3. Види публічних виступів

У сучасній риториці види публічної промови виділяють залежно від сфери комунікації – наукової, ділової, інформаційно-пропагандистської, соціально-побутової, релігійної. Відповідно розрізняють такі роди красномовства:

Рід професійної публічної мови	Вид професійної публічної мови
Академічне красномовство	Наукова доповідь, лекція, науковий огляд, наукове повідомлення, науково-популярна лекція
Соціально-політичне красномовство	Звітна доповідь на зборах (конференції, з’їзді), доповіді на соціально-політичні, політично-економічні теми, парламентський виступ, мітингова промова, військово-патріотична промова, агітаційна промова, політичний огляд
Дипломатичне красномовство	Промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах тощо
Судове красномовство	Промова державного обвинувача, захисна (адвокатська) промова, самозахисна промова, промова громадського обвинувача, промова громадського захисника, промова цивільного позивача
Соціально-побутове красномовство	Ювілейна промова, застільне слово, похоронна промова
Церковна-богословське красномовство	Прововідь, різні види лекцій, які використовують у духовних семінаріях і академіях, промова на соборах, присвячених різним теологічним проблемам, тлумаченню тих чи інших канонів, апостольських послань тощо

Академічне красномовство – рід професійної публічної мови, що спрямований на формування наукового світогляду і характеризується науковим викладом, глибокою аргументованістю, логічною культурою.

Промови позбавлені емоцій, їм властива доказовість, логічність міркувань і закономірність результатів. Промовець також має бути стриманим.

Судове красномовство – рід публічної мови, зверненої до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, що містить висновки щодо справи, яку розглядають.

Судове красномовство є одним з найдавніших видів ораторського мистецтва. Нині воно набуло особливої актуальності у зв’язку з будівництвом в Україні правової демократичної держави. Судові промови впливають на формування внутрішнього переконання судді, допомагають суду глибше розібратися у справі, всебічно, повно та об’єктивно дослідити її, встановити істину і прийняти правильне рішення. Тому необхідною умовою успішної професійної діяльності пракника є поєднання фахових знань з майстерним володінням словом.

Дискусія – публічне обговорення певної проблеми або групи питань на зборах, конференціях, у пресі, під час бесід, на уроках тощо з метою досягнення істини.

Виступ під час дискусії.

Види за метою: дискусія як засіб пошуку істини, як переконання іншої сторони, заради перемоги, заради суперечки. Отже, дискусія призначена для досягнення трьох цілей: виправдання своїх думок; спростування думок опонента та одержання нової інформації. Артур Шопенгауер описав 34 способи вести “евристичну діалектику” – “Мистецтво провадження сперечань”.

За веденням: зосереджена (дотримуються, однієї теми); безформна (перескакують з однієї тези на іншу).

У Давній Індії існували спеціальні процедури, які дозволяли встановити, чи має людина моральні якості, необхідні для того, щоб вести суперечку. Лише за наявності якостей, що сприяють встановленню взаєморозуміння, високій моральній культурі спілкування, людині довіряли вести дискусію.

Правила ведення дискусії:

1. Намагатися уникати сперечань, особливо суперечки заради суперечки. Доречно сперечатися лише на теми, що потребують роботи думки (Аристотель).

2. Визначити тему суперечки і не допускати підміни її, сповзання з неї.

3. Виявляти готовність до примирення, узгодження позицій на основі взаємної симетричності поступок.

4. Намагатися знаходити спільне у позиціях – своїй та опонента. Дуже важливо це робити із самого початку дискусії. Наполягати на самій істині, а не на своїй думці.

5. Уважно слухати співрозмовника (-ів), добре запам'ятовуючи як слабкі, так і сильні важливі моменти його мовлення. Стежити за його намірами.

6. Не підвищувати і не знижувати висоти тону і не збільшувати сили, голосу: опонент зробить те ж саме.

7. Не сперечатися про те, чого добре не знаєте, аби не виявити свою необізнаність. Не сперечатися на надто вузькі теми. Не вживати слів і виразів, значення яких добре не знаєте.

8. Доцільно з’ясувати, про що йде мова. Якби люди домовилися про значення слів, суперечок було б менше.

9. Аргументація має бути переконлива. Не можна говорити: мені це незрозуміле, я сумніваюсь... Незнання – не доказ (Спіноза).

10. Не варто наводити всі докази (як кажуть у народі: на варто класти весь сир у пиріг). Можна нагадати, якщо опонент зігнорував аргумент: ви ще не висловилися щодо, ви чомусь не зауважили...

11. Не говорити про свою особу.

12. Бути щирим.

13. Не боятися виправляти свої помилки, вносити корективи у свої міркування.

14. З повагою ставитися до партнера.

15. Вас можуть перебити не лише аби щось з’ясувати, а й щоб Ви роздратувалися, збилися з думки. У такому разі треба або коректно відповісти на питання, а якщо не знаєте відповіді, щоб виграти час і вийти зі становища –“здивуватися”: Невже вам це невідомо?; “обуритися”: Як можна таке питати? Дайте мені закінчити думку! Я ще повернусь до вашого питання.

16. Поміняти тему або припинити розмову зовсім, якщо, використавши всі аргументи, ви не змогли переконати співрозмовника через його свідому впертість та непоступливість

17. Не втрачати почуття гумору.

18. Не вживати і не дозволяти вживати проти себе некоректних та непорядних засобів евристики. А саме: аргумент до публіки: Ну, ви бачите, що це за людина! Хіба можна їй вірити? Аргумент до незнання (сподівання на необізнаність у чомусь), аргумент до особи (так твердять прихильники цієї хибної теорії. Ви не з їх числа?).

19. Володіти мистецтвом запитань.

Доповідь – одна з найпоширеніших форм публічних виступів. Вона порушує нові проблеми, що ще потребуютьрозв’язання; є важливим елементом системи зв’язків з громадськістю.

Виголошення доповіді потребує серйозної підготовки. Перший крок у підготовці – накреслити мету та завдання виступу, визначити коло охоплюваних питань. Насамперед заздалегідь слід сформулювати предмет та тему виступу. Другий крок – добір допоміжної інформації. Вона може бути отримана з двох джерел: 1) теоретичні джерела – це можуть бути статті в періодичних виданнях, книги та окремі публікації, що стосуються теми, енциклопедичні, тер­мінологічні та галузеві словники; 2) усні розмови з обізнаними з проблемою людьми. Питання, що висвітлюються, мають ґрунтуватися на найновіших дослідженнях та наукових публікаціях (якщо це науковий виступ), на останніх виступах у пресі, на радіо та телебаченні як прихильників, так і опонентів (якщо це політичний виступ), на аналізі та посиланнях на протоколи попередніх засідань (якщо це громадські збори). Добираючи інформацію, необхідно пам'ятати, що повідомлення буде теоретично обґрунтованим та актуальним лише за умови наявності промовистих прикладів.

Завершивши підготовку, слід організувати інформацію в певні категорії, надати їй чіткості, визначити та сформулю­вати власне бачення проблеми. Доповідь слід будувати, до­тримуючись таких вимог:

• теоретична обґрунтованість;

• опора на фактичний матеріал;

• наведення переконливих прикладів;

• власне бачення проблеми.