Глава 9

нами, і ось ця влада, яка спрямовується загальною волею носить ім'я суверенітету¹. У чому ж природа цього акта і д_е межі верховної влади? На це питання Руссо відповідає так: «Це не угода вищого з нижчим, але угода Цілого с кожним з його членів; угода законна, оскільки вона має своєю осно­вою Суспільний договір; справедлива, оскільки вона загаль­на для всіх; корисна, оскільки вона не може мати іншої мети, крім загального блага; і міцна, оскільки поручителем за неї виступає вся сила суспільства і вища влада. До тих пір, поки піддані підкоряються таким угодам, вони не підко­ряються нікому, крім своєї власної волі; і запитувати, які межі прав власне суверена і громадян, це значить запитува­ти, до яких меж простягаються зобов'язання, що ці останні можуть брати стосовно до самих себе — кожний щодо всіх і всі стосовно кожного з них. З цього випливає, що верховна влада, якою необмеженою, св'ященною, недоторканною вона не була б, не переступає і не може переступити меж загаль­них угод, і що кожна людина може повністю розпоряджати­ся тим, що їй ці угоди надали з її майна і її свободи; так що суверен ніяк не вправі накласти на одного з підданих більший обов'язок, ніж на іншого. Оскільки тоді спір між ними на­буває приватного характеру, і тому влада суверена більше не компетентна»². Ідеали загальної справедливості, яка ви­пливає з розуму, і потреба взаємності цієї справедливості приводить Ж.-Ж. Руссо до висновку про необхідність за­конів, що повинні мати загальний для всіх характер, оскіль­ки загальна воля не може висловлюватись з приводу при­ватного предмета.

Закони є лише умовами громадянської асоціації, тому народ має бути їх творцем. Однак, запевняє Ж.-Ж. Руссо, для перетворення народної волі у акти потрібен законода­вець (Руссо не вірить у можливість народного представниц­тва — А. 3.). І якщо законодавча влада належить народу і тільки йому, то виконавча — лише завдяки суверену³.

рРАВОРОЗУМІННЯ 257

Ідеї французького Просвітництва розвиваються вченими інших країн Європи. Особливий резонанс вони отримують у народному середовищі.

У період французьких революцій XVIII ст. і громадянсь­кої війни у СІЛА формується доктрина конституціоналізму, основними цінностями якої стають визнання суверенної вла­ди народу (нації), ідея народного представництва, визнання і забезпечення природних та невідчужуваних прав особи, пра­во на опір гнобленню, проголошується принцип поділу влад.

Ідеї народного суверенітету знаходять відображення та­кож у ідеї правової державності, яка вперше, як вже зазна­чалось, формулюється у працях німецьких філософів. Ідея Канта про правову державу виростає на первинному дого­ворі і відповідності законів чистим принципам права. Кант обґрунтовує розуміння держави як об'єднання людей, підпо­рядкованих правовим законам, а також виділяє інші скла­дові правової державності, зокрема, принцип поділу влад, належність законодавчої влади народу, громадянську рівність і самостійність людей, конструює процес творення права¹.

Істотний характер для розуміння природи державності, як державності, що має скеровуватись правом, а, отже, об­меженої правом, мали погляди Г. Еллінека, який вважав, що для держави істотна наявність правопорядку, котрий не може поєднуватись з теорією абсолютної необмеженості дер­жавної влади. «Право, — писав він, — не залежить від дер­жави у такій мірі, щоб держава могла звільнити себе від самого права. У її владі, — як фактичній, так і юридичній — надати той чи інший характер правопорядку, але не вирі­шувати питання про його існування»².

Н. Невзоров, який простежив розвиток ідей правової дер­жавності у Росії саме у площині правової державності і об­меження державної влади, зазначав, що за часів боярства (від «смутного часу» до Анни Іоанівни у 1730 р.) «юридично московський государ правив своєю державою необмежено, але, в силу звичаю, ділився владою з боярством», за часів

¹ Жан-Жак Руссо. Об общественном договоре, или принципьі поля- тического права // Антология мировой политической мьісли. — №•• Мьісль, 1997. — С. 428.

² Там само. — С. 430.

³ Там само. — С. 434, 435.

¹ Кант И. Метафизика нравов / Соч.: В 6 т. — Т. 4. — Ч. 2. — М.: Мьісль, 1965.

Еллинек Г. Общее учение о государстве // Антология мировой по­литической мьісли. М.: Мьісль, 1997. — С. 817.

• Теорія держави і права

258 ГЛАВАї

дворянства (до 1825 р.) імператор лише царствував, а дво­рянство управляло¹.

У цих умовах єдиною межею — за умов самодержавства, коли у особі государя об'єднувались законодавча і виконав­ча влади, вся державна сила — залишались «розумові кор­дони» (Сперанський).

Такі позаправові обмеження, як розум і мораль, традиції та совість тощо існували завжди, однак їх використання не було жорстко детермінованим, залежало від чималого чис­ла факторів, не тягло неминуче за собою юридичної відпо­відальності. Це підтверджують слова Катерини II, звернені до її статс-секретаря Попова: «Ти знаєш, — говорила вона, — з якою обережністю я дію при виданні моїх узаконень. Я розбираю обставини, вивідую думки просвіченої частини і за ними визначаю, який вплив повинен мати мій указ. Коли ж наперед впевнена у загальному схваленні, тоді випускаю моє веління і маю задоволення бачити те, що ти називаєш сліпим підкоренням, і це основа влади необмеженої. Але будь впевнений, що сліпо не підкорюються, коли наказ мій не прилаштований до звичаїв, або коли я слідувала б одній моїй волі, не розмірковуючи про наслідки»².

Лише з відміною кріпосного права, визнанням політич­них прав (у тому числі виборчих) почався процес створення представницьких органів, формування нової судової систе­ми, а тим самим поступового відступу самодержавства і все ширшої участі народу в управлінні справами держави, ство­рення справжніх важелів контролю за владою.

У сучасній літературі наводяться різноманітні кваліфі­кації держав, залежно від впливів на процес прийняття рішень, політичного режиму, який є одним з найголовні­ших чинників, що впливає на оцінку сутності держави.

М. Манн, зокрема, зазначає, що на Заході прийнято ви­діляти три типи теорії держави: класові, плюралістські та елітаристські. Коротко їх суть зводиться до наступного. Більшість класових теорій є марксистськими, де держава

обслуговує ті чи інші способи виробництва та класи.

Дві

¹ Невзоров Н. П. По пути к правовому государству (Конституциоя ньіе проекти и попьітки в Русской истории). — Типография п./Ф- "¹ моносов». — М., 1913. — С. 34.

² Там само. — С. 72.

дрАвОРОЗУМШНЯ 259

останні теорії позначають модернові держави. Плюралістські теорії вважають, що сучасні західні держави визначаються у кінцевому рахунку партійною демократією, яка постійно розширюється (ці держави є «представницькими»). Еліта­ристські теорії (існує декілька їх різновидів — А. 3.) зосе­реджують свою увагу на тому автономному потенціалі, яким володіє держава. У центрі уваги елітаристів — політична влада як відношення між державою і громадянським суспіль­ством¹. М. Манн, до речі, відкидає тезу про демократію, як вирішальний і детермінуючий фактор держави, вважаючи, що персонал держави може виступати як автономні утво­рення.

На наш погляд, демократичний потенціал держави не вичерпав себе, хоча сучасна держава і чиновництво спро­можне до відстоювання власних політичних інтересів, не­рідко виступаючи як автономна політична сила.

Недемократичному режиму має протипоставлятися демок­ратичний, якому властиві, зокрема (Дахп), свобода створен­ня і вступу в організації, свобода висловлювань, право участі у виборах, право на обрання до громадських організацій, право політичних лідерів конкурувати у пошуку підтримки і голосів, а також властиві альтернативні джерела інфор­мації, вільні і справедливі вибори, установи з формуванню урядової політики, залежної від виборців.

Можливість поділу усіх держав на демократичні і неде­мократичні випливає також з класифікацій політичного режиму. Так, В. Якушиком виділяються демократичний, тоталітарний, авторитарний, анархічний, охлократичний режими².

Демократичному режиму властиві виборність найважли­віших органів влади, вирішення найголовніших політичних проблем згідно з волевиявленням більшості громадян, за­безпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав і свобод, юридична рівність громадян, га­рантії прав меншості та запобігання свавіллю з боку більшості.

Манн М. Теория государства модерна. — РЖ «Государство и право» ^течественная и зарубежная литература). — М., 1997. — С. 37—42.

Якушик В. Різновиди політичних режимів // Віче. — 1995. — № 9. — ^с- 129-133.

260