2.Українське літературознавство хіх ст. І Михайло Драгоманов.

В останні десятиліття XIX ст. центром літературного життя стає Галичина. Валуєвський циркуляр (1863 р.), Емський указ (1876), заборона національних театрів (1884 р.) створили нестерпні умови для розвитку національного мистецтва на східноукраїнських землях. Письменники і літературознавці із Наддніпрянської України друкують свої твори у Львівських виданнях.

Література є мірою духовного, морального і розумового стану суспільства. Самобутню літературу може породити самобутнє суспільство. Для визначення самобутності літератури М. Дашкевич рекомендував використовувати порівняльний метод.

Важливе місце в історії українського літературознавства займають праці М. Драгоманова. Він вважав, що в наукових дослідженнях потрібно використовувати історичний (соціологічний) і порівняльний методи. М. Драгоманов вимагав від художніх творів правдивості, створення "живих типів" як відображення типового й індивідуально характерного. Він вважав, що всі художні засоби повинні робити твір переконливим, забезпечувати йому пізнавально-виховну функцію. М. Драгоманов розробив концепцію народності літератури, вважав цю концепцію історичною, такою, що постійно розвивається, оновляючи зміст і форму.

М. Драгоманов одним із перших у вітчизняному літературознавстві розкрив особливості романтизму з його увагою до народної творчості, етнографії і міфології.

У другій половині XIX ст. в Україні заявляє про себе психологічна школа, її утвердження в українському літературознавстві пов'язане з діяльністю професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні (1835—1891 рр.) і його послідовників — Д. Овсянико-Куликовського, Б. Ле-зіна, В. Харцієва, Т. Райнова. Психологічна школа розвивала ідеї біографічного методу і культурно-історичної школи.

3.Сожет літературного твору.

Сюжет - це перебіг подій, змальованих у літературному творі, життя персонажів у його просторово-часових змінах і обставинах, що змінюють одна одну.

Якщо взяти до уваги ключові епізоди сюжету, необхідні для його розуміння та розмістити їх у хронологічному порядку, то отримаємо фабулу – «випрямлений сюжет». Тому, що фабула - це перебіг основних подій, що розвиває конфліктну ситуацію і виступає у творі предметом розповіді, який сприймається читачем у вигляді цілісної картини або фрагментів життя певних осіб.

Фабулу можна переказати своїми словами. Часто розповідаючи про що книга, вистава, кінофільм, переказують лише фабульний перебіг твору. Фабула трактується як фактологічна(умовно-реальна) сума подій, про які розповідається у творі, які становлять каркас, на якому кріпиться дія і який, більшою чи меншою мірою може бути абстрагований від її чуттєво-даної безпосередності.

Основні ознаки фабули:

• подієвість

• конкретизованість

Різницю між сюжетом і фабулою можна простежувати на творах одного автора. У таких творах у підкреслено-загостреній формі виявляється основна форма фабули. Вона створює підстави для порівняння, тло для сприйняття сюжету. Входячи до тексту як подія, покладена в його основу у самому творі фабула існує у вигляді зовнішньої щодо художнього оформлення, стислої сконцентрованої схеми основних подій, яка за всієї схожості по-різному конкретизується в різних творах і поширюється в різних сюжетах.

Якщо фабула – це схема сюжету, то сюжет – це максимальна конкретизація схеми.

Отже, сюжет – це послідовність зовнішньої(такої, що концентровано виявляється в подієвості) і внутрішньої ( пов’язаної з переживаннями, душевними станами) дії, яка художньо характеризує та образно збагачує фабулу, розгортаючи її в усій повноті, виявляючи при цьому авторську концепцію.