Мова та її функції. Мова і національна картина світу

Мова – це система звукових, письмових знаків або символів, що служать засобом людського спілкування, розумової діяльності, способом вираження самосвідомості.

Жодне суспільство, на якому б рівні воно неперебувало, не може існувати без мови. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує низку функцій, життєво важливих як для самої мови, так і для цього суспільства. Мова, якою не спілкуються, стає мертвою: народ, який втрачає свою мову, зникає.

Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, яке її витворює. Водночас мова – один з чинників самоорганізації суспільства і є невід’ємною ознакою таких спільнот, як рід, плем’я, народність, нація.

Саме через мову ми пізнаємо світ, сприймаємо його. У кожного народу «мовна картина світу» своя, неповторна. Напр., у природі ми чуємо тільки ті звуки, які є в нашій мові (шум дерев передаємо як ш-ш-ш, інші природні явища: дзень, хрусь, хляп та ін.). В інших народів звуконаслідування інакше.

1. Функціїї мови

Мова, як явище суспільне, виконує ряд функцій, пов’язаних з об’єктами та суб’єктами суспільної діяльності.

Суть комунікативної функції полягає у використанні мови для інформативного зв’язку між членами суспільства. Для повноцінності функціонування мова повинна обслуговувати всі сфери комунікації: науку, техніку, виробництво, ділове спілкування, навчання тощо.

Експресивна функція полягає в тому, що мова є універсальним засобом відображення світу індивіда. «Говори – і я побачу тебе», - стверджували мудреці античності. Кожна людина – це цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, у сферах інтелекту, емоцій, волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших. Чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ.

Ідентифікаційна функція. Мова є засобом спілкування, але тільки для тих, хто її знає. Для тих, хто її не знає, вона є засобом роз’єднання, сепарації, відокремлення своїх від чужих. Спілкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носії цієї мови. Тільки для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільності.

Ця ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах. Ми відчуваємо свою спільність і з тими, що жили задовго до нас і житимуть після нас, і з тими, що живуть далеко від нас, в інших країнах.

Кожен з нас має свій мовний «портрет», мовний «паспорт», в якому відображено всі параметри нашого «Я»: національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові.

Гносеологічна функція. Мова є засобом пізнання світу. Людина, на відміну від тварини, користується не тільки індивідуальним досвідом, але й усім тим, що досягли її попередники та сучасники, тобто суспільним досвідом. Їй ніколи не треба починати пізнання світу «з нуля». Пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільності.

Кожна мова є виявом певної національної картини світу, і тому зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про світ, звужує досвід.

Гносеологічна функція полягає не тільки в накопиченні досвіду суспільства. Мова є засобом мислення, формою існування думки. Отже, у пізнанні нового, раніше невідомого, вона є обов’язковим чинником.

Мислетворча функція полягає в тому, що мова є засобом формування думки: людина мислить у мовних формах. Є мовлення і мислення конкретне (образно-чуттєве) і абстрактне (понятійне). Людське понятійне мислення – це оперування поняттями, які позначені словами і які не могли б без слів існувати. Крім того, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо, для цього в мові існують спеціальні засоби. Тому мислити – означає оперувати мовним матеріалом.

Вислів «обмінюватися думками» абсурдно розуміти дослівно. Якби люди обмінювались безпосередньо думками, то вони завжди розуміли б один одного і не було б ніяких втрат при передаванні інформації. Насправді люди обмінюються мовними одиницями, в яких закодовані розшифрування. Недарма говорять: хто ясно думає, той ясно висловлюється.

Зауважимо, що думання відбувається у формі певної мови, здебільшого тієї, яку ми найкраще знаємо, тобто рідної. Отже сам процес мислення має національну специфіку, яка обумовлена національним набором звукосполук, слів, специфічними способами поєднання їх у реченнях тощо.

Естетична функція. Мова є знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Вона першоешелон культури. Фольклор, художня література, театр, пісня тошо – усе це дає підстави стверджувати, що мова – становий хребет культури, її храм. Виховання відчуття краси мови – основа всякого естетичного виховання.

Культуроносна функція. Мова – носій культури. Культура кожного народу зафіксована в його мові.

Пізнання світу, його культури, його ментальності іншими народами може бути поверховим і глибинним, всебічним. Для глибинного пізнання народу необхідне знання його мови. У цьому випадку мова виконує функцію зв’язку між народами. Пропагуючи свою мову в світі, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи світову культуру.

Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший цей духовний зв’язок поколінь, тим багатша духовність наступного з них.

Номінативна функція – це функція називання. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, ознак тощо. Усе пізнане людиною одержує свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвізацією, «омовленням» світу.

У назвах зафіксовано не тільки реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але й помилкові уявлення, ірреальні, уявні сутності.

Номінативними одиницями (словами, словосполученнями та фразеологізмами), як мозаїкою, вкрита вся реальність. Мова є картиною, «зліпком» реального світу. Зрозуміло, що кожна мова становить неповторну картину дійсності (наприклад, у нас існує одне слово сніг, а в мові ескімосів є кілька десятків слів на позначення цього поняття).

Дуже прикро, коли з тих чи інших причин існують у мові прогалини, незаповнені ділянки. Наявність таких прогалин у мові змушує народ дивитися на світ чужими очима, порушує національну цілісність духовної культури. Найчастіше це трапляється з мовами, які не мали можливості лінгвалізувати (“омовити”) певні сфери пізнання і діяльності людини. Йдеться передусім про галузі науки, техніки, виробництва, соціально-економічних відносин тощо.

Тому заповнювати ці лакуни, піднімати статус рідної мови до рівня мов, що обслуговують найпередовішу науку, культуру, виробництво, обо’вязок не тільки і не стільки мовознавців. Народ творить мову, мова творить народ. І кожен, хто усвідомлює себе частиною народу, до якого прошарку він не належав би, повинен відчувати себе водночас відповідальним за долю мови, бути її творцем.

Отже, мова – явище системне. Її функції виступають не ізольовано, проявляються у взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, в свою чергу, відбивається на долі народу.