- •1.Літературознавство як наука. Предмет, об’єкт та завдання літературознавства.
- •2.Українське літературознавство хіх ст. . Внесок Пантелеймона Куліша.
- •3. Сюжет і фабула літературного твору.
- •4.Конфлікт художнього твору
- •1.Літературознавство як наука та її зв’язок з іншими фундаментальними науками.
- •2.Українське літературознавство хіх ст. І Михайло Драгоманов.
- •3.Сожет літературного твору.
- •4.Композиція художнього твору
- •1.Літературознавство як наука. Основні літературознавчі дисципліни.
- •2.Іван Франко як літературознавець.
- •3.Внутрішня форма художнього твору
- •4. Віршування. Силабічне віршування
- •1.Літературознавство як наука. Допоміжні літературознавчі дисципліни.
- •2.Українське літературознавство початку хх ст. . М. Грушевський, с. Єфремов.
- •3.Система образів художнього твору.
- •4.Силабо-тонічне віршування.
- •1.Літературознавство в античному світі. Платон та Аристотель як літературознавці.
- •2.Період «Розстріляного Відродження» та українське літературознавство.
- •4.Рима. Види рим.
- •1.Літературознавство в античному світі. «Поетика» Арістотеля як перша системна літературознавча праця.
- •2.Внесок українських вчених в еміграції в українське літературознавство. Д. Чижевський.
- •3.Система образів художнього твору. Розповідач.
- •4.Стопа. Види стоп.
- •1.Літературознавство в античному світі. «Послання до Пізонів» Горація.
- •2.Література як вид мистецтва. Література серед просторових та синтетичних видів мистецтва.
- •3.Система образів художнього твору. Ліричний герой.
- •4.Рід і жанр літератури. Загальні поняття.
- •2. Лірика.
- •3. Ліро-епічні жанри.
- •4. Драма.
- •1.Літературознавство античності. Філософи Стародавньої Греції про специфіку літературної творчості.
- •2.Літературно-художній образ. Поняття і структура..
- •3.Система образів художнього твору. Образ автора.
- •4.Рід і жанр. Епічний рід.
- •1.Літературознавство в епоху Середньовіччі. Аврелій Августин і Тома Аквінський про літературу та її призначення.
- •2.Літературно-художній образ як форма відображення дійсності.
- •3.Система образів художнього твору. Персонаж.
- •4.Рід і жанр. Ліричний рід.
- •Лірика.
- •1.Літературознавство епохи Відродження.
- •2.Літературно-художній образ як форма буття художнього твору.
- •3.Система образів художнього твору. Образ читача.
- •4.Рід і жанр. Драматичний рід.
- •1.Літературознавство в період Бароко.
- •2.Види літературно-художнього образу.
- •3.Система образів художнього твору. Пейзаж та інтер’єр.
- •4.Рід і жанр. Ліро-епос та інші суміжні утворення.
- •1.Наука про літературу в руслі класицистичної естетики.
- •3.Зовнішня форма художнього твору та її структура.
- •4.Епічний рід. Великі епічні жанри.
- •1.Утвердження теорії літератури як самостійної науки .
- •2.Гротеск як підвид автологічного художнього образу
- •3.Зовнішня форма художнього твору та її ознаки
- •4.Епічний рід літератури. Малі епічні жанри.
- •1.Міфологічна школа в літературознавстві.
- •2.Метологічний тип художнього образу
- •3.Функції зовнішньої форми художнього твору.
- •4.Ліричний рід літератури. Проблеми класифікації жанрів.
- •1.Біографічний метод в літературознавстві.
- •2.Метологісний тип художнього образу. Символ.
- •3.Засоби словотворчого увиразнення мовлення.
- •4.Ліричний рід літератури. Система жанрів.
- •1.Інтуїтивізм як метод в літературознавстві.
- •2.Металогічний тип художнього образу. Алегорія.
- •3.Лексико-синонімічні засоби увиразнення мовлення. Група слів з історичним забарвленням.
- •4. Художній метод, напрям, стиль. Поняття. Межі існування.
- •1.Культурно-історична школа в літературознавстві.
- •3.Лексико-синонімічні засоби увиразнення мовлення. Групи слів іншомовного походження.
- •4..Поняття художнього методу, його співвідношення до художнього напряму.
- •1.Фройдизм як напрям в літературознавстві.
- •2. Літературно-художній твір та його риси.
- •3.Лексико-синонімічні засоби увиразнення мовлення. Групи слів стилістичного забарвлення.
- •4.Модернізм як художній напрям. Основні риси та течії.
- •1.Зародження українського літературознавства в період Київської Русі.
- •2.Структура літературно-художнього твору.
- •3. Засоби контекстуально-синонімічного увиразнення мовлення. Природа тропа.
- •4.Імпресіонізм як течія. Дискусія про його місце в реалізмі та модернізмі.
- •1.Українське літературознавство в період бароко. Перші українські поетики.
- •2.Засоби контекстуально-синонімічного увиразнення мовлення. Метафора та порівняння.
- •3.Структура літературно-художнього твору. Зміст.
- •4.Експресіонізм як художня течія та його представники.
- •1.Літературознавство в період бароко в Україні. Поетики Феофана Прокповича.
- •2.Зміст літературно-художнього твору та його елементи. Тема.
- •3.Засоби контекстуально-синонімічного увиразнення мовлення. Метонімія, синекдоха, перифраз.
- •1.Українське літературознавство перших десятиліть хіх ст.
- •2.Стилістичні засоби увиразнення мовлення. Природа стилістичної фігури.
- •3.Зміст літературно-художнього твору. Фабула.
- •4..Символізм як течія в модернізмі. Символізм в Україні.
4.Рід і жанр. Ліричний рід.
Літературний рід — узагальнююче поняття, один з головних елементів систематизації літературного матеріалу, категорія вищого порядку. За родами література поділяється на епос, лірику, драму.
Літературний жанр — тип літературного твору, один з елементів класифікації літературного матеріалу, позначає літературні твори, які умовно об'єднуються за певною структурою та спільними ознаками зображення дійсності. Наприклад, серед епічних творів найчастіше виділяють такі жанри (види): казка, байка, легенда, оповідання, новела, повість, роман, епопея та ін.; серед ліричних: ліричний вірш, пісня, елегія, епіграма та ін.; серед драматичних: трагедія, комедія, драма, водевіль, фарс та ін.
Абсолютно всі літературні твори можна віднести до одного з трьох родів: епосу, лірики чи драми. Зустрічається також суміжний рід – ліро-етичні твори, але це є поєднанням двох перших – епосу та лірики. Літературні роди різняться структурою написання та приналежністю твору. Не можна сказати, який із родів читати найлегше, але кожен із них потрібен літературі.
Лірика.
Ліричні твори зображують його події у віршовій формі. Таким чином відбувається вираження роздумів, почуттів та переживань героїв для читачів. У ліричних творах робиться акцент на емоційність, а іноді зустрічаються описи та навіть елементи розповіді. Цей літературний рід насичений всіма образотворчими засобами для створення поетичного сприйняття реальності.
Лірика у свою чергу поділяється на чотири види. За тематикою визначають пейзажну, інтимну, філософську та громадянську види лірики.
До ліричних жанрів належить романс, гімн, ода, елегія, епіграма та послання.
Білет №10
1.Літературознавство епохи Відродження.
Частина європейських учених продовжувала дотримуватися античних поглядів і в добу Відродження. Цю добу французи назвали Ренесансом. Значні наукові відкриття в галузі науки і техніки пробудили віру в безмежні можливості людини, високо підняли її авторитет, звідси гуманістичний пафос мистецтва Відродження. Гуманістичні тенденції яскраво виявилися у творах Боккаччо, Рабле, Еразма Роттердамського, Сервантеса, Шекспіра. Письменники цього періоду продовжують традиції античного мистецтва, а теоретики літератури беруть за зразок праці Аристотеля і Горація.
Зокрема Марсіліо Фічіно (1433—1499 pp.) був переконаний, що «сутністю краси не може бути тіло, бо якби краса була тілесною, вона не мала б нічого спільного з благочинністю душі, яка безтілесна». Джордано Бруно (1548—1600 pp.) писав, що «краса, яка видима в тілах, є річ випадкова й тіньова... Розум же... сприймає справжню красу шляхом звернення до того, що створює красу тіла і прагнення зробити його красивим. Адже це душа зробила і утворила його таким». Душа, на думку Дж. Бруно, не є прекрасною сама по собі. «Отже, — зазначав він, — слід піднятися до того вищого інтелекту, який сам по собі є прекрасним» .
Все це свідчить, що теоретико-літературна думка в середні віки та добу Відродження, розробляючи проблему специфіки мистецтва, особливо ролі прекрасного в мистецтві та житті, виходила переважно з тих позицій, які були характерними в добу античності для Платона.
Однак у цей же період було здійснено й значний крок уперед у розвитку теоретичних досліджень. Важливими віхами на цьому шляху стали праці Данте Аліґ'єрі (1265—1321 pp.) «Про народну мову» та Джованні Боккаччо (1313—1375 pp.) «Апологія поезії». У першій з них була теоретично обгрунтована необхідність писати художні твори рідною мовою, а не латинською, яка незрозуміла широким народним масам. Данте також порушив проблеми співвідношення віршової та прозової мови, розглянув теорію поетичних жанрів. Особливу увагу він приділив поетиці канцони, найпопулярнішого ліричного жанру італійського Відродження. Друга праця характеризувала гуманістичну роль мистецтва, відкидала догматичні уявлення про його природу та суспільне призначення. Лоренцо Балла (1407— 1457 pp.) у трактаті «Про насолоду» аргументовано довів, що прекрасне існує в самій природі, яка дає людям чимало благ, котрі вони повинні використовувати в ім'я свого фізичного й духовного благополуччя.
Епоха Відродження, поставивши в центр уваги людину, висунула на перший план думку про активну роль митця в процесі творчості, наділивши його правом відтворювати дійсність відповідно до власного бачення прекрасного. Паралельно розроблялися критерії художності, велася боротьба за майстерність відтворення життя. Один із видатних діячів доби Відродження Леонардо да Вінчі (1452—1519 pp.), людина енциклопедичних знань, у тритомній праці «Трактат про живопис» порушив питання про принципи відображення дійсності у творах мистецтва. Вчителем художника, на його думку, виступає сама природа — вчителька вчителів. «Живопис — вважав Леонардо да Вінчі, — це німа поезія, а поезія — це сліпий живопис». І хоча в його працях у дусі гуманістичних ідей Ренесансу йдеться про вищість людини над природою й перевагу людських творінь над природними, людина для нього все ще лишається тільки інструментом, хоча й найдосконалішим, у природі.
Таким чином, обстоюючи позиції специфічного антропологізму, що поряд з Богом звеличував людину як творця духовних надбань цивілізації, теоретики доби Відродження визнавали наявність у природі двоцентрової картини світу, що вносила певний схоластичний елемент у розробку теоретико-літературних понять.