3.3. Загальні принципи розвитку управління

Прикладом одного з найпоширеніших стереотипних підходів до вирішення проблем є постійні спроби, які спостерігаються щодо їх усунення шляхом створення спеціалізованих органів управління, що покликані займатися питаннями, пов'язаними з вирішенням цих проблем. На визначеному етапі розвитку управління в нашій країні (20-30 роки) через специфічні умови такий підхід не тільки виправдовував себе, а й дав деякі позитивні результати. Це приве­ло до сліпої віри в те, що для вирішення кожної нової проблеми треба створювати нові органи або поновлювати старі.

Якщо відкинути окремі специфічні умови, коли такій підхід дійсно був виправданий, то в загальному випадку він зовсім непра­вильний. Спеціалізовані органи необхідно створювати тоді, коли хоча б відокремилась частина управлінської функції, яка не реалі­зується і не закріплена ні за жодним з існуючих управлінських органів. Реакція ж управління на появу нової проблеми повинна складатися в вироблення у системи управління потреби у вирішенні цієї проблеми й готовності її вирішувані. Шляхи вирішування про­блеми визначаються у відповідності з потребою, готовністю і мож­ливими рішеннями. Якщо починати одразу з фіксації шляхів вирі­шення, то за відсутності в системи потреби у вирішенні проблеми жодні запропоновані шляхи не дадуть необхідного результату.

Маючи конкретно-історичний, ситуаційний зміст, розвиток уп­равління всерівно здійснюється у відповідності з визначеною логі­кою, яка виявляється і реалізується через систему загальних прин­ципів розвитку.

Перший загальний принцип розвитку управління можна сфор­мулювати так: незалежно від конкретного змісту причин, які потре­бують і спричинюють розвиток управління, його перетворення по­винно починатися з перетворення вихідних даних, які задають побудову і здійснення управління. При цьому перебудова окремих елементів, зв'язків і підсистем системи управління повинна йти не за принципом підвищення їх функціональних якостей порівняно з попереднім станом, або за принципом підвищення їх ефектив­ності, а на основі приведення у відповідність з перетвореними ви­хідними даними управління.

Другий загальний принцип розвитку управління полягає в тому, що необхідність і спрямованість цього розвитку переважно визна­чаються змістом нових завдань, які виникають перед організацією. Конкретизація цього принципу для практичної реалізації означає, що реальна потреба розвитку управління виходить не з недоскона­лості окремих сторін управління, не з можливостей підвищення його ефективності, а породжується появою нових завдань, які виникають перед організацією.

Третій загальний принцип розвитку управління полягає в тому, що обмежувальним фактором будь-якого перетворення управління є кадри. Люди не тільки приводять до руху і створюють нове, а й гальмують розвиток, причому не обов'язково усвідомлено. Особливо це стосується опору змінам при інноваціях (нововведеннях у ви­робництві та в управлінні). В кінцевому рахунку, успіх кожного перетворення залежить від людей, які задіяні в ньому. Кожна логіч­но обґрунтована і повністю ресурсно підкріплена схема перетворен­ня управління буде реалізована в тій мірі і в тому вигляді, в якому вона відповідає можливостям, знанням, інтересам, бажанням і по­требам людей.

Питання обліку кадрів як обмежувального фактора розвитку управління багатоаспектне. Але найважливіший висновок з цього принципу полягає в тому, що кожному заходу, спрямованому на розвиток управління, повинен передувати розвиток підсистеми кадрів.