§ 1. Світоглядні засади

праворозуміння як основа

для формування його основних шкіл

Розуміння права завжди спиралось на загаль­не світорозуміння, уявлення про закономірності існування природи і суспільства. Зміни у підхо­дах до філософського осмислення дійсності най-безпосередніше покликані впливати на поняття права, визначення джерел і сутності останньо­го, на оцінку самої можливості його пізнання, ролі і призначення у суспільстві. Філософські питання про співвідношення матерії і свідомості, можливості пізнання світу, шляхи розвитку су­спільства, творчу роль людини у його перетво­ренні — все це юридична наука не тільки аку­мулювала, а й застосовувала у поясненні право­вих систем.

Метафізика і діалектика, раціоналізм та емпі­ризм, натуралізм і антропологізм, історизм та реалізм, ідеалізм і матеріалізм знаходили відгук у правових вченнях, відтворювались у відповід­них моделях права.

Абсолютне природне право черпало свої ідеї з метафізичного сприйняття світового життя, ато­мізму Демокріта, абсолютної справедливості Аріс-тотеля, раціоналізму Декарта, Спінози, Лейб-ніца, Локка, Руссо.

Утилітаризм Сократа, Бентама, Мілля, допов­нений еволюційною моделлю розвитку суспіль­ства Спенсера, законом природного відбору

і права

226 ГЛАВА9

Дарвіна, і навіть відхилення від загальної філософської лінії Вейсмана та Ніцше (про необхідність поліпшення людства як виду) знаходять відображенняя у філософії права, зокре­ма її історичній доктрині.

Впродовж усього періоду існування цивілізації просте­жується суперництво, протиставлення і, навіть, боротьба двох течій, шкіл у філософії права — природно-правової та історичної (позитивної). В основі цього дуалізму права ле­жать різні підходи до розуміння джерел права, його поход­ження.

Ідея природного права, яка довгий час розвивалась у формі абсолютного природного права, грунтувалась на переконанні в існуванні незмінних і загальних законів світового життя і людських відносин. Вважалось, що кожна жива істота має природні властивості, що неминуче виявляються у її поведінці, а природній закон — незмінна і універсальна етич­на або правова норма людської поведінки.

Однак, якщо в античному світі джерело природного права — у вічному природному законі (натуралістична концепція), який не може бути встановлений людьми, а має у своїй основі божественний розум і його силу, у середні віки — у Розумі і Волі Бога, то на початку нового часу раціоналістичне вчення про природне право на основі прогресивної на той час філософії Декарта вбачає таке джерело у самосвідомості і мисленні лю­дини, її розумі, як силі, здатній не тільки встановити нові істини, а й перебудувати світ і суспільний порядок. Природа і властивості людини (у Г. Гроція — устремління до спільності, Гоббса — страх і егоїзм, Спінози — природна сила і самозбе­реження, Томазія — потяг до добробуту, Локка — природня свобода індивіда, Лейбніца — любов, Руссо — моральна і політична рівність та свобода) визначають абсолютні прин­ципи та державний лад. Норми, напрацьовані на основі цих властивостей, мають загальнообов'язковий" характер, їм потрібно слідувати у повсякденному житті, вони — орієнтир і імператив для держави.

Природно-правове вчення цього періоду носить індивідуа­лістичний, атомістичний і механістичний характер. Таким же чином уявлялась і держава, як механічне поєднання індивідів, а індивід та його розум, природні властивості і права покладались в основу держави.

рРДВОРОЗУМІННЯ 227

Ідея природного права з новою силою відроджується у XVII ст. (саме на цей час припадає розроблення власне док­трини природного права). Це відродження потрібно розгля­дати у контексті взаємозв'язку геополітичних, соціально-економічних зрушень і еволюції нормативно-правових регуляторів у Європі після падіння Римської імперії, зго­дом — розпаду Франкської держави та утворення на її терені ряду незалежних держав.

Досконале римське право було сприйняте спочатку не як «практичне», діюче право (після падіння Римської імперії на території Європи досить тривалий час використовувалось «варварське право», зокрема, Салічна правда у Німеччині, кутюми у Франції тощо), а через університетську освіту як ідеальна модель права належного. Як зауважує Р. Давід, таке право було акцентоване не на судовому розгляді, судо­вих процедурах, засобах виконання, а на моделюванні норм, що відповідають справедливості і моралі¹.

Норми «варварського права», на думку університетських вчених, цим критеріям моралі і справедливості не відпо­відали, тому й не користувались їх повагою. Гостра крити­ка їх недоліків, з одного боку, і можливості, що відкривалися зз систематизацією і подальшим пристосуванням норм римсь­кого права до потреб практики, з іншого — сприяли розумінню права, яке не збігалося з фактично існуючими нормами, а було творінням людського розуму.

Таким правом, яке відповідало б вимогам людського ро­зуму, було визнане римське право. Саме тому воно було пе­рероблене, оновлене, систематизоване і у такому вигляді сприйняте як «писаний розум»: в Італії і Німеччині, Франції та Іспанії, Португалії, швейцарських кантонах і у сканди­навських країнах тощо. Тобто відродження ідеї природного права значною мірою залежало від способу створення «но­вого» позитивного права, сильного впливу на цей процес Університетів, як осередків правової науки.

Найвище втілення ідея раціоналізму знайшла у вченні ^•Канта. Загальний правовий закон, за Кантом, проголо­шує: дій зовнішньо так, щоб зовнішній прояв твого свавіл­ля міг бути поєднаний зі свободою кожного, відповідною до

еяе Давид. Основньїе правовьіе системи современности М ■

^№Ресс, 1988. - С. 55-57.

228