичні обста­вини справи, та документів, що складаються правозастосовчи-ми органами, утворюється юридична справа як сукупність пев­ним чином оформлених та розміщених документів.

Встановлення фактичних обставин здійснюється шляхом процесу доказування, що визначається як логічно послідов­на діяльність з зібрання, дослідження та оцінки певних до­кументів.

Особливість доказування пов'язується із такими катего­ріями як презумпція та тягар доказування.

Презумпція є припущення про наявність чи відсутність певних фактів. Вагоме значення у процесі доказування у кримінальних та адміністративних справах має презумпція невинуватості, тобто припущення про невинність будь-якої особи, навіть у тому випадку, коли про її винність свідчить багато фактів, особа визнається невинною до тих пір, доки п вина не буде доведена у передбаченому законом порядку та встановлена актом правозастосування.

Тягар доказування — це обов'язок обґрунтування доказів,

Що покладається на певного суб'єкта. У цивільних справах

обов'язок розподіляється порівну, тобто позивач дово-

^ть факт невиконання чи порушення зобов'язань. У кри-

_в ^ьних справах тягар доказування належить звинувачу-

^ві. який має довести вину підозрюваного, з ^ри становленні фактичних обставин справи суттєве _Ле ^ення належить преюдиції, тобто юридичному встанов-Так ^наявн°сті чи відсутності, чи істинності певних фактів. °Цііщ ^КЦ*° °^{УД Вже встановив} певні факти, перевірив їх та ним_и ^У Явному порядку, то вони визнаються преюдицій-^ться ^Т° ^такими, що при новому розгляді справи вважа-

^Ревірки!^ТаН°^{ВЛЄНИМИ}'

істинними і не потребують нової пе-

456

Вибір та аналіз юридичної норми характерний для _л гої стадії правозастосування та визначає необхідність вс ^У новлення юридичної основи справи. Підбір норми права п редбачає необхідність критичного осмислення змісту ноп_м у двох аспектах:

• визначення правомірності закону, мети його дії_{( а ¥} випадку застосування підзаконного правового акта його відповідність закону;

• визначення змісту норми шляхом аналізу її словесно­го викладу в офіційному документі.

Вказана стадія правозастосування, як правило, здійсню­ється у три етапи:

• підбір відповідної правової норми;

• перевірка аутентичності тексту норми офіційному її викладу, а також аналіз норми з точки зору її дії в часі, просторі та за колом осіб;

• аналіз норми з точки зору необхідності тлумачення її змісту.

Правозастосовчий орган у процесі підбору норми права повинен відповісти на наступні питання:

• Чи діяла правова норма на момент виникнення фак­тичних обставин справи?

• Чи діє ця норма на момент розгляду юридичної справи?

• Чи діє вказана норма на території, де справа розгля­дається?

• Чи поширюється дія норми на суб'єктів, що пов'язані з цією справою?

— Чи відповідає зміст норми тексту її офіційного видання. Завершується ця стадія правовідносин кваліфікацією,

тобто юридичною оцінкою сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до певни юридичних норм.

Третя стадія правозастосовчої діяльності передбачає в рішення справи.

Вирішення справи — це діяльність, у процесі якої ко. ретні факти підводяться під> дію відповідної норми пра ^ш При цьому суд чи інший правозастосовчий орган відповід до своїх державно-владних повноважень поширює зага правила, що містяться у нормативно-правовому акті, на к< ретні життєві обставини. Результатом вирішення к>р

ЯТТЯ, МЕХАНІЗМИ ТА ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА 457

цої

І спра^{вИ є} інД^ивЇДУ^альне державно-владне веління, тобто ^ріД _пйс, що має форму певного юридичного документа. ^ПР Перзкавно-владне рішення, що є результатом правозасто-ання, _виконує подвійну функцію:

1 Констатацію, тобто визнання певних фактів, встанов-ня і_х правомірного чи протиправного характеру, а та-₀ж визнання належності права певній особі.

2. Покладання на винного суб'єкта обов'язку чи певного виду юридичної відповідальності.