Теорія твору Тема: Стиль, стилізація та пародія

1. Стилістика тексту

2. Класифікація художніх засобів (тропів) у сучасній поетиці. Особливості їх використання у журналістиці

3. Індивідуально-авторський стиль

4. Стилізація. Принципи копіювання стилю в пародії

1. Стилістика тексту

Стилістика тексту розглядається як прояв загальних закономірностей побудови тексту, пов’язаних з вільним вибором автором прийомів, художніх засобів.

Наукові тлумачення стилю мистецтво-, мово- та літературознавців різні.

Д.С.Наливайко трактує стиль як "формотворче начало, пвний внутрішній закон художньої творчості, що визначає ритм і композицію, характер образотворчості й інтонацію, всю складність "художньої мови" творів, котра, як відомо, не зводиться до мовно-стилістичних засобів, а включає і "надмовні" елементи. Проявляється він як на рівні окремого твору, так і на рівні творчості митця і цілих течій та напрямів, -в останніх, зрозуміло, не з такою чіткістю і послідовністю".

Стиль – це конкретна модифікація загальних законів поетики, її ресурсів, чинників насамперед художньої форми.

2. Класифікація тропів у сучасній поетиці. Особливості їх використання у журналістиці

Слова, вжиті у переносному значенні, називаються тропами. Троп – це родова, узагальнена назва, але в кожному конкретному випадку мова йде про різні види тропів:

• порівняння;

• епітети;

• метафори;

• іронію;

• метонімію;

• синекдоху;

• алегорію;

• гіперболу тощо.

3. Індивідуально-авторський стиль

У науці про літературу поширеним є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, "творчого обличчя" письменника. О.Блок стверджував, що поети "цікаві не тим, що в них є загального, а тим, чим вони відрізняються один від одного". Стиль письменника пов’язаний з обраним художнім методом, з творчою індивідуальністю митця, зі змістом його душі, образами твору, характерами, з ідейним змістом.

Індивідуально-авторський стиль – це явище цілісне і багатогранне.

Воно означає, за висловом В.Жирмунського, "не тільки фактичне співіснування різних прийомів..., а внутрішню взаємну їхню зумовленість, органічний чи систематичний зв’язок, що існує між окремими прийомами".

Індивідуально-авторський стиль письменника ( і журналіста теж) включає вираження письменницького світогляду, втілене в образах мовними засобами; оригінальне використання певних художніх прийомів і засобів; і талант, і майстерність, і своєрідність лексики, синтаксису, ритмічної побудови, інтонації, словесних образів, композиційної організації в їх зв’язку з ідейно-тематичним і емоційно-образним змістом твору в цілому.

4. Стилізація. Принципи копіювання стилю в пародії

Поняття стилізації є похідним від стилю і означає творчу вільну інтепретацію його елементів. Будь-яка стилізація прагне до створення сучасного і нового, використовуючи художні прийоми минулого. Стилізація – це свідоме використання автором творів попередників, написання твору за якоюсь аналогією, зразком і повторення до найменших дрібниць прийомів іншого твору-зразка для вираження власних думок, емоцій, настроїв, почуттів.

Пародіювання – це наслідування, що спостворено повторює особливості оригіналу, виражає сатиричне або критичне ставлення до окремих героїв, ідей, стилістичних особливостей першоджерела. У стародавній Греції до цього прийому звертався Арістофан у комедіях "Хмари" (пародіює знаменитого філософа Сократа і його учнів) і "Жаби" (пародія на трагедії Еврипіда). Сервантівський "Дон Жуан" є пародіюванням середньовічних рицарських романів. Нова українська література починалася з пародії відомого твору римського письменника Вергілія І.Котляревським ("Енеїда"): використавши Вергілієву форму, зберігши його сюжет, назву та імена героїв, український письменник наповнив старий зміст новим матеріалом. В результаті українська історія кінця ХVIII – початку ХІХ сторіччя, національні характери одержали сатиричне і гумористичне забарвлення.

Пародія може бути більш/менш глибокою: пародіювати можна лише поверхові словесні форми, але можна пародіювати і найглибинніші принципи.

Основними принципами пародіювання є:

• момент комічного;

• контрастність;

• відтворення мотивів та образів тексту, який пародіюється;

• відтворення образної системи тексту-джерела (зміщення у смисловій структурі, в образній функції);

• відтворення ритміки тексту-джерела (акцентне виділення рифм; ключових слів; нагнітання звукових, лексичних та синтаксичних повторів);

• відтворення композації тексту-джерела, імітація композиційної будови тексту-джерела;

• відтворення художніх прийомів тексту-джерела.

1. Поняття про роди і жанри. Сутність жанрів у літературі та журналістиці

Існує проблема визначення і співвідношення роду і жанру. У перекладі з французької жанр – це рід і вид. На думку багатьох дослідників (зокрема Назарця, Галича, Васильєва) логічною буде трьохступенева родо-жанрова класифікація: рід – жанр – жанровий різновид.

Рід – це спосіб вираження художнього змісту; сукупність " принципів формальної організації творів, що визначаються властивостями як предмета зображення, так і художнього мовлення" (Халізєв): епос, лірика, драма. Літературний рід – це узагальнений тип словесної художньої творчості, основний спосіб побудови твору, який відрізняється від інших таких же способів ставленням до світу і людини у створюваних художником картинах життя. Для кожного літературного роду виділяється основна ознака – родова домінанта: це розповідь про події (епос); суб’єктивно-емоційне міркування (лірика); діалогічне зображення подій (драма).

Жанр – це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. У такому розумінні жанрами є:

• епопея;

• роман;

• повість;

• оповідання;

• поема;

• новела;

• медитація ("Дивлюсь я на небо" Муратова): медитація (від лат. meditation – роздум) – вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми;

• ода;

• трагедія;

• водевіль тощо.

У "Літературознавчому словнику-довіднику" літературний жанр трактується як "один з головних елементів систематизації літературного матеріалу", що "класифікує літератруні твори за типами їх поетичної структури", розрізняючи при цьому літературний рід (загальне), літературний вид (особливе), різновид (жанр). До різновиду належать, наприклад, історичний, науково-фантастичний, соціально-побутовий роман; громадянська та любовна лірика тощо. У літературній практиці про публіцистику говорять як про жанр; для неї характерна жанрова багатоманітність, оскільки публіцистика – це не тідьки стаття, але й нарис, ессе, відкритий лист, фейлетон, памфлет тощо.

Таким чином, жанр характеризується більш-менш сталою формою пізнання і відображення.

У журналістиці під жанром розуміється "усталений тип твору, який склався історично і відзначається особливим способом освоєння життєвого матеріалу, характеризується чіткими ознаками структури" (Григораш Д. Журналістика у термінах і виразах. – Львів, 1974). Кожен жанр виконує конкретну функцію у ЗМІ і характеризується певною композиційною структурою. Жанр завжди визначається задумом, змістом, роллю, яку виконує певний твір на газетній шпальті, у програмі теле- і радіопередачі.

2. Жанрова специфіка журналістських матеріалів

Критеріїв поділу творів журналістики на жанри кілька:

• об’єкт відображення (конкретний життєвий матеріал, який стає основою журналістського твору); універсальний жанр – замітка (коротко повідомити про все на світі);

• призначення виступу: мета редакції і конкретного автора (замітка, хроніка; звіт, репортаж; коментар, стаття, огляд, аналітико-синтетичні радіо- і телепрограми: "Табу", "Подробиці тижня");

• масштаб охоплення дійсності, масштаб узагальнення: виокремлення матеріалів інформаційно-описових і аналітичних, диференціація літературних різновидів у групі аналітичних жанрів: порівняння таких форм, як коментар, стаття, огляд, які різняться широтою охоплення життя, масштабністю узагальнень;

• особливості літературно-стилістичних засбів вираження задуму: одні мовностилістичні прийоми використовуються у подієвій інформації, інші – в ессе чи фейлетоні;

• обсяг матеріалу слугує як допоміжний чинник поділу творів журналістики на жанри.

Як зазначив М.С. Черепахов, "жанри публіцистики визнача.ться не на підставі якої-небудь однієї з названих ознак, а на підставі всіх ознак у їхній сукупності".

Різні жанри журналістики об’єднуються в інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні. Основою такого поділу є:

• домінування повідомлення (інформаційні жанри);

• аналітичне начало (публіцистика, аналітичні жанри);

• аналіз і образно-художнє осягнення реальності (художньо-публіцистичні жанри).

Схема поділу творів журналістики на жанри:

інформативні аналітичні художньо-публіцистичні

замітка коментар нарис

звіт стаття зарисовка

інтерв’ю рецензія фейлетон

репортаж огляд ессе

кореспонденція лист памфлет

гумореска

байка

пародія

3. Інформаційні жанри

Характерною ознакою інформаційних жанрів є:

• повідомлення про подію, факт, явище;

• відтворення факту, події, явища;

• описання факту, події, явища;

• передача думки людей з актуальних питань життя.

Основою журналістики є:

• подієва інформація;

• фактологічне інформування;

• повідомлення новин.

Подієва інформація, новинна журналістика характеризується такими ознаками:

• лаконізмом, особливо у хроніці;

• найвищим ступенем оперативності;

• достовірністю, вивіреністю повідомлювального факту – основи подієвої інформації, новин;

• неупередженістю, об’єктивністю подання фактів, повідомлення про події;

• відсутністю "шумів" – додаткових подробиць, відгалужень від основного стрижня повідомлень;

• невтручанням у виклад за допомогою власних суджень та оцінок;

• максимальною популярністю викладу, доступністю мови.

4. Сутність аналітичних жанрів

Журналістська аналітика – складне, широке і суперечливе явище.

Аналітичні жанри спрямовані не просто на повідомлення того, де, коли, як і що відбулося, але й на спробу відповісти на питання, чому так сталося, які причини і наслідки події чи явища, чого треба чекати і чого бажано уникнути. Журналіст-аналітик не лише описує події, але й прагне з’ясувати суть явища чи процесу.З цією метою він може і часто користується уже повідомленою іншими інформацією, що відрізняє новинну інформацію від аналітичної. Внутрішньо вони різняться тим, що у новинній журналістиці події переважно називаються, а в аналітичній – членуються, анатомуються, тобто розкладаються на окремі ознаки з метою виявлення їхнього зв’язку з іншими предметами, виявлення подібностей і відмінностей між предметами тощо.

Журналістські аналітичні жанри вимагають:

• більшої компетентності;

• вміння проникати в сутність фактів;

• вміння критично мислити;

• вміння прогнозувати;

• вміння спростовувати;

• вміння заперечувати.

Журналіст-аналітик шукає людей, які володіють певною інформацією і вміють продуктивно і не банально мислити.

5. Художньо-публіцистичні жанри

Публіцистику (від лат. publicus - суспільний, народний) розрізняють у широкому і вузькому, професійно-журналістському значенні слова.

У широкому значенні публіцистика – це всі публічні виступи на актуальні суспільно-політичні теми, тобто всі журналістські виступи. Публіцистика тісно пов’язана з наукою, мистецтвом, філософією, релігією.

Сутнісними ознаками публіцистики є:

• активність;

• динамізм;

• здатність формувати особистість, втілювати культурну ідентичність.

У 60-х і наприкінці 80-х років минулого сторіччя відбулися дискусії щодо природи публіцистики, її ролі у суспільному житті, її змісту і форми. Виявився логічно і практично виправданий погляд на журналістику у вузькому значенні. Це і є власне публіцистика – своєрідний вид літературної творчості з певними особливостями і внутрішніми закономірностями, властивими їй. Основним завданням власне публіцистики є:

• оперативне інформування;

• тлумачення подій і фактів;

• вираження і формування громадської думки, масової свідомості;

• управління соціальними процесами тощо.

І все це шляхом прямого впливу на свідомість людей, шляхом формування відповідних поглядів, соціальних установок, домагаючись відповідних практичних результатів.

Власне публіцистиці характерна специфічна мова і спосіб впливу на аудиторію, спорідненість з ораторським мистецтвом.

Публіцистика – це твори, в яких оперативно досліджуються та узагальнюються з особистих, групових, державних, загальнолюдських позицій актуальні факти та явища з метою впливу на громадську думку, суспільну свідомість, а відтак на соціальну практику. Публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкретно-образного мислення, впливаючи на розум і почуття людини, стимулюючи її певні вчинки, соціальну активність.

Об’єктом публіцистики є реальна суспільна дійсність у всій їїскладності і взаємозв’язках (мається на увазі економіка, виробництво, право, побут, культура, мораль, мистецтво тощо). Предметом публіцистичних творів є насамперед:

• соціальні стосунки між людьми;

• соціально-політичний, людинознавчий аспект виробничих, економічних, морально-етичних, мистецьких та іниших явищ.

Відомий публіцист А.Аграновський зазначав: "Публіцистика починається там, де є стиль"; "Публіцистика повинна будити думку. Коли літератор, сідаючи за стіл, шукає новий поворот теми, новий сюжет, нові слова, все це робиться для того, щоб повести читача дорогою думки...Добре пише не той, хто добре пише, а той, хто добре мислить".

Темою публіцистичного твору є як об’єкт відображення, так і певна проблема. Важливою є не лише новизна фактів, але й новизна думки. У публіцистиці своєрідно поєднуються елементи логічно-абстрактного мислення, симбіоз поняття та образу; використовуються різні види образу:

• словесний (або образний вираз);

• художня деталь;

• образні картини;

• образ-персонаж.

Публіцист підпорядковує власній меті образи, створені художниками, а також фольклорні, біблійні, образи легенд, міфів. Специфіка публіцистичного образу полягає:

• у лаконізмі;

• дискусійності;

• зрощеності логічно-абстрактного із зримістю, наочністю;

• у вмінні автора перетворювати думку на живу особистість;

• у збудженні уяви слухача чи читача;

• у використанні образу як засобу ораторського мистецтва;

• у пояснювальній, популяризаторській функції (за допомогою образу автор розкриває, унаочнює, ілюструює складне абстрактне явище);

• у виконанні пізнавальної функції.

6. Сучасні тенденції розвитку жанрів

Жанр вважається одним з консервативних елементів форми літературного твору. Він стабільний за осовою та структурою, але, зберігаючи визначальні жанрові ознаки, жанри зазнають певної модифікації. Причинами таких змін є:

• авторська, суб’єктивна причина: що талановитіший, самобутніший автор, то оригінальніший його твір як за змістом, так і за формою, зокрема жанротворчістю. Це стосується поетики, внутрішньої структури, композиції, способу арґументації;

• об’єктивна причина, яка пов’язана з епохальними змінами у суспільстві в кінці ХХ сторіччя (а)"хрущовська відлига": повна монополія і контроль над засобами масової пропаганди та розширення тематики і суто формального обличчя преси; б)період перебудови: зростання авторитету ЗМІ, тиражів і популярності, вільнодумство ЗМІ, дискусійний, мітинговий стиль, категоричність і безкомпромісність суджень; в)третій період –донині: спад популярності ЗМІ, вплив західних мас-медіа, дисидентство, використання творчого досвіду колись заборонених національно-патріотичних видань).

Особливості третього періоду вплинули на жанрово-стилістичну структуру сучасної журналістики.

Основними тенденціями розвитку сучасної журналістики є:

• зміцнення інформаційної основи ЗМІ та посилення діалогічності;

• домінування жанру інтерв’ю, переростання його в розгорнений діалог; діалогізація самого процесу спілкування з аудиторією: дискусії в редакції з відомими в Україні людьми; редакційна пошта;

• посилення аналітичного пафосу газет;

• мораторій на певні популярні колись жанри або їх трансформація (огляд преси, нарис, фейлетон);

• зник портретний нарис, але популярнішим стає політичний портрет ("Дзеркало тижня");

• певні права громадянства набув анекдот;

• жанрові зміни під впливом розвитку електронних і комп’ютерних систем масового інформування (можливості зображення);

• монополія телебачення у багатьох видах репортажу;

• використання зображувальних засобів журналістики;

• створення ринку пера.

Тема: Композиційна структура журналістського твору

1. Термін "композиція". Особливості композиційної структури журналістських творів

2. Сюжет твору, його функції. Типи сюжетних конфліктів

3. Сюжет у журналістиці

4. Поняття фабули. Варіації

1. Термін "композиція", його змістовність. Особливості композиційної структури журналістського твору

Сюжетно-композиційна побудова журналістського твору обумовлена конкретним задумом. Зібраний і осмислений автором фактичний матеріал вимагає літературного оформлення. У ході реалізації цього творчого завдання всі елементи змісту упорядковуються завдяки ідеї і формальним засобам, серед яких важливе місце займають сюжет і композиція.

Композиція (від лат. сomposition – складання, зв’язування) – це побудова, взаєморозміщення і співвіднесеність усії чинників художньої форми твору. До композиції в широкому розумінні входять фабула, сюжет, позафабульні чинники, розміщення персонажів, предметна деталізація, структурні компоненти художньої мови, варіювання способів оповіді як зміна кутів зору, співвіднесення мовностилістичних рівнів тексту, інтонаційно-синтаксичних і метрико-ритмічних одиниць тощо.

У журналістському творі можуть пов’язуватися:

• різні події, розділені часом і простором;

• смислові блоки, які розкривають сутність певного явища;

• різнорідні факти і спостереження;

• думки і оцінки людей тощо.

Але усі ці змістові компоненти об’єднуються, створюючи цілісний твір: цілісність досягається єдністю художньої форми і змісту. Композиційна гармонія частин досягається через принципи монтажної побудови тексту. Цей підхід запозичений з кіномистецтва і означає відбір за монтажним столом найбільш вдалих епізодів з метою об’єднання їх в єдину цілісну картину. У журналістиці монтажний принцип може бути використаний:

• при відборі реальних подій;

• при монтажі найбільш яскравих епізодів;

• при компонуванні різних частин тексту.

Монтаж у журналістиці – це "правила побудови тексту з точку зору послідовності його елементів і журналістський образ – метазнак ідейно-тематичного розв’язку твору. Цей образ створюється автором на основі синтезу реалій сьогоднішнього дня і образів культури" (Г.Лазутіна). Г.Лазутіна виділяє різні види монтажу:

• прості (в інформаційних повідомленнях: заголовний рядок – лід (активний початок) – корпус (решта тексту));

• складний (матеріал ділиться на главки: кожна з них може мати

свою композицію і відрізнятися своїми монтажними ефектами, але в сукупності вони утворюють послідовність розповіді, яка дозволяє об’ємно сприймати текст.

Лід (від англ. Lead –керувати, очолювати, займати перше місце, бути попереду) – це короткий виклад журналістського матеріалу, що розміщується після заголовку перед основним текстом. Існує правило, відповідно до якого матеріал, довший за 100 рядків, мусить супроводжуватися лідом. У термінологічному словнику українських журналістів у цьому значенні вживається ще слово "вріз" ("врізка").

У практичній журналістиці вироблені різні прийоми складання ліда і різні його види:

• лід-розповідь;

• лід-тимчасове замовчування;

• лід-цитата;

• лід-розмовні подробиці;

• лід-стаккато;

• лід-питання;

• провокуючий лід;

• лід-пряме звертання та інші.

Функціональне призначення ліда – привернути увагу аудиторії до інформації. Але найважливіша його функція – зорієнтувати читача у змісті матеріалу. У західній пресі лід набув надзвичайно широкого застосування у 80-і роки ХХ сторіччя. Саме тоді були зроблені точні статистичні підрахунки, які засвідчили, що читач за 3-5 секунд проглядає заголовок; 30-40 секунд витрачає на ознайомлення з лідом і 3-5 хвилин – на цілий текст. Стало зрозумілим, що лід – проміжний між заголовком і текстом етап сприйняття читачем матеріалу, який має вирішальне значення для просування новин у свідомість читача.

Лід повинен мати шрифтове виділення, у процесі попереднього ознайомлення читачі проглядають ліди, обираючи матеріали для докладного текстуального ознайомлення. Виділяють дві функції ліду:

• інформаційну (лід мусить інформаційно розширити назву);

• мотивуючу (лід мусиь заінтригувати читача, іноді шокувати, дати йому мотив для ознайомлення з наступним текстом).

Мистецтво складання лідів – надзвичайно складна і відповідальна справа, оскільки лід – це стиснута в кілька речень наступна стаття.

Основні правила написання лідів:

• він має бути написаний простіше за звичайний журналістський текст, складатися з простих речень, використовувати лише загальнозрозумілу лексику, не містити спеціальної термінології;

• у ліді не повинні перераховуватися цифри, вживатися абревіатури, маловідомі власні назви;

• початок ліду не повинен повторювати назву;

• заголовок і лід повинні складати дві змістовно і синтаксично незалежні одна від одної структури, кожна з яких є завершеною формулою, цілком зрозумілою без іншої;

• лід є незалежним від зачину тексту;

• лід найчастіше відповідає на питання: що сталося? Чому? В який спосіб?

У ліді, таким чином:

• тільки згадується основна канва подій;

• даються інтригуючі подробиці;

• використовується яскрава деталь;

• задається риторичне запитання тощо.

Вибір ліду залежить від характеру самого повідомлення і тих цілей, які ставить перед собою журналіст.

На концентрацію уваги аудиторії також розрахований поділ великого тексту на главки. Такий монтаж дозволяє:

• розбити весь твір на тематичні блоки;

• у кожному такому розділі розглянути те чи інше конкретне питання;

• вибудувати всі частини за принципом сюжетного розвитку від зав’язки до кульмінації;

• за допомогою логічних містків надати тексту цілісності.

Способом композиційної побудови тексту є прийом розробки мотиву: автор висуває "ударний епізод", який акцентує увагу аудиторії на темі журналістського виступу, або шукає цікавий сюжетний хід. Ударним епізодом може бути:

• цікавий випадок;

• цікава зустріч;

• цікава історія;

• цікава подія.

Композиція – це своєрідна архітектура тексту: як, з чого почати, чим закінчити текст; на які частини поділити текст; про що повідомити читача зараз, про що – потім; від якої особи (або чию точку зору) вести розповідь тощо. Композиція – це засіб організації тексту, який виступає як система його побудови з точки зору поєднання підтем – композиційних вузлів. У журналістському тексті необхідною і достатньою кількістю підтем є 4:

• введення в ситуацію;

• позначення проблеми;

• пред’явлення оцінок і арґументів;

• практична постановка питання.

Журналістський образ повинен бути точним, яскравим, зрозумілим, достатньо свіжим.

Матеріал повинен бути елементарно грамотним з погляду:

• логіки;

• лексики;

• стилістики;

• орфографії і пунктуації.

2. Сюжет твору

Сюжет в літературі – це відображення динаміки дійсності у формі дії, яка розгортається у творі, та у формі внутрішньо пов’язаних причинево-наслідковим зв’язком вчинків персонажів, подій, які утворюють єдність і становлять деяке закінчене ціле.

Функції сюжету:

• перипетійна функція виявляє себе в такій формі конкретизації та розгортання фабули твору, яка акцентує увагу читачів переважно на самому перебігу подій, на несподіваних і швидких їх змінах, на тісній причинево-наслідковій їх залежності;

• характерологічна функція сюжету пов’язана з такою формою компонування та зв’язування подій, яка цілком або переважно підпорядковується меті розкриття сутності людськиххарактерів, типів, до яких привернута основна увага читачів.

В основі внутрішньої організації сюжету як певної послідовності перебігу та розгортання дій лежить конфлікт – певна суперечність у стосунках між героями твору, проблема, що окреслюється темою твору і мотивує той чи інший розвиток дії.

Сюжети виявляють і відтворюють життєві протиріччя. Виділяють два типи сюжетних конфліктів:

• протиріччя мимохідні і локальні: конфлікти загострюються відповідно до руху сюжету і розв’язуються в кінці;

• протиріччя стійкі, так звані конфліктні стани: ці конфлікти не розв’язані в межах одного життя або не розв’язані в принципі, в межах даного суспільства; це конфлікти вічного типу. Вони пов’язані із з’ясуванням життєвих позицій. Тому в них важливими єспілкування, обмін думками, розгорнені монологи.

Міжперсонажні конфлікти у журналістському творі – це такі зіткнення, у яких чітко окрелені протидіючі сторони, кожна з яких представлена колективом або окремими особами, що переслідують власні цілі та інтереси.

Внутрішню організацію сюжету розглядають як таку структуру побудови дії, що вбирає в себе п’ять елементів: експозицію, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію, розв’язку.

Експозиція – виконує функцію інформування читача про "розташування сил", що визначатимуть конфлікт твору, попереднє, у

найзагальніших рисах, знайомство з персонажами твору, введення в ситуацію, у якій визріває конфлікт.

Зав’язка – той етап розвитку дії, який визначає "зав’язування" в ній певного конфліктного вузла, окреслення такої події, яка слугує початком розгортання основного конфлікту твору.

Розвиток дії – це увесь її перебіг, починаючи від зав’язки і закінчуючи кульмінацією твору.

Кульмінація – це момент найбільшого напруження дії, найвищої точки розвитку конфлікту, момент максимального загострення конфліктної ситуації, окресленої у творі.

Розв’язка – це та частина сюжету, яка завершує дію, доводить до їх логічного вирішення подій, зав’язані у конфліктному вузлі твору, частково або повністю розв’язує зовнішній бік конфлікту.

3. Сюжет у журналістиці

Сюжет у журналістиці відрізняється від сюжету в художній літературі. Конфлікт у журналістському творі – це відображення документованих, реальних суперечностей життя. На відміну від художнього твору, для якого характерне узагальнене відтворення, у журналістському творі суперечності об’єктивної дійсності відтворюються безпосередньо. Завдання журналіста – оперативно підмітити реальні суперечності на конкретних життєвих прикладах, сформулювати практичну проблему, що потребує розв’язання, вивчення, дослідження, обговорення. Журналіст не видумує суперечностей – він їх знаходить у реальному житті.

Особливостями журналістського сюжету є:

• стислість, лаконізм;

• як правило, відсутність композиції;

• максимальна спаяність зав’язки і розвитку дії;

• кульмінація і розв’язка є головною частиною всієї сюжетної побудови.

4. Фабула. Варіації

Фабула (від лат. fаbula – сказання, розповідь, історія, байка) – зміст літературного твору, відображені в ньому події. Вона є подієвою основою змісту, перебігом основних подій, що розгортає конфліктне положення, окреслене темою твору, і виступає в ньому як предмет розповіді, який сприймається читачем у вигляді більш-менш цілісної картини або фрагмента життя певних осіб.

Основні відмінні ознаки фабули:

• подієвість,

• конкретизація змісту того, про що йдеться.

Фабула – це те, про що розповідається у творі і що існує в ньому у формі реальності, більшою чи меншою мірою об’єктивованої від автора або його оповідача, існуючої "самою по собі" і насправді життєподібної, яка є

справжньою життєвою реальністю для дійових осіб твору.

Якщо порівняти поняття "сюжет" і "фабула", то:

• сюжет є схемою подій;

• фабула – ії конкретним і всебічним зображенням.

Фабульна побудова характеризується тим, що основним завданням журналіста є виділення найбільш впливових і помітних подій, які розкривали б те чи інше соціальне явище або проблему. Для реалізації задумів такого роду необхідне просторове композиційне мислення. Фабульна розповідь дає зчеплення подій, як їх побачив, зрозумів і оцінив публіцист. Це зчеплення подій дозволяє створити панораму життя на певній ділянці, у певному зрізі.

Фабула журналістського твору має переважно документально-фактичну основу, тобто спирається на реальні події, факти реального життя.

Фабула може бути переказана "своїми словами": розповідаючи про той чи інший твір, фільм, виставу, переказують саме фабульний перебіг змісту твору.

Варіації (від лат. variation – зміна) – це використання чужого тексту шляхом його переробки, залишаючи без змін окремі структурні риси оригіналу.

У журналістиці основою варіації слугують фольклорні твори, які легко піддаються імпровізаціїї, а значить – варіативному викладу змісту і охоплюють багато життєвих проблем, співзвучних сьогоденню. При варіативному викладі в журналістиці з’являються нові образи, деталі, повороти сюжету тощо.

1.Об’єктивна реальність та особливості її відображення в журналістському тексті

Весь зміст журналістики виражається і передається аудиторії у вигляді інформації, яка подається в текстах, репортерських фотографіях, магнітофонних записах на радіо, телевізійних зображеннях, у графічному оформленні газетних колонок тощо.

Людина оцінює насамперед смисл і значення того, що відбувається в оточуючій її дійсності. Смислова інформація є основою спілкування між людьми: обміну ідеями, досвідом, емоціями, продуктами інтелектуальної діяльності.

Журналістська інформація є соціальною. Тобто такою. Яка створюється у процесі людської діяльності, відображає факти з погляду їх суспільної значущості і слугує для спілкування людей і досягнення ними

своїх цілей, обумовлених соціальним становищем. Особливість журналістської інформації полягає в тому, що її соціальна сутність виражена чітко, яскраво, часто доходить до загострення ідейних і політичних протиріч. На журналістику поширюються всі вимоги, які висуваються до соціальної інформації, зокрема корисність і суспільна значущість матеріалів.

У журналістському творі особливо важливим є добитися, щоб аудиторія засвоїла певні ідеї,погляди, моральні, політичні чи інші цінності, тісно пов’язані з поточними подіями. Будь-який виступ від першої особи містить в собі явну чи непряму оцінку.

Журналістський твір слугує своєрідним збільшуваним склом при відображенні дійсності, вираженні поглядів, емоцій і суджень, навіть якщо оцінність дуже маскується під об’єктивність: будь-яке повідомлення про соціальні явища, яке йде від людини, принципово не може існувати без якогось сліду взаємостосунків між людьми. Оцінка і оцінність журналістських текстів не обов’язково виражається в заміні факту його суб’єктивною трактовкою. Суб’єктивність журналіста проявляється уже в тому, що він сам обирає тему матеріалу, сам відбирає факти, розглядає їх зі своєї точки зору. Журналіст, звертаючись до реалій суспільного життя, концентрує увагу на тому аспекті відображуваного явища, який має найбільш істотне значення для підвищення ефективності практичної діяльності. Він може лаконічно описати явище, і тоді центром і основою повідомлення буде емоційна оцінка факту, який зорієнтує читача в соціальній значущості події; може зосередити всю свою увагу на всебічному обґрунтуванні власного судження про суть справи; може запропонувати читачу узагальнені до символічного значення еталонні оцінки ситуацій і фактів даного типу.

Специфіка відображення дійсності в журналістському творі:

• майстерність і чесність журналіста проявляються в умінні об’єднати достовірність повідомлення з його особистісною інтепретацією;

• актуальність журналістських творів полягає передусім в тому, щоб не уникати гострих тем, не боятися торкатися важких і складних питань, які виникають у суспільстві;

• документалізм журналістської інформації у відображенні дійсності, що проявляється у спиранні на факти, в точності відображення явищ та тенденцій суспільного розвитку: "Цитаты. Цифры. Факты…Журналист без фактов как калека без костыля…Самому себе не верит без фактов…"(С.Кондрашов);

• аналітичність поглядів на події у журналістському творі: журналіст відповідає за правильне осмислення і точну систематизацію, за трактовку величезної кількості різноманітних фактів;

• творчість журналіста, особистість автора, зокрема його інтелект, обдарованість, психічний стан, стать, вік тощо.

Питання об’єктивного відображення життєвої реальності журналістикою є складним. Журналістика по гарячих слідах відтворює поточні події у вигляді відповідних потоків подієвої інформації, більш-менш глибоко тлумачить події та актуальні у певний час факти. На шляху

правдивості відтворення і фактів наявна низка об’єктивних і суб’єктивних перешкод.

Об’єктивними перешкодами є:

• обмеженість самого пізнання і розуміння людиною суперечливих, динамічних процесів;

• необхідність не тільки повідомити, що відбулося, але й зазначити, чому сталося і які наслідки можливі;

• об’єктивні економічні, політичні, правові перешкоди;

• зацікавленість певних суспільних сил у відповідній подачі інформації та її тлумаченні.

2. Шляхи відображення об’єктивної дійсності:

• некоментована, всебічно і системно подана інформація: загальне уявлення про те, що відбувається у світі, з опорою на факт;

• знання фундаментальних законів, пізнання у галузі історії, економіки, політики, психології, науки і культури; уміння самостійно мислити, аналізувати;

• відбір і монтування фактів за певним принципом, який підводить читача до певного потрібного для автора висновку, який зробить сам читач чи слухач;

• уважне і ретельне вивчення та систематизація фактів;

• професіоналізм, громадянська мужність, талант, компетентність, сумління журналіста.

3. Складові журналістської майстерності

Літературна майстерність у журналістиці – це вміння:

• оперативно інформувати, відгукуватися на актуальні питання сьогодення;

• глибоко і компетентно проникати в суть суспільних явищ та подій;

• сміливо, арґументовано, цікаво і переконливовтілювати власні думки і думки співрозмовників у стислій і досконалій формі, домагаючись певних духовних і практичних результатів.

Поняття "журналістська майстерність" охоплює різні ознаки професійних рис працівника ЗМІ:

• мораьно-громадянські (мужність, сміливість, порядність, чесність);

• психологічні (оперативність, відчуття актуальності);

• освіченість (знання, компетенція);

• літературні (уміння цікаво, стисло, образно викладати думки);

• на телебаченні – ще й зовнішні дані (голос, зовнішній вигляд);

• глибинні людські якості, особлива внутрішня енергетика, яка дає змогу журналістові впливати на інших людей, підпорядковувати їх своїй духовній владі.

Журналістська майстерність розглядається на двох рівнях:

• особистісному (загальні вимоги професіоналізму по-різному реалізуються у певному потоці журналістської інформації, оскіль мистецтво репортера – це одне, мистецтво аналітика – це інше, а мистецтво художника-публіциста – ще інше);

• колективному (щонайбільше в редакції талановитих журналістів, професіоналів, то кращий виробничий колектив; успіх видання періодичного, радіо чи телебачення залежить від колективу редакції, від її диригента).