1.Українське літературознавство в період бароко. Перші українські поетики.

Поетика літературного бароко поєднує різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Таке поєднання "непоєднанного" і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Типовими рисами бароко є також інакомовність і ускладненість. До того ж, від твору вимагалася багатоплановість щодо можливості різних його тлумачень.

Українське бароко виникає на межі XVI—XVII століть і розвивається протягом двох віків. Бароко поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. Бароко в українській літературі XVII—XVIII ст. мало велике значення: воно взяло на себе важливі функції гуманізації духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні (як, до речі, і в Росії) доби Відродження не існувало. Письменники барокового напряму брали теми для своїх творів із сучасного їм життя. В основу цих творів лягали трагічні події, страждання людей від урядових утисків, беззаконня чиновників, невлаштованості побуту, різних невдач тощо. Особливостями композиції цих творів було те, що в них поєднувалося непоєднанне — добро і зло, прекрасне й потворне, високе й низьке.

Теоретичні відомості з літературознавства подавали давні українські поетики XVI—XVIII століть, які були специфічними курсами з літературознавства, що читалися в Києво-Могилянській колегії (згодом — академії), колегіумах і братських школах. Таких поетик учені налічують близько тридцяти, більшість збереглася у рукописах. Найдавніша з'явилася у 1637 році, всі поетики написані латинською мовою. Автори поетик обов’язково спиралися на досвід античних філософів.

Першим узагальненим досвідом українського віршування став розділ «Граматики» Лаврентія Зизанія Тустановського (бл. 1560 р. — після 1634 р.), в якому дослідник розглядає поняття про «ногу» (стопу), аналізує п’ять різновидів стоп — дактиль, спондей, трохей (хорей), пірихій, ямб. Зизанію належить також визначення трьох головних віршових метрів — героїчного, елегійного та ямбічного, що було спробою застосувати класичні розміри для рідної мови.

Проблеми віршування були порушені в «Граматиці» («Грамматики славенскія правилное синтагма»), надрукованій у 1619 році. Її автор Мелетій Смотрицький (бл. 1578— 1633 рр.) назвав відповідний розділ цієї праці «Просодія віршова». Практично з праці М. Смотрицького у вітчизняній теоретико-літературній думці з’являються поняття художності, поетичної образності. Він уперше повів мову про тропи та фігури поетичного синтаксису. Однак найбільша його заслуга полягає в тому, що М. Смотрицький створив цілісне вчення про художню специфіку поетичного слова.

Найвідомішими були латиномовні поетики Феофана Прокоповича і Митрофана Довгалевського "Поетика. Сад поетичний" (1736—1737 рр.), "Про поетичне мистецтво" (1705 р.) та поетики Георгія Кониського. В останніх розглядалися різновиди силабічної системи віршування, поширеної тоді в українській літературі, йшлося також про тяжіння її до тонічної системи версифікації. А наприклад, курс поетики «Сад поетичний» є специфічним зводом відомостей про давню українську літературу, утвердженням барокового стилю в ній.

Отже, українське Бароко мало значний вплив на подальший розвиток української літератури: урізноманітнення літературних жанрів, гуманізація духовної культури, розвиток драматургії. Українські поетики XVІІ—XVIII століть відіграли важливу роль у становленні вітчизняного літературознавства.