1.Культурно-історична школа в літературознавстві.

Родоначальник культурно-історичної школи французький історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен (1828—1893 pp.). Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Опост Конт (1798— 1857 pp.). Під впливом позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва правдивості фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у прямій залежності від суспільства. Зміни в суспільстві позначаються на мистецтві. Соціологізм І. Тена базувався на трьох факторах:

1) раса (особливості національного характеру, ознаки спадковості);

2) середовище (природа, клімат, соціальні умови, географічні, політичні обставини, економіка);

3) момент (історична епоха, її традиції, рівень культури).

Свою діяльність І. Тен спрямував на пошуки спільного знаменника для пояснення явищ літератури, які досі здавалися залежними від випадковостей і суб’єктивних поглядів письменників. Цей спільний знаменник французький учений прагнув знайти в інших галузях науки. Так, скориставшись працею Ч. Дарвіна «Про походження видів», І. Тен вніс до літературознавства метод аналогій, закон причинності та ідею закономірного розвитку певних явищ. Він вимагав від літературознавців об’єктивності й точності висновків: треба зрозуміти природу творчості, а не влаштовувати суд над письменником. Функція дослідника буде вичерпаною тільки тоді, коли він визначить причини, що викликали певні факти, віддзеркалені в художньому творі. Літературознавець має уникати як позитивної, так і негативної оцінки викладеного матеріалу.

Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), О. Пипін, М. Тихонравов (Росія).

Отже, заслуга І. Тена в тому, що він намагався пояснити особливості мистецтва об'єктивними суспільними умовами. Недоліком є те, що вчений обмежував літературу відображенням, ігнорував специфіку мистецтва, його естетичну своєрідність, прирівнював художні твори до історичних джерел.

2.Металдогічний тип художнього образу. Підтекст.

У розумінні художнього образу як форми відображення світу окремі його види виділяють у залежності від типу змістового узагальнення, даного в художньому образі, або, інакше кажучи, за типом смислового співвідношення між чуттєвим образом та його ідеєю. В цій системі класифікації всі види художнього образу складають дві якісно відмінні групи, першу з яких умовно можна назвати групою автологічних образів, другу — групою металогічних образів.

Металогічним можна назвати тип художнього образу, в якому чуттєвий образ є формою  вияву такої ідеї,  яка, узагальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому змальовуваного, виходить за його межі і вказує на якийсь інший, якісно відмінний від нього предмет. Чуттєвий образ та ідея належать тут до різного кола явищ, як, наприклад, у байці (з одного боку, звірі, з іншого — людські стосунки, на які вказує поведінка звірів) або в пейзажному ліричному творі, де картина природи може уособлювати світ людських переживань і т. д. До групи металогічних образів можна віднести символ, алегорію та підтекст.

Підтекст (букв. — те, «що лежить під текстом», тобто певне глибинне, не поверхневе смислове значення), це тип художнього образу, в якому конкретно-чуттєва даність предмета зображення, крім власного, має значення зумисно прихованого натяку на якусь іншу ідею чи образ, що прямо не називаються, але маються на увазі й суттєво переоцінюють зміст того, про що йдеться відкрито, у прямій формі. За своїми ознаками підтекстний тип образності близький до символу та алегорії, з якими його часто плутають. На відміну від символу й подібно до алегорії, зміст підтекстного образу має ознаки більшої конкретизованості, «сталості». Ідея символу не обмежується простою вказівкою на предмет, символом якого виступає поданий предметно-чуттєвий образ. Окреслений в чуттєвому образі, символізований ним предмет не є кінцевим адресатом символічного посилання, він сам виступає як символ якоїсь іншої ідеї чи предмета, з якими органічно за своєю смисловою суттю є зв'язаним. Підтекст, як і алегорія, не мають на увазі такої багатозначності, зміст їхніх смислових посилань більш смисловизначений і, образно кажучи, не двозначний. Інколи підтекстом називають увесь художній зміст, що його містить літературний твір, на тій підставі, що цей зміст не декларується прямо, а отже, до певної міри є прихованим, неявленим (наприклад, у творі змальований пейзаж, який уособлює переживання людини). Основна відмінна ознака підтексту — спеціальна авторська настанова на приховування якогось змісту, на який більшою чи меншою мірою натякається, але без остаточної, цілковитої певності, так, що безпосередньо зображене у творі сприймається як самодостатня й самовичерпна «картина життя», яка, проте, водночас породжує відчуття недостатності, недомовленості, зміст якої може бути дешифрований зіставленням даної конкретної фабульної ситуації (або образу) зі змістом твору в цілому і, ширше, — історичним, біографічним, літературно-художнім контекстом життя й творчості автора. Наочне уявлення про підтекст і його властивості може дати сцена гамлетівської «Мишоловки» із трагедії В. Шекспіра «Гамлет». Цей приклад цікавий насамперед тим, що наявний у ньому підтекст (прихований зміст дій Гамлета) сам автор розкриває «через голову» окремих персонажів (які лише можуть здогадуватися про натяки данського принца) читачам.

Підтекст як специфічний тип образного відтворення світу був притаманний окремим літературним творам, починаючи щонайменше з епохи античності. Причини виникнення й тенденції розвитку форм прихованого змісту у творах художньої словесності зумовлені самим ходом, еволюцією та закономірностями загального процесу літературного розвитку й насамперед — активним відображенням у художньому змісті літературних творів злободенних питань сучасності, ідеологічних конфліктів, літературно-художньої полеміки, зростанням ролі особистісного начала, що відкривало шляхи різним, у тому числі й прихованим формам вираження індивідуально-авторського світогляду тощо. Різним може бути обсяг приховуваного змісту: від репліки (автора чи персонажа), окремої сцени твору — до повної картини його фабульного розгортання. Прихований натяк може містити в собі критичну ідеологічну оцінку, літературно-естетичну полеміку, бути прихованою пародією.