14.4.4. Соціальне планування як ефективний психологічний метод управління

Соціальне планування як метод управління реалізується через складання плану соціального розвитку організації (підприємства).

Соціальний план — це система заходів, спрямована на удоско­налення соціально-демографічної структури трудового колективу та задоволення його матеріальних і духовних потреб.

План соціального розвитку, як правило, складається з чотирьох розділів:

1. Удосконалення соціальної та демографічної структури колективу.

2. Удосконалення умов праці, охорона її, підтримка та зміцнен­ня здоров'я працівників.

3. Підвищення життєвого рівня, поліпшення житлових та побу­тово-культурних умов працівників.

4. Підвищення трудової та громадської активності працівників, розвиток самоуправління.

У першому розділі «Удосконалення соціальної та демографіч­ної структури колективу»містяться дані про планові зміни співвідношення між оперативними, інженерно-технічними праців­никами та службовцями у зв'язку з кваліфікаційно-професійними змінами, скороченням застосування фізичної праці, механізацією і автоматизацією виробничо-господарських та управлінських про­цесів. У цьому розділі плануються також підвищення рівня загаль­ної та професійної освіти, статево-вікові зміни складу працівників, заходи щодо управління рухом кадрів.

У другому розділі «Удосконалення умов праці, охорона її, підтримка та зміцнення здоров'я працівників» передбачаються усунення виробничих факторів, які становлять небезпеку для жит­тя і здоров'я людей, призводять до нервово-психічних переванта­жень, а також заходи щодо запобігання і зниження виробничого травматизму і захворювань, поліпшення медичного обслуговування.

Третій розділ плану соціального розвитку «Підвищення жит­тєвого рівня, поліпшення житлових умов та побутово-культур­них умов працівників» охоплює заходи щодо удосконалення сис­теми заробітної плати, матеріального та морального стимулювання.

Четвертий розділ плану «Підвищення трудової та громадсь­кої активності працівників, розвиток самоуправління» містить заходи щодо зростання виробничої та соціальної активності членів колективу, економічного, правового, морального, етичного, естетич­ного й фізичного виховання і вдосконалення.

Соціальний план складається, як правило, на один рік, має бути обговорений і прийнятий на зборах трудового колективу. В соці­альному плані обов'язково вказуються строки виконання та відпо­відальних осіб.

15. Процес прийняття та реалізації управлінських рішень

15.1. Суть та особливості управлінських рішень.

15.2. Класифікація рішень.

15.3. Методи прийняття рішень.

15.4. Технологія прийняття управлінських рішень.

15.5. Причини прийняття невдалих рішень.

15.1. Суть та особливості управлінських рішень

За допомогою опрацювання і реалізації управлінських рішень керівники усіх рівнів здійснюють покладені на них функції.

Рішення — це основна форма управлінської діяльності, яка відбиває зміст праці керівника; це діяльність суб'єкта управління, спрямована на досягнення цілей, які поставлені перед керованою системою (об'єктом) — підприємством, його структурними підроз­ділами, працівниками; це одноразовий вплив керуючої системи на об'єкт управління, який містить формулювання цілей, дій та їхньої реалізації. Як правило, формулювання рішення містить констатую­чу (інформація про стан вирішуваної проблеми) і результативну (розпорядження про дії) частини.

Управлінське рішення — це результат творчої діяльності менед­жера організації, який дає можливість вирішувати її проблеми та забезпечувати досягнення поставленої мети. Саме рішення є нічим іншим, як директивним актом, який спрямовує, координує і стиму­лює колективну діяльність. Головний об'єкт його впливу — соціаль­но-економічні відносини, процеси і явища, які виникають у вироб­ництві.

Рішення — свідомий вибір того, як себе вести або мислити виз­наченим чином у даних обставинах.

Управлінське рішення — це результат конкретної діяльності ме­неджера. У цій своїй якості менеджер може істотно вплинути на ступінь досягнення цілей і завдань організації.

Управлінське рішення — це вибір альтернативи, що здійснює керівник у межах його посадових повноважень і компетенції; цей вибір спрямований на досягнення цілей організації.

У ширшому розумінні управлінське рішення розглядають як основний вид управлінської праці, сукупність взаємопов'язаних, цілеспрямованих і логічно послідовних управлінських дій, які за­безпечують реалізацію управлінських завдань.

Прийняття рішення — це фундамент управління, і найбільша частина часу в діяльності менеджерів пов'язана саме з цим проце­сом. На жаль, рішення не завжди приносять такі результати, як планувалося. Більшість успішних рішень є результатом процесу, що складається з таких етапів:

1. Ідентифікація проблеми.

2. Визначення цілі і критеріїв для вибору рішення.

3. Розробка альтернативи.

4. Аналіз і порівняння альтернатив.

5. Вибір кращої альтернативи.

6. Здійснення обраної альтернативи.

7.Контроль результатів, щоб переконатися в досягненні бажаних результатів.

Успіх чи невдача в прийнятті рішення часто залежать від того, наскільки добре здійснений кожний з етапів цього процесу.

Ідентифікація проблеми — центральна частина процесу. Якщо не виконати її ретельно, то інші етапи процесу можуть одержати неправильний напрям. Головна небезпека полягає в тому, що зу­силля з вирішення проблеми можуть бути спрямовані скоріше на усунення симптомів прояву проблеми, а не на саму проблему. Отже, проблема залишиться і може проявитися пізніше.

Рішення повинно бути звернене на основу, причину проблеми, а не на симптоми її прояву.

Особа, що приймає рішення, повинна визначити критерії оцін­ки можливих вирішень проблеми. Найпоширеніші критерії: витра­ти, прибуток, дивіденди, збільшення продуктивності, ризик, імідж компанії, можливий вплив на попит тощо.

Здатність до успішного рішення проблеми часто залежить від того, наскільки успішно розроблені можливі альтернативи. У пошу­ку альтернатив завжди існує небезпека того, що одна або декілька потенційно кращих альтернатив будуть упущені. Отже, обране оптимальне рішення: може бути гіршим за дійсний оптимум. Зро­зуміло, що існує межа числу можливих альтернатив.

Багато чого залежить від досвіду і творчих здібностей особи, що приймає рішення, та від характеру самої ситуації. Однак, як прави­ло, зусилля, витрачені на ретельне виявлення можливих альтерна­тив, приносять велику користь для загального вирішення пробле­ми. Одна з альтернатив, що часто упускається з огляду (можливо, тому що вона здається занадто простою) — це нічого не робити (не починати).

Принадність бездіяльності полягає в тому, що не потрібно вит­рачати часу і зусиль (немає ніяких витрат ресурсів і часу в тому числі) і не потрібно ніяких нововведень.

Проте якщо можна чогось не робити, то краще не робити, оскільки вирішення проблеми на певному часовому етапі для лю­дини, фірми, держави тощо може призвести до виникнення для них нових проблем, що також вимагатимуть вирішення в майбутньо­му. Або при розв'язанні «нашої» проблеми можуть виникнути про­блеми, що потребують прийняття рішень у інших осіб, груп людей чи організацій. Знявши проблемну ситуацію для себе зараз, ми можемо створити собі проблемну ситуацію на майбутнє.

Для аналізу і порівняння альтернатив часто застосовують мате­матичні або статистичні методи. Деякі з них ми розглянемо.

Вибір найкращої альтернативи залежить від цілей, що стоять перед особою, яка приймає рішення, і від критеріїв, що використо­вувалися для оцінювання альтернатив.

Реалізація рішення означає здійснення дій, визначених в обраній альтернативі.

Коли обрано альтернативу нічого не починати (за принципом: якщо можна чогось не робити — краще не робити), то для її здійснен­ня не буде потрібно ніяких дій. Багато хто використовує цей підхід вимушено: на той час, коли менеджери нарешті схиляються до ух­валення рішення, просто вже пізно буде взагалі щось робити.

Ефективне прийняття рішення потребує перевірки результатів реалізації рішення, щоб переконатися в досягненні бажаного резуль­тату. Якщо бажаних результатів не отримано, то може бути необх­ідно повторити весь процес заново. Якщо аналіз ситуації виявить помилку у виконанні, помилку у розрахунках або неправильне вихідне припущення, то в цьому випадку можливо швидко виправити становище. Процес прийняття рішення не завжди відбуваєть­ся послідовно.

Часто доводиться повертатися назад і починати все спочатку, особливо під час розробки й аналізу альтернатив. Наприклад, якщо жодна з альтернатив не може дати бажаних результатів, повинні бути розроблені додаткові альтернативи. Якщо проблема була виз­начена недостатньо чітко, то потрібна додаткова робота на цій і всіх наступних стадіях процесу.

Прийняття рішень — це процес вибору курсу дій з двох або більше альтернатив.

Будь-якому вчинку індивіда чи дії колективу передує прийня­те рішення. Рішення є універсальною формою поведінки як окре­мої особи, так і соціальних груп. Ця універсальність пояснюється свідомим і цілеспрямованим характером людської діяльності. Рішен­ня проблем, великих і малих, складних і простих, важливих і дру­горядних, становить сутність процесу управління.

Прийняття рішень — невід'ємна частина діяльності людини в будь-якій сфері: політичній, економічній, культурній, особистому житті тощо. Наслідки певних рішень можуть зачепити інтереси однієї людини, декількох персон, колективів, регіонів, суспільства в цілому. Прийняття рішень — це функція керівника будь-якого рівня в процесі управління.

Важливою рисою управлінського рішення є те, що воно прий­мається при наявності назрілої проблеми. У зв'язку з тим, що про­блеми виникають при управлінні будь-яким об'єктом (підприєм­ством, банком, державною установою тощо), функція прийняття рішень полягає в постійному вирішенні завдань у цьому процесі.

Це завдання спрямоване на визначення найкращого способу ефективного досягнення поставлених цілей, під якими розуміють ідеальне представлення бажаного стану об'єкта управління і резуль­тату діяльності. Сутність завдання ухвалення рішення полягає в розробці плану дій з вирішення проблем. Проблеми найчастіше виникають, якщо функціонування систем об'єкта і управління ним на даний час не відповідає досягненню намічених цілей, і функціо­нування системи не зможе забезпечити це в майбутньому. Пробле­ма завжди залежить від певних умов, які ще називають ситуацією. Сукупність проблеми та умов її виникнення створюють проблем­ну ситуацію. Отже, проблемою, що потребує ухвалення рішення, прийнято називати ситуацію, яка характеризується розбіжністю між необхідним і фактичним станом системи, що перешкоджає її роз­витку, нормальному функціонуванню. Проблема може бути критич­ною, якщо дана ситуація загрожує самому існуванню об'єкта або системі управління ним. Рішення — це підхід до раціонального ви­бору з декількох варіантів.

Управлінське рішення — це вибір альтернативи, ліквідація про­блемної ситуації, результат управлінської діяльності, елемент про­цесу управління. Сукупність взаємозалежних, цілеспрямованих і логічно послідовних управлінських рішень забезпечує реалізацію управлінських завдань.

Прийняття рішень представляє функцію управління, що почи­нається з виникнення проблемної ситуації і закінчується обґрун­туванням і вибором рішення з її усунення.

Управління — циклічно повторюваний процес виконання пев­них видів діяльності, що одержали назву функцій управління. їхній склад і зміст характеризують функціональну структуру процесу управління, яку можна представити у вигляді послідовності зміни етапів дій:

— збирання, оброблення, аналіз наявної інформації щодо стану управління системи;

— обґрунтування мети функціонування та розробка управлінсь­кого рішення;

— доведення рішення до виконавця;

— реалізація рішення та змін у системі.

Послідовність здійснення суб'єктом вище зазначених логічно взаємозалежних етапів являє собою управлінський цикл. У різних системах (технічних, соціально-економічних, політичних тощо) структура управлінських циклів різна, але центральне місце в кожній з них займає управлінське рішення. Етапи управлінського циклу спрямовані на підготовку обґрунтованого рішення та на його реалізацію.

Управлінські рішення залежать від визначених вимог, що забез­печують виконання поставлених завдань. До найважливіших вимог відносяться: наукова обґрунтованість, повноважність, директивність, гнучкість, точність, своєчасність, ефективність, економічність.

Наукова обґрунтованість. Рішення повинне формулювати об'єк­тивні закономірності розвитку об'єкта і системи його управління.

Кожне рішення необхідно приймати на основі достовірної інфор­мації щодо управлінського об'єкта і навколишнього середовища.

Повноважність. Управлінське рішення повинне прийматися відпо­відним органом чи особою, що має право приймати дане рішення.

Директивність означає регламентовану націленість рішення.

Точність. Управлінське рішення повинне бути точним, щоб було краще виконавцям засвоїти його характер.

Своєчасність. Несвоєчасно прийняте рішення не тільки недо­статньо ефективне, але й шкідливе.

Ефективність полягає в тому, щоб забезпечити досягнення на­мічених у рішенні цілей при оптимальних витратах усіх видів ре­сурсів (природних, трудових, матеріальних, фінансових).