УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ У XX СТОЛІТТІ

(Історико-політологічний аналіз)

КИЇВ

ПОЛІТИЧНА ДУМКА

1996

Книга, підготовлена редколеґією українського наукового журналу «Політична думка» та Інститутом посткомуністичного суспільства, містить комплексний історико-політологічний та соціально-філософський аналіз проблем української державності в XX столітті. Висвітлюється теоретична спадщина національної державницької думки. Значну увагу надано геополітичним параметрам унезалежнення України, а також сучасним проблемам державного будівництва та суспільного розвитку.

Видання розраховане на науковців, студентів, аспірантів та викладачів і може використовуватись як навчальний посібник з новітньої історії України, політології, історії міжнародних відносин, соціальної та політичної філософії.

Книга вийшла в світ також анґлійською та російською мовами.

Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше - спати, спати, І спати на волі...

Тарас ШЕВЧЕНКО

ЗМІСТ

Слово до читача

РОЗДІЛ I. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ: ІДЕЇ, КОНЦЕПЦІЇ, МОДЕЛІ (1900–1990 PОКИ)

Глава 1. Соціалістичні та комуністичні моделі (Джеймс Е. МЕЙС)

§1. Соціалізм у новітній українській політичній думці

§2. Предки з XIX ст.: соціалізм Драгоманова

§3. Моделі української державності під час революції

§4. Соціалізм в Європі та «українське питання»

§5. Михайло Грушевський: якої України ми хочемо?

§6. Директорія: глухий кут українського соціалізму

§7. Національно-культурна автономія

§8. Ленінська модель

§9. Розкольники української революції

§10. «Модельна радянська республіка»

§11. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму

Глава 2. Націократичні концепції (Микола ГОРЄЛОВ)

§1. Микола Міхновський — романтик української ідеї

§2. Головні ідеї чинного націоналізму Дмитра Донцова

§3. Чинний націоналізм як ідеологічне підґрунтя ОУН

§4. «Націократична держава» Миколи Сціборського

§5. Трансформації «інтеґрального» націоналізму

Глава 3. «Класократична» версія

§1. Нація та держава (Віктор БУРЛАЧУК)

§2. Гетьман, еліта і хліборобський клас (Віктор БУРЛАЧУК)

§3. Селянин із мечем та ралом (Віктор БУРЛАЧУК)

§4. Територіальна свідомість як державна ідеологія (Віктор БУРЛАЧУК)

§5. Філософ української політики (Віктор БУРЛАЧУК)

§6. В.Липинський про загрози українській державності (Борис АНДРЕСЮК, Микола ГОРЄЛОВ)

Глава 4. Ліберальна ідея в Україні (Микола ТОМЕНКО)

§1. Поширення ліберальних ідей в Україні

§2. Пріоритет прав особи

§3. Пріоритет права

§4. Самоврядування

§5. Національна ідея

§6. Ознаки сучасного українського «лібералізму»

Глава 5. Геополітична складова державницької думки (перша половина XX століття)(Олександр САЛТОВСЬКИЙ)

§1. Зародки української політичної географії

§2. Росія як геополітична проблема

§3. Плани для майбутнього

§4. Східний вектор українських інтересів

Глава 6. Ідея державності у суспільно-політичній думці 40-х—80-х років

§1. Державницька думка в умовах підпілля (Анатолій РУСНАЧЕНКО)

§2. Ідеї українських шестидесятників (Анатолій РУСНАЧЕНКО)

§3. Загальнолюдські цінності в непідцензурній думці (Анатолій РУСНАЧЕНКО)

§4. Тоталітарні інституції проти українських «неформалів» (Володимир КОВТУН)

§5. Національна ідея та «Демплатформа» (Олег БІЛИЙ, Олександр ДЕРГАЧОВ)

РОЗДІЛ II. УКРАЇНА В ЗАРУБІЖНИХ СТРАТЕГІЯХ ТА ДОКТРИНАХ

Глава 1. Україна в геополітичних концепціях першої третини XX століття (Вадим ЛЕВАНДОВСЬКИЙ)

§1. Р.Челлен: Україна у Першій світовій війні

§2. Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна

§3. «Середня Європа» та Україна

§4. Україна в геополітичних міркуваннях М.Вебера

§5. «Нова Європа» Р.Сетон-Вотсона

§6. Східна Європа як «Зелений Інтернаціонал»

Глава 2. Україна в польських зовнішньополітичних доктринах (Володимир РЕПРИНЦЕВ)

§1. Українська незалежність як загроза цілісності Польщі

§2. «Польща для поляків» та проект «Великої України»

§3. Польсько-українські відносини в період Другої світової війни

§4. «Пролетарський інтернаціоналізм» як засіб етнічної асиміляції

§5. Проукраїнські настрої у польському суспільстві

§6. Становлення міждержавних відносин

Глава 3. Україна в концепціях і доктринах Угорщини (Микола ДЕРЖАЛЮК)

§1. Угорська державність у першій третині XX століття та український чинник

§2. Угорські геополітичні комбінації у Другій світовій війні

§3. Угорська політика щодо України на сучаcному етапі

Глава 4. Україна та «українське питання» в політиці Чехословаччини (Степан ВІДНЯНСЬКИЙ)

§1. Утворення Чехословацької республіки та «українське питання»

§2. Розвиток двосторонніх зв’язків

§3. Українці в ЧСР, проблема Підкарпатської Русі

§4. Закарпатська Україна у роки Другої світової війни

§5. «Українське питання» у комуністичній Чехословаччині

§6. Незалежна Україна в зовнішній політиці Чехії і Словаччини

Глава 5. Україна в румунських зовнішньополітичних концепціях (Сергій ГРИГОРИШИН)

§1. Політика Румунії щодо Північної Буковини у роки Першої світової війни

§2. «Румунія для румунів» та етнічні українські землі

§3. Геополітичні проекти Бухареста в Другій світовій війні та Україна

§4. «Національний патріотизм» як засіб асиміляції національних меншин

§5. Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин

Глава 6. Україна в зовнішній політиці Туреччини

§1. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни (Микола НЕСУК)

§2. Турецько-українські відносини у 1918–1921 рр. (Микола НЕСУК)

§3. Радянська Україна у зовнішній політиці Туреччини (Наталія КСЬОНДЗИК)

§4. Відновлення та розвиток двосторонніх відносин на сучасному етапі (Наталія КСЬОНДЗИК)

Глава 7. Україна в стратегічних планах Німеччини

§1. Україна у німецькій східній стратегії початку XX ст. (Микола НЕСУК)

§2. Німецько-Австрійський блок та «українське питання» (Микола НЕСУК)

§3. Гітлерівська концепція завоювання життєвого простору та Україна (Віктор КОВАЛЬ)

§4. Генеральний план «Ост» (Віктор КОВАЛЬ)

§5. Політика нацистів щодо ОУН (Володимир СЕРГІЙЧУК)

§6. Східна зовнішньополітична стратегія ФРН та Україна (1949–1989)( Віктор КОВАЛЬ)

§7. Україна в зовнішньополітичній концепції об’єднаної Німеччини (Андрій МАРТИНОВ)

Глава 8. Україна у зовнішньополітичних доктринах США

§1. Terra incognita (Євген КАМІНСЬКИЙ)

§2. На периферії інтересів (Євген КАМІНСЬКИЙ)

§3. «Українське питання» і «холодна війна» (Євген КАМІНСЬКИЙ)

§4. Дезінтеґрація СРСР і Україна: виклик для США (Олексій ГАРАНЬ)

§5. Прорив у двосторонніх відносинах (Євген КАМІНСЬКИЙ)

Глава 9. «Українське питання» в політичній стратегії Росії

§1. «Українське питання» в Державній Думі (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)

§2. Українська політика самодержавства у Першій світовій війні (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)

§3. Тимчасовий уряд і Україна (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)

§4. Більшовицька «Декларація прав народів Росії» (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)

§5. «Воєнно-політичний союз» як форма відтворення імперії (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)

§6. Доба договірних відносин (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)

§7. «Добровільне об’єднання»: доктрина і практика (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)

§8. Україна в сучасній російській стратегії (Олександр ДЕРГАЧОВ)

РОЗДІЛ III. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ТА УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО НА СХИЛІ СТОЛІТТЯ

Глава 1. Метаморфози посткомуністичної влади (Олександр ДЕРГАЧОВ, Володимир ПОЛОХАЛО)

§1. Тоталітаризм і влада: потреба переосмислення

§2. Посткомуністичний неототалітаризм: генеза та особливості становлення

§3. Геополітичні «гени» посткомуністичної влади

§4. Неототалітарна парадигма державотворення

Глава 2. Державотворення: шляхи леґітимації

§1. Проблема леґітимації (Євген БИСТРИЦЬКИЙ)

§2. Ідеологія і утопія в посткомуністичних трансформаціях (Олег БІЛИЙ)

§3. Національна ідея, громадянське суспільство, політична нація (Євген БИСТРИЦЬКИЙ)

§4. Рятівний етатизм (Євген БИСТРИЦЬКИЙ)

§5. Спадщина авторитарної особи (Олег БІЛИЙ)

§6. Вторинність геополітичної леґітимації (Євген БИСТРИЦЬКИЙ, Олег БІЛИЙ)

Глава 3. Етнополітичний вимір державності (Леонід ШКЛЯР)

§1. Етноменшини як чинник геополітики

§2. Етнополітична реальність України

Глава 4. У пошуках моделі економічного розвитку (Ігор БУРАКОВСЬКИЙ)

§1. Стратегії економічних перетворень

§2. Стартові умови трансформаційного процесу

§3. Формування посткомуністичної економічної системи

Глава 5. Пострадянські форми суспільних змін (Андрій ФЕДОРОВ)

§1. Людина корпоративна

§2. Радянський цех

§3. Пострадянська фратрія

Глава 6. Невигаданий «п’ятий світ» (Сергій МАКЕЄВ, Наталія КОСТЕНКО)

§1. Про непроблематичність «п’ятого світу»

§2. Orbis Quintus

§3. Простір і час

§4. Фактичність громадянства

Відомості про авторів

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

П’ять років існує наша нова держава. Проте й досі Україна не набула чітких ознак сучасної цивілізованої країни. Чи не єдиною характерною рисою національного розвитку стала глибока криза, що охопила усі сфери життя. Основні джерела її походження — це відсутність державної стратегії, концептуальна безпорадність, невиразність політичної тактики державотворення. Країна дедалі втягується у незалежність, не маючи адекватної сучасним реаліям політичної філософії.

Владна надбудова над суспільством — Левіафан держави — постає в Україні поза традиціями національної державницької думки XX століття, історичним та сучасним досвідом європейських демократій. Конструювання української держави здійснюється непублічними, келійними засобами, у віддаленості від суспільного загалу. При цьому горішня влада спирається переважно на колишній груповий, по суті недержавницький досвід, кланово-корпоративне розуміння національних інтересів.

На жаль, автори наявних публікацій з проблематики державотворення, що з’явилися в Україні протягом останніх років, здебільшого лише доводять світовому співтовариству, українському суспільству, а подеколи й самим собі історичну неминучість та значущість самого факту появи на політичній мапі світу незалежної України. Такі книги легко впізнати навіть за стилістикою — вони вкрай обтяжені історико-філологічним романтизмом, урочисто-епічними інтонаціями. Держава сакралізується, панує риторика самозвеличення. Такі поняття, як громадянське суспільство, демократія, самоврядування, леґітимність, права людини опиняються на периферії уваги.

Утім, чи можливо «розбудувати» державу лише на абстрактних обґрунтуваннях патріотичних почуттів, чи достатньо обмежитися успіхом в оприлюдненні патріотизму у власній хаті, при цьому щоразу зазнаючи невдач у розв’язанні нагальних внутрішніх проблем та у відстоюванні національних інтересів на міжнародній арені?

Протягом століття основними засобами у визвольних змаганнях українців були пошук зовнішніх союзників, підлаштовування під чужі інтереси та геополітичні сценарії. Українським керівним елітам, як звикле, бракувало здатності згуртовуватись на основі загальнонаціональної державотворчої перспективи, бажання і вміння усвідомити об’єктивні національні інтереси, зрозуміти суспільні очікування задля того, щоб спрямувати розвиток нації у річище нормального, гідного людини життя.

Авторський колектив цієї книги прагнув здійснити дослідження, що було б позбавлене пропагандистського пафосу та описовості,  осмислити як досягнення української державницької думки, так і конкретний досвід боротьби за незалежність України, вагомість та роль її внутрішніх та зовнішніх чинників.

Kнига є логічним продовженням наукового пошуку дослідників з кола журналу «Політична думка». Її головна мета — сприяти становленню справді демократичного українського суспільства, збудити його волю до творення свого майбутнього, власної держави. Без сумніву, не можна віддавати справу державотворення на відкуп можновладцям та химері «об’єктивного ходу історії».

Київ, серпень 1996 року.

Олександр ДЕРГАЧОВ, керівник авторського колективу

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕҐІЯ:

Олександр ДЕРГАЧОВ — керівник авторського колективу, Євген БИСТРИЦЬКИЙ, Олег БІЛИЙ, Ігор БУРАКОВСЬКИЙ, Микола ГОРЄЛОВ, Сергій МАКЕЄВ, Джеймс МЕЙС, Володимир ПОЛОХАЛО, Микола ТОМЕНКО, Олександр ШАРВАРОК.

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ:

Віктор АДАМСЬКИЙ (Розділ II, глава 9, §1–7, у співавторстві); Борис АНДРЕСЮК (І, 3, §6, у співавторстві); Євген БИСТРИЦЬКИЙ (III, 2, §1, §3, §4; III, 2, §6, у співавторстві); Олег БІЛИЙ (І, 6, §5, у співавторстві; III, 2, §2, §5; III, 2, §6, у співавторстві); Ігор БУРАКОВСЬКИЙ (III, 4); Віктор БУРЛАЧУК (І, 3, §§1–5); Степан ВІДНЯНСЬКИЙ (II, 4); Олексій ГАРАНЬ (II, 8, §4); Микола ГОРЄЛОВ (І, 2; І, 3, §6, у співавторстві); Сергій ГРИГОРИШИН (II, 5); Олександр ДЕРГАЧОВ (І, 6, §5, у співавторстві; II, 9, §8; III, 1, у співавторстві); Микола ДЕРЖАЛЮК (II, 3); Євген КАМІНСЬКИЙ (II, 8, §§1–3, §5); Борис КАНЦЕЛЯРУК (II, 9, §§1–7, у співавторстві); Володимир КОВТУН (І, 6, §4); Віктор КОВАЛЬ (II, 7, §§3–4, §6); Наталія КОСТЕНКО (III, 6, у співавторстві); Наталія КСЬОНДЗИК (II, 6, §§3–4); Вадим ЛЕВАНДОВСЬКИЙ (II, 1); Сергій МАКЕЄВ (ІIІ, 6, у співавторстві); Андрій МАРТИНОВ (II, 7, §7); Джеймс Е. МЕЙС (І, 1); Микола НЕСУК (II, 6, §§1–2; II, 7, §§1–2); Володимир ПОЛОХАЛО (III, 1, у співавторстві); Володимир РЕПРИНЦЕВ (II, 2); Анатолій РУСНАЧЕНКО (І, 6, §§1–3); Олександр САЛТОВСЬКИЙ (І, 5); Володимир СЕРГІЙЧУК (II, 7, §5); Микола ТОМЕНКО (І, 4); Андрій ФЕДОРОВ (III, 5); Леонід ШКЛЯР (III, 3).

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ (дані за 1996 рік)

Віктор АДАМСЬКИЙ — аспірант Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України.

Борис АНДРЕСЮК — кандидат економічних наук.

Євген БИСТРИЦЬКИЙ — завідувач відділу Інституту філософії НАН України, президент Українського філософського фонду, редактор відділу політики і культури та філософії політики журналу «Політична думка», доктор філософських наук. Див.:Євген БИСТРИЦЬКИЙ. Вибрана бібліографія.

Олег БІЛИЙ — провідний науковий співробітник Інституту філософії НАН України, заступник головного редактора журналу «Політична думка», доктор філологічних наук.

Ігор БУРАКОВСЬКИЙ — доцент Національного університету «Києво-Могилянська Академія», редактор відділу економічного аналізу та прогнозування журналу «Політична думка», кандидат економічних наук.

Віктор БУРЛАЧУК — старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України, кандидат філософських наук.

Степан ВІДНЯНСЬКИЙ — завідувач відділу Інституту історії НАН України, кандидат історичних наук.

Олексій ГАРАНЬ — доцент Національного університету «Києво-Могилянська Академія», кандидат історичних наук.

Микола ГОРЄЛОВ — старший науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин, кандидат історичних наук.

Сергій ГРИГОРИШИН — завідувач Чернівецького відділу Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, кандидат історичних наук.

Олександр ДЕРГАЧОВ — завідувач кафедри Національного університету «Києво-Могилянська Академія», заступник головного редактора журналу «Політична думка», кандидат історичних наук.

Микола ДЕРЖАЛЮК — провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук.

Євген КАМІНСЬКИЙ — завідувач відділу Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, редактор відділу міжнародних відносин журналу «Політична думка», доктор історичних наук.

Борис КАНЦЕЛЯРУК — старший науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, кандидат філологічних наук.

Віктор КОВАЛЬ — старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук.

Володимир КОВТУН — політолог, голова Секретаріату Конґресу української інтеліґенції.

Наталія КОСТЕНКО — провідний науковий співробітник Інституту соціології НАН України, доктор соціологічних наук.

Наталія КСЬОНДЗИК — старший науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, кандидат історичних наук

Вадим ЛЕВАНДОВСЬКИЙ — кандидат філософських наук.

Сергій МАКЕЄВ — завідувач відділу Інституту соціології НАН України, редактор відділу соціології політики журналу «Політична думка», доктор соціологічних наук.

Андрій МАРТИНОВ — аспірант Інституту історії України НАН України.

Джеймс Е. МЕЙС (США) — провідний науковий співробітник Інституту національних відносин і політології НАН України, заступник головного редактора журналу «Політична думка», доктор історії.

Микола НЕСУК — вчений секретар Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, кандидат історичних наук.

Володимир ПОЛОХАЛО — головний редактор українського наукового журналу «Політична думка», доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат історичних наук.

Володимир РЕПРИНЦЕВ — старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук.

Анатолій РУСНАЧЕНКО — кандидат історичних наук.

Олександр САЛТОВСЬКИЙ — доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філософських наук.

Володимир СЕРГІЙЧУК — професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.

Микола ТОМЕНКО — директор Інстиуту посткомуністичного суспільства, редактор відділу порівняльної політології журналу «Політична думка», кандидат історичних наук.

Андрій ФЕДОРОВ — науковий співробітник Інституту літератури НАН України, кандидат філологічних наук.

Леонід ШКЛЯР — старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України, кандидат філософських наук.

СОЦІАЛІСТИЧНІ ТА КОМУНІСТИЧНІ МОДЕЛІ

§1. Соціалізм у новітній українській політичній думці

Чи на щастя, чи на жаль, у XX столітті в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у наддніпрянській Україні на самому початку сторіччя, через визвольні змагання 1917–1922 рр. аж до краху СРСР, всі українські (і псевдоукраїнські) уряди в Наддніпрянщині були соціалістичними. Інтеґральний націоналізм Донцова в підрадянській Україні ніколи не мав значного впливу. Консерватор Липинський на своїй батьківщині був лише самотнім голосом у пустелі. У часи Центральної Ради проблеми «буржуазних» міністрів, яка так турбувала російський Тимчасовий уряд на початку його існування, просто не було, оскільки практично не було несоціалістичних українських політичних діячів у Києві.

Соціалізм — спроба моделювання не держави, а самого суспільства за допомогою держави. У цьому сенсі державі відводиться роль інструмента для зламу старих структур. Та в самому своєму осерді соціалістична ідеологія не пропонувала нічого конструктивного для моделювання майбутньої держави. Вважалося, що армія, поліція — це інструменти класового поневолення, досить знищити старі структури державності й самі по собі зникнуть усі суспільні напруги. Це — класична ідеологічна система XIX ст.

Культ соціалістичного інтернаціоналізму в Україні призвів до того, що чимало українських соціалістів боялися навіть думати про моделювання майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним тиском — як внутрішнім, так і зовнішнім. Українські та російські соціалісти стояли на засадничо різних позиціях. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги національно-територіальної автономії. Саме ці вимоги викликали шалений опір російських соціалістів, які традиційно сприймали Україну як невіддільну частину Росії. Тому так легко записували українців до стану контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо. І як наслідок — українці почали на всі боки відхрещуватися від звинувачень в сепаратизмі, самостійництві й лякатися навіть тіні незалежної української держави.

Навіть такий радикально націоналістично настроєний український політичний діяч, як Микола Міхновський, писав у своєму проекті програми Української Народної партії (цей проект стане основою виникнення у 1917 р. Української партії соціалістів-самостійників) про «чистий світлий храм соціалістичного устрою» і декларував солідарність українців з «іншими знедоленими народами» ¹.

Симптоматично, що студентська група, яка спершу взяла за свою ідеологічну платформу положення радикальної націоналістичної праці Міхновського «Самостійна Україна», пережила еволюцію до ортодоксального марксизму. Після розколу Революційної української партії (РУП) у 1904 р. більшість її членів відхилила всі національні вимоги й увійшла в РСДРП як автономна частина під назвою Українська соціал-демократична спілка, щоправда, зі своїми партійними органами керівництва, але уже без власної платформи.

Більш «націоналістична» решта цієї групи, яка у 1905 р. переорганізувалася під назвою Українська соціал-демократична робітнича партія, у 1906 р. виявила бажання увійти до РСДРП, запропонувавши проект, у якому погоджувалася з усіма пунктами програми РСДРП і тільки в кінці, уже в примітках ², висунула вкрай мляву, невиразну вимогу українських соціал-демократів навіть не до автономії України, а тільки мати право ставити й обговорювати це питання в рамках загальноросійського політичного руху. Це, звісно ж, викликало категоричну відмову більшовицького центру на чолі з Леніним. Об’єднання не відбулося через нібито «дрібнобуржуазнo-націоналістичний характер» партії, як тлумачиться у повному зібранні творів Леніна ³. Насправді ж тільки повна відмова від будь-яких національних державницьких вимог («дрібнобуржуазності») могла бути підставою до входження у більшовицьку партію ⁴.

Українці на початку століття являли собою класичний приклад соціально-некомплектного народу, тобто народу, де чужа домінація отримала структурний характер у тому сенсі, що навіть на територіях, де дана група складала переважну більшість населення, майже всі визначальні ролі в суспільному розподілі праці, крім найменш престижних, були зайняті представниками інших народів ⁵. Після Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року підросійські українці не мали леґального доступу до рідномовних школи та літератури. І навіть у невеликих містах, де у 1870 році міщани розмовляли місцевими українськими говірками, на початку століття «переважала мова російська або суміш російської й української» ⁶. Навіть у 1917 р. українці ще були переважно селянським народом, мало втегненим у індустріальний розвиток свого краю. Профспілки та робітничий клас були російськомовними. Так само міська торгівля та панський маєток. «Безбуржуазність» — ось те ключове слово, яке домінувало на той час в українській політичній думці. У 1909 році один український активіст говорив, що український рух був слабосилим саме через відсутність української буржуазії ⁷. А В.Винниченко у 1917 році вихваляв «безбуржуазність» як чинник єдності народу в змаганні за соціальну і національну справедливість ⁸. Усі українські політичні діячі визнавали це доконаним фактом. Лише Ленін стверджував, що кожна нація має пролетарські і капіталістичні (себто ворожі, такі, проти яких соціалісти повинні боротися) елементи. По суті, ця ленінська теза була не що інше, як політичне шахрайство. Він собі дозволив визначати, що є «буржуазним» серед чужого народу, таким чином виправдовуючи втручання у внутрішні його справи та необмежене насильство проти таких елементів.

Закономірно, що з десятками мільйонів селян, двома десятками тисяч інтеліґентів та кількома індивідуалами серед інших класів тільки та ідеологія мала шанс отримати масову підтримку, яка могла дати артикуляцію національним та соціальним домаганням селянства, котре ще носило на собі залишки кріпацтва. Більш того, з другої половини XIX століття у Європі взагалі домінував масовий соціалістичний рух, ідеологія якого здавалася найбільш «проґресивною», «модною», у контексті якого поневолені народи могли сподіватися знайти союзників у спільній боротьбі за свободу та справедливість.