Специфіка процесу формування української нації

Однак ці далекосяжні зміни у Західній Європі становили для тогочасної української інтелігенції радше не відкриття нових можливостей, а небезпеку. Як підкреслює американський вчений українського походження Р.Шпорлюк, у містах, капіталізмі, лихварях, буржуях, фінансистах-паразитах, про­мисловості вони бачили сили, які українського селянина де­моралізують, денаціоналізують і експлуатують. Він висунув тезу, що український національний рух принципово не прийняв капіталізму і мало цікавився питаннями політичної організації, творення демократичних інститутів тощо. Це уповільнило формування модерної української нації та ви­сунення вимог створення власної самостійної держави. До того ж націотворчі процеси в Україні натрапляли на опір і протидію і з боку Російської імперії, і з боку Австрії, Авст­ро-Угорщини та Польщі. Можна приймати чи не приймати таке твердження відомого українознавця, але слід, очевид­но, погодитися з тим, що процес націотворення в Україні мав свою специфіку і відмінності у порівнянні з творенням націй у Західній Європі і навіть у наших сусідів з країн Че­хії, Угорщини або Словаччини.

Взагалі ж у середовищі українських гуманітаріїв і перш за все соціологів, особливо у міжвоєнний період в еміграції, були розповсюджені і представлені майже всі відомі з захід­ної науки концепції нації та націогенезу. Поразка у націо­нально-визвольних змаганнях 1917-1920 pp. зумовила кон­центрацію наукових інтересів українських дослідників на першочергових за вагою для українців питаннях: що таке нація? що таке українська нація, в чому полягає специфіка її утворення? чому українці потерпіли невдачу у боротьбі за власну державу? що слід зробити, щоб сконсолідувати українців і досягнути основної мети — побудови незалежної держави?

Українське національне відродження та його три фази

Уявлення про націю як окремий суб'єкт і герой історії, «особовість» з власним життям, волездатністю та власною долею — свого роду «макроантропос» — стає загально­прийнятим в сучасній соціологічній думці. Згідно цього поло­ження, суть національного відродження полягає в усвідом­ленні нацією себе як активної дійової особи історії та су­часного світу.

Суть національного відродження і його внутрішній сенс (у - випадку цих останніх країн) вимагає переходу від «етносу-в-. собі» до «етносу-в-собі-й-для-себе» (тут використовується вислів українського вченого В.Жмира тобто перетворен­ня національного організму в масово свідому націю. Цей процес здійснюється ступенево; професор Празького уні­верситету М.Грох вважає, що він загалом вкладається у тричленну модель, основні фази якої — академічна, куль­турницька і політична. Декілька центрально- і східноєвро­пейських країн пройшли цим шляхом; ці фази можна при­класти і до модерної історії України, не забуваючи при цьому, що на українських землях національне відродження має відчутні специфічні нетипові риси.

На першій, академічній фазі дана нація стає предметом уваги дослідників, які збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів'я і говірки, досліджують звичаї і вірування, укладають словники, аналізують історичні події, — і усе це робиться мовою іншого, панівного в даній державі народу (у випадку України — російською або польською мовами). і На другій, культурницькій фазі, мова, яка раніше була предметом вивчення, стає літературною і загальновжива­ною національною мовою у науці, мистецтві, літературі, у політиці, громадському житті, побуті і взагалі в місті (бо на селі нею користувалися здавна). Завершенням національ­ного відродження і рівночасно його політичною фазою є усвідомлення потреб політичного самоврядування та суве­ренності, висунення вимог власної держави та досягнення чи реалізація цієї мети.