2.Гротеск як підвид автологічного художнього образу

Автологічний тип художньої образності найбільш поширений у сучасній літературі. Особливим різновидом автологічного образу можна вважати образ-гротеск.Гротеск — один із найстаріших типів образності. Французьке grotesque — незвичний, химерний, італійське — gratta — грот, печера.

Гротеском називають такий художній образ, в якому свідомо порушуються норми життєвої правдоподібності, підкреслено протиставляються реальне та ірреальне, ті чи інші сторони зображуваного змальовуються у фантастично-перебільшуваному, загостреному вигляді. Власне кажучи, будь-який художній образ є умовним, побудованим на перебільшенні, оскільки в ньому відтворюється така дійсність або в такому її вигляді, в якому вона ніколи не існувала насправді. Проте гротеск доводить умовність і невідповідність чуттєвого образу дійсності до майже повної нісенітниці, якщо дивитися з точки зору об'єктивної логіки. В широкому значенні гротеск — це вимисел в його, так би мовити, «чистому» вигляді, злет творчої фантазії, що породжує гротескні картини. Образно кажучи, зображуване гротеском можна визначити як дійсність, яка «марить». 

Гротеск — один з найстаріших типів художньої образності, але в «амплуа» літературного поняття фігурує з XV— XVI століть. Спочатку словом «гротеск» визначали особливий тип орнаменту, настінний живопис, що був знайдений під склепіннями в гротах під час розкопок давньоримських будов. Гротеск поширився в епоху Відродження, особливо в образотворчих мистецтвах. Так, у 1502 році одному з художників кардинал Пікколоміні пропонує прикрасити склепіння палацу «з такою фантазією, фарбами та фігурами, що сьогодні називають гротеском». Широко відомі також гротески у ватиканській лоджії, розписані Рафаелем. Гротеск плідно використовували Аристофан, Плавт, Лукіан, Шекспір, Еразм Роттердамський, Свіфт, Гофман, Салтиков-Щедрін, Шевченко.

Особливості гротеску:

1) тяжіння до незвичайних, ексцентричних, спотворених форм;

2) поєднання в одному предметі несумісних, контрастних явищ (піднесеного і грубо натуралістичного, реального і фантастичного);

3) заперечення сталих норм (зв'язок гротеску з бурлеском, пародією, травестією);

4) стильова неоднорідність (поєднання "високого" і "низького", грубого і поетичного). За допомогою гротеску письменник створює химерний образний світ.

3.Зовнішня форма художнього твору та її ознаки

Якщо застосувати концепцію трикомпонентності художнього образу (О.Потебня), то побачимо, що зовнішній формі відповідатиме мовний рівень твору (який часто називають мікрорівнем – який досліджується через мікроаналіз художнього твору), внутрішній формі – суб’єктна організація і часопростір твору, а ідеї відповідатиме рівень змісту (образна система, конфлікт). 

Ознаки:

1. Логічно-смислова точність, тобто відповідність висловлювання, його конкретної словесної форми тій думці про предмет, яка при цьому мається на увазі, реалізує себе у словесному виразі. Дана ознака співвідносить художнє мовлення з нормами «правильного» літературного мовлення і знаходить своє конкретне виявлення в ньому. Хрестоматійним прикладом того, яке важливе значення має в роботі письменника або поета логічно-смислова точність його висловлювань і яка кропітка праця стоїть за пошуком найбільш «спорідненого» з думкою слова, є уривок з статті Маяковського «Як робити вірші», в якому йдеться про те, як народжуються слова.

2. Емоційність ( або експресивність), під яким розуміють підкресленість форми вияву почуттів , її здатність справляти емоційний вплив. Через емоційність словесного вираження знаходить свій вияв оціночне ставлення письменник до ним зображуваного. Емоційна увиразненість реалізується за рахунок введення слів, словосполучень які відступають від загальноприйнятої норми. Грімм, Гофман, Геббель відмічають, що народ часто співає не на діалекті, а на піднесеній мові, близькій до літературної, тому що ця напівзрозуміла мова видається читачеві незвичайною, особливою і більш образною.

3. Індивідуалізованість мовлення, яка виступає як вирішальна передумова і основна запорука його експресивності. Естетично виразним мовлення може стати лише за умови, що у своїй побудові воно не спиратиметься на усталені кліше, формалізовані вислови, які ми чуємо кожен день. Цей критерій передбачає новизну. Білецький писав, що основна вимога твору щоб «говорити на особливому діалекті, який одночасто є мовою загальновживаною і мовою індивідуальною» Форма перетворюється в шаблон і відмирає .Потрібен приплив нового матеріалу , свіжих елементів щоб література знову вражала.