4.Рима. Види рим.

Рима (гр. узгодженість, такт, розмірність) — співзвучність у закінченні рядків, яка, часто збігаючись з клаузулою, підсилює ритмічність. Значною мірою рима виразно членує мовленнєвий текст вірша на рядки, чим зримо відділяє вірш від прози. Рима виконує не тільки ритмотворчу, а й музичну функцію (завдяки повторенні співзвучних елементів у рядках). За характером звучання (закінчення рядка) розрізняють рими: • Точні і приблизні (асонансні, дисонансні); . • бідні і багаті; Залежно від кількості складів рими Ділять на: .  1.чоловічі, (наголос на першому складі з кінця)  1. жіночі, (наголос на другому складі з кінця)  3. дактилічні, (наголос на третьому складі з кінця)  4. гіпердактилічні (наголос на четвертому складі з кінця) За частинами мови, якими представлені римовані слова: .  • граматичні:  • дієслівні,  • прислівникові, • іменні, •  • неграматичні. Внутрішня рима - це чергування співзвучних закінчень наприкінці окремих слів у межах рядка: "осідлані коні, вороні готові..." Точна рима — це така, в якій збігаються усі звуки після останнього наголошеного звука в римованих словах: гіркою — спокою, печать — мовчать. Неточна — це рима, в якій римовані звуки фонетично не збігаються: вітрилами — кормилом, хвилі -долині. Вона будується на повторенні певних звукових комплексів. У багатій римі збігаються кілька опорних звуків, переважно приголосних: риси - кипариси, краса — роса. Найяскравішою багатою римою є рима омонімічна, тобто римування цілих слів, що звучать однаково, але мають різне значення: Надію будив несміливою мовою лютень, А березень сонячне слово до простору рік, — Бездумно бренять перебори повітряних лютень І котяться сяючі води оновлених рік.  У бідній римі збігаються лише кінцеві голосні (мене — тебе). Чоловіча рима — це така рима, коли наголос падає на останній склад (твою — мою, рік — потік). Жіноча рима — це така рима, при якій наголос на передостанній склад (втому — малому, основу — знову). Римування — це характер розміщення рим у вірші. Римування буває таких видів: парне, або суміжне — аабб; перехресне — абаб; кільцеве — абба; четвертне — аааа; потрійне — ааа.

Білет №6

1.Літературознавство в античному світі. «Поетика» Арістотеля як перша системна літературознавча праця.

Літературознавство як наука зародилася в античні часи. Воно було невіддільним від філософії. Давньогрецькі вчені дали найменування літературознавчим термінам, сформували основні теоретико-літературні поняття. Вони вважали мистецтво наслідуванням природи. Під наслідуванням розуміли творче відображення дійсності.

Одним з найвидатніших представників естетичної думки античності був Арістотель.

Його праця «Поетика» є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Арістотель погоджувався зі своїм учителем Платоном у питанні наслідувальної природи мистецтва, але саме наслідування вважав актом творчим, оскільки воно створює дещо відмінне від того, з чим митець стикається в реальній дійсності. Художник повинен наслідувати не одиничні й випадкові явища, а вірогідні. Арістотель першим побачив важливу роль художнього домислу, фантазії та уяви у творчому процесі. Він розумів різницю між художнім і науковим мисленням. Поезія говорить «не про те, що справді сталося, а про те, що могло б статися, тобто про можливе або неминуче». Історію Геродота теж можна було б викласти віршами, проте вона все одно залишалася б історією, бо поет говорить про те, що могло б статися, а історик про те, що сталося. Арістотель вважав, нібито «поезія філософічніша і серйозніша за історію: поезія говорить більше про загальне, історія — про окреме», поезія відрізняється й від філософії. Остання, на думку грецького мислителя, має в основі своїй загальне — буття. Поезія ж, відштовхуючись від знання загального, такого, що можна повторити, створює не загальне, а окреме, яке повторити неможливо. Так народжується поетичний образ.

У працях Арістотеля «Поетика» та «Риторика» трапляється чимало фрагментів, які стосуються образотворчих засобів художньої літератури, з-поміж яких дослідник виокремлює такий троп, як метафора. Метафоричність мислення — це ознака поезії, прикмета художнього таланту. Проте Арістотель застерігав і від надмірного використання тропів, бо зловживання ними шкодить поетичним характерам і затемнює розуміння ідеї твору.

У «Поетиці» Арістотель обґрунтував також поділ поезії на три роди — епос, лірику та драму. Античний мислитель підкреслив виховну роль поезії в суспільному житті. У зв’язку з цим важливу функцію в його естетиці відіграє категорія катарсису (очищення). Викликаючи страх чи страждання, душевне хвилювання чи горе, митець очищає людину, даючи їй психологічне полегшення, що допомагає розкриттю най-кращих якостей людської природи.

«Поетика» Арістотеля протягом тривалого часу була взірцем для наукових праць з теорії літератури.