4.Композиція художнього твору

Композицією називається форма побудови художнього твору, яка зна­ходить свій вияв у смислозначущому співвідношенні окре­мо взятих його частин.

Українські літературознавці XX століття ви­значають композицію твору як його «вибудову, розподіл окремих частин, їх порядок, їхній взаємозв’язок, злагодже­ність між собою, або розміщення їх протилежно одна до одної; гармонійну будову всього твору або навмисне чи ненавмисне безладдя, в якому подано зміст твору, тощо» ; як «структуру, зумовлену змістом, побудову літе­ратурного твору, розміщення і співвідношення всіх його складових частин, порядок розгортання подій і розстанов­ку персонажів».

В системі літературно-художнього твору, яка складається із сукупності засобів художнього оформлення певного ідей­ного змісту, композиція співвідноситься з одним із рівнів форми твору. Проте серед інших рівнів, що оформлюють і виражають зміст твору, а саме — відносно рівня предмет­ної зображувальності й рівня словесної зображувальності, композиція посідає особливе місце.

Білет №3

1.Літературознавство як наука. Основні літературознавчі дисципліни.

Літературознавство – це наука про літературу як вид мистецтва.

Традиційно виділяють основні та допоміжні літературознавчі дисципліни. До основних зараховують теорію літератури, історію літератури, літературну критику. Допоміжними вважають бібліографію , текстологію та літературознавчу історіографію. Деякі дослідники виводять як допоміжні літературознавчі науки: компаративістику, перекладознавство, герменетику, палеографію.

Історія літератури вивчає особливості розвитку художньої літератури у зв’язках і взаємовідносинах; роль окремих письменників і творів у літературному процесі; формування родів, видів, жанрів, напрямів, течій. Історія художньої літератури досліджує розвиток літератури у зв’язку з розвитком суспільства; соціальним, культурним середовищем, починаючи від найдавніших часів і закінчуючи творами сьогодення. Є національні, континентальні і всесвітня історії літератури. Художня література кожного народу має свої специфічні особливості.

Теорія літератури вивчає загальні закономірності розвитку художньої літератури, її сутність, зміст і форму, критерії оцінки художніх творів, методологію і методику аналізу літератури як мистецтва слова, особливості родів, видів, жанрів, течій, напрямів і стилів. Теорія літератури утвердилася на межі XVIII – XIX ст.

Літературна критика вивчає нові твори, поточний літературний процес. Її предмет – окремий твір, творчість письменника, нові твори кількох письменників. Літературна критика допомагає читачам зрозуміти особливості змісту і форми художнього твору, його здобутки і втрати, сприяє формуванню естетичних смаків. Провідні жінри літературної критики – літературні портрети, літературно-критичні огляди, рецензії, відгуки, анотації тощо.

2.Іван Франко як літературознавець.

Франкова концепція національної літератури, його система поглядів на її самобутність та оригінальність, розгляд національного письменства у широкому світовому контексті з методологічного погляду, безперечно, становлять не лише історичний інтерес, а й дотепер не втратили своєї вартості.

Українській інтелігенції, на переконання Франка, потрібно було відчути себе “українцями без офіційних кордонів”. Він зауважує, що історик письменства при аналізі кожної нової течії повинен відрізняти своєрідно національне від загальнолюдського: національний зміст у міжнародній формі і національну форму з міжнародним змістом.

Вчений розглядав проблему “експорту” талантів, що живили чужі культури, насамперед російську та польську. У своїх історико-літературних оглядах він згадував видатних українців при дворах російських царів. Праці І.Франка, написані у 90-х рр. свідчать про постійний інтерес вченого до проблеми методології дослідження українського літературного процесу, серед інших питань, і до з’ясування національних та міжнародних чинників літературної еволюції. У статті “Етнологія та історія літератури” (1894) Франко визнавав заслугу талановитих одиниць, які поєднують традиційну і писемну літературу, творячи справді народне письменство. Франко пише, що задача літературної критики полягає в аналізі поетичних творів яким-небудь науковим методом. Політичні, соціальні, релігійні ідеї не належать до літературної критики. На думку Франка, літературна критика має бути естетичною і послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується психологія.