4.Силабо-тонічне віршування.

Силабо-тонічна система віршування – спосіб творення вірша, заснований на закономірному чергуванні наголошених і ненаголошених складів із одночасним дотриманням принципу рівності й кількості складів у рядку. Залежно від кількості складів, що рівномірно об’єднані навколо наголошеного складу, виділяють двоскладові, трискладові та чотирискладові(або пеони) розміри. До двоскладових належать такі розміри, як хорей, ямб, а також пірихій і спондей. До трискладових – дактиль, амфібрахій, анапест.

Білет №5

1.Літературознавство в античному світі. Платон та Аристотель як літературознавці.

Літературознавство епохи античності було невіддільним від філософії. Давньогрецькі вчені дали найменування літературознавчим термінам, сформували основні теоретико-літературні поняття. Вони вважали мистецтво наслідуванням природи. Під наслідуванням розуміли творче відображення дійсності. 

Найвидатніші представники естетичної думки античності — Платон і Арістотель. Платон вважав, що чуттєві речі -”тіні” ідей. Мистецтво, яке наслідує чуттєві речі, є тінню тіней і не має ні пізнавального, ні виховного значення. 

Платон вважав, що прекрасне існує лише у надчуттєвому світі ідей, його можна сприймати лише розумом. Уявлення про прекрасне не змінюється.

Видатним мислителем античності був і учень Платона Арістотель. Художній досвід давньої грецької літератури він узагальнив у працях “Поетика”, “Риторика” і “Політика”. Основним предметом мистецтва Арістотель вважав людину, а метою мистецтва — очищення людської душі від зла. На відміну від Платона, який доводив, що творчий процес підсвідомий, Аристотель вважав його свідомим, контрольованим. 

2.Період «Розстріляного Відродження» та українське літературознавство.

Термін «розстріляне відродження» увійшов у науковий обіг українських дослідників на позначення творчості митців 20-30-х рр. XX ст. Першою віхою відродження, спричиненого бурхливими революційними подіями та відродженням віри у можливість здобуття Україною незалежності, у літературі стала збірка П. Тичини «Сонячні кларнети», надрукована 1917 р.

Важливим етапом у розвитку літератури цього періоду стало утворення в 1925 р. «Вільної академії пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), до якої увійшли М. Хвильовий, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, Ю. Яновський, О. Довженко, П. Панч. Очолював її М. Хвильовий, він же започаткував літературну дискусію, у якій виступив із гаслом «Геть із Росії!». Письменник заперечував однобоку орієнтацію української літератури на російську культуру, радив повернутися обличчям до Європи.

Українській літературі було завдано жахливого удару: 89 письменників було знищено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували. Жертвами терору стали В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Вороний, М. Куліш, М. Хвильовий, М. Семенко, Є. Плужник, М. Зеров та ін. Незважаючи на те, що більшість з цих письменників було реабілітовано пізніше, їхній мистецький чи науковий доробок заборонявсь у СРСР й надалі.

Частині переслідуваних представників інтелігенції вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах (наприклад, І. Багряний, Остап Вишня, Б. Антоненко-Давидович та ін.).

3.Система образів художнього твору. Оповідач.

Систему образів художнього твору становлять образи дійових осіб, образи творця та адресата твору, образи природного та родового оточення.

1) Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій і місця, яке вони займають у загальній картині зображуваного, а також родових ознак твору можуть бути поділені на 3 типи:

-образи осіб, що виступають у творі як об’єкти розповіді(герої, про яких розповідають). Цей тип образу традиційно позначають терміном персонаж.

-образи осіб, що виступають у творі як суб’єкти розповіді(герої, які розповідають). Більшість літературознавців позначають цей тип образу терміном оповідач

-образи осіб, які виступають у творі як суб’єкти розповіді й водночас як її об’єкти(герої, що є учасниками тих подій про які вони розповідають). Цей змішаний тип образу, в якому оповідач виступає і як персонаж позначають терміном розповідач. До особливого типу розповідача відносять специфічні образи героїв – розповідачів ліричних творів, яких називають ліричними героями.

2) Образ творця твору, суб’єкта зображення (що вбирає в себе , як суб’єктів, так і об’єкти розповіді, а також і всі інші образи твору) найдоречніше назвати образом автора.

3) Образ адресата твору, суб’єкта адресації зображення звичайно називається образом читача.

4) Образ природного оточення прийнято називати пейзажем.

5) Образ речового оточення прийнято називати інтер’єром.

Якщо такі традиційні для літературознавства поняття як «персонаж», «інтер’єр», «пейзаж» визначаються термінологічною сталістю, а поняття – «ліричний герой», «образ читача» - більшою чи меншою мірою термінологічною узгодженістю, то стосовно визначеності та системного співвідношення понять – «оповідач», «розповідач», «образ автора» - чіткої термінологічної єдності ще не вироблено. Інколи, по-перше, терміни беруться як синоніми (не розмежовуються), коли тип суб’єктів розповіді у творі розрізняються з меншою деталізацією; по-друге, терміни «оповідач» та «розповідач» розглядаються як форми авторського образу(автор при цьому виноситься за межі будь-якої образної форми існування, образність автора, інакше кажучи, категорично заперечується; по-третє, класифікація суб’єктів розповіді проводиться за дещо іншими ознаками, що має наслідком виокремлення відмінних від поданих тут їхніх типів.

Оповідач – дійова особа, зображена в творі як суб’єкт розповіді, а саме – як герой, від особи якого у творах епічного чи ліро-епічного роду літератури ведеться розповідь і який виступає в них функцій уявного автора.