2. Лірика.

Ліричні твори зображують його події у віршовій формі. Таким чином відбувається вираження роздумів, почуттів та переживань героїв для читачів. У ліричних творах робиться акцент на емоційність, а іноді зустрічаються описи та навіть елементи розповіді. Цей літературний рід насичений всіма образотворчими засобами для створення поетичного сприйняття реальності.

Лірика у свою чергу поділяється на чотири види. За тематикою визначають пейзажну, інтимну, філософську та громадянську види лірики.

До ліричних жанрів належить романс, гімн, ода, елегія, епіграма та послання.

3. Ліро-епічні жанри.

Поема та балада, які належать до ліро-епічних жанрів є втіленням елементів епосу та лірики в своїх творах одночасно.

4. Драма.

Драматичні твори зображують події у теперішньому моменті і призначені для театральних постановок. Головним рушієм такого твору є гострий конфлікт. Зазвичай використовується прозова форма викладення тексту.

До жанрів драми належить комедія, трагедія та драма вже як жанр однойменного роду. Проте зустрічаються в літературі також суміжні жанри – трагікомедія, драма-феєрія, історична драма.

Білет №8

1.Літературознавство античності. Філософи Стародавньої Греції про специфіку літературної творчості.

Літературознавство як наука зародилася в античні часи. Воно було невіддільним від філософії. Давньогрецькі вчені дали найменування літературознавчим термінам, сформували основні теоретико-літературні поняття. Вони вважали мистецтво наслідуванням природи. Під наслідуванням розуміли творче відображення дійсності.

Вавилон, Єгипет, Греція, Рим, Китай, Індія — це далеко не повний перелік давніх людських цивілізацій, які, кожна по-своєму, прагнули осмислити художню практику свого часу, значення слова в житті суспільства, сформулювати основні принципи розвитку літератури та мистецтва.

Особливого рівня літературознавство й естетика досягли в Стародавній Греції. Вагомий внесок у їхній розвиток зробили піфагорійці. Піфагорійський союз, фундатором якого став Піфагор (VI ст. до н. е.) значну увагу приділяв з’ясуванню проблем виховної ролі мистецтва, вперше поставивши питання про об’єктивні засади прекрасного, а також про природу мистецтва. Піфагорійці передусім заявили про те, що мистецтво є наслідуванням природи. Вони ж знайшли відповідний термін для цього поняття — мімезис.

Про наслідування як творче переосмислення натури, а не зовнішнє копіювання життя, твердив Геракліт (бл. 544/542 — бл. 483 до н. е.). На його думку, художник творить зображення відповідно до оригіналу, але не повторює всіх його прикмет. Тобто, уже в античну добу порушувалося питання про художнє узагальнення дійсності. Про це йшлося й у працях Емпедокла (бл. 490—430 до н. е.).

Думку про наслідувальний характер мистецтва поділяв і Демокріт (бл. 460—370 до н. е.). Йому ж належать ідеї про роль натхнення у творчому процесі: «Ніхто не може бути добрим поетом... без душевного вогню і без деякого натхнення, свого роду божевілля». Тоді ж стали обговорювати й проблему суспільної ролі мистецтва.

Досить цікавою в цьому напрямі видається суперечка героїв комедії Арістофана «Жаби» Есхіла та Еврипіда. Есхіл виступає прибічником принципів ідеальної поезії, вважаючи, що героями можуть бути тільки люди духовно і фізично сильні, шляхетні, наділені блискучим знанням мови, одягнені в розкішне вбрання. Він дорікає Еврипідові за те, що героями його творів виступають блазні, блудниці, розпусники, негідники, на тлі яких навіть царі виглядають нікчемами. Еврипід виступає прибічником реальної поезії, він зовсім не прагне звеличувати своїх героїв, а зображує їх такими, якими вони були насправді.

Не всі філософи Стародавньої Греції стояли на позиціях визнання високого громадянського призначення мистецтва. Негативно до цього ставився учень Сократа — видатний мислитель античності Платон (бл. 428/427 — бл. 347 до н. е.). Він вважав реально існуючий світ лише блідим відбитком, тінню надчутливих ідей. Поділяючи думку про те, що мистецтво наслідує природу, Платон надзвичайно скептично ставився до нього, оскільки художник наслідує не ідеальні речі, а лише їхні копії, почуттєві й недосконалі, тому в цілому мистецтво є справою непотрібною, адже воно вводить людей в оману. Особливо різких оцінок в естетиці Платона зазнав живопис як «брехливе штукарство».

Більш системними й продуманими є погляди на мистецтво учня Платона — Арістотеля (384—322 до н. е.). Арістотель погоджувався зі своїм учителем у питанні наслідувальної природи мистецва, але саме наслідування вважав актом творчим, оскільки воно створює дещо відмінне від того, з чим митець стикається в реальній дійсності.