Семінарське заняття № 1

Тема: ЄС як суб’єкт міжнародних відносин: питання теорії.

План.

1.Історичні передумови і рушійні сили інтеграційних процесів у Західній Європі.

2.Початок європейської інтеграції: утворення Європейської спільноти вугілля і сталі.

3.Римські договори. Формування Європейської економічної спільноти та Євроатому.

4.Пошуки альтернативи європейським спільнотам: ЄАВТ.

5.Маастрихтський договір та створення ЄС.

1.Проекти єдиної Європи, або європейські проекти — проекти об'єднання Європи на основі договору.

Одним з найбільш масштабних і суттєвих політико-культурних феноменів другої половини XX — початку XXI ст. є процес європейської інтеграції. Ідейні передумови інтеграції були сформовані в руслі «європейської ідеї» значно раніше, оскільки європейські проекти з'являються в XIV ст.

Етапи розвитку європейської ідеї

XIV — XVІІ ст. — зародження європейської ідеї

ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст. — розвиток ідеї

1918 — 2010 — реалізація ідеї на практиці

Європейські проекти епохи Середньовіччя

У Середньовіччя Європа поступово виробила духовну самоідентифікацію Respublica Сristiana — «Християнська республіка» і протиставила її всім народам, позбавленим «Христової благодаті» . Усе поза межами цієї ойкумени було областю християнської місії. Найвідомішими проектами єдиної Європи в даний період є проект П'єра Дюбуа, концептуальні засади якого сформульовані у праці «Про повернення Святої Землі» та проект чеського короля Ірже Подебрада, викладений в праці «Угода про союз і федерацію». Ці та інші європейські проекти Середньовіччя зводилися до об'єднання християнських держав для війни з «невірними».

В епоху Відродження проблема миру і його досягнення набула нового звучання. Конфлікти між державами пояснювалися не божим Провидінням, а діями правителів. Гуманісти критикували релігійні війни, проте їхні праці не мали серйозного впливу на політику й дипломатію 

Проекти єдиної Європи XVII ст.

У процесі становлення й розвитку європейської ідеї особливе місце належить ідеям XVII ст. Загальна інтеграційна теорія сформується в епоху Просвітництва, але в її основу покладено європейські проекти М. Сюллі. Е. Крюсе, Я. А. Коменського і В. Пенна. Вони не будуть сприйняті з усією серйозністю сучасниками, проте їхні положення будуть використані в XIX—XX ст.

Умови виникнення європейських проектів XVII ст.

У XVI—XVII ст. Європа переживала бурхливий час становлення буржуазних відносин. Процес початкового накопичення капіталу, з одного боку, кров'ю вписувався в історію Європи: силою зброї створювалися національні держави, складалася колоніальна система. З іншого боку, молода буржуазія певною мірою була зацікавлена в збереженні миру, у розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Боротьба за винищення воєн створила реальну основу для появи численних антивоєнних теорій і європейських проектів. У XVII ст. видатними філософами була сформульована ідея суспільного договору. Природні закони підказували необхідність припинення воєн і укладання угод між країнами.

Загальна характеристика проектів XVII ст.

В епоху Нового часу проблема підтримання миру набуває нового сенсу: мир не пов'язується виключно з етичними чи гуманістичними принципами, а розглядається як стан політичної системи, у досягненні якого зацікавлені держави. Більшість проектів єдиної Європи засновується на широкій світоглядній основі, відбувається відмова від релігійної нетерпимості, політика відокремлюється від віри.

Ідея спрямованої на єдність Європи набирала сили, і цю тенденцію озвучив папа римський Пій II, який написав першу книгу зі словом «Європа» в заголовці (Pius II. In Europam. Memmingen. Albrecht Kunne. Marst 1491) і закликав паству до миру «у Європі — нашій батьківщині, нашому власному домі, у нашого святого вогнища» . У цих умовах з'являються проекти «єдиної Європи», ціллю яких було запобігання воєнних конфліктів. Усі подальші проекти в основі мали встановлення миру в Європі шляхом створення союзу держав у різноманітних формах (міжнародна організація, конфедерація, ліга). З'явилися ідеї Арбітражного суду й Гаазького трибуналу.

«Великий проект» Максимільяна де Бетюна Сюллі був першим проектом XVII ст. Сюллі запропонував проект європейської федерації, заснованій на мирі і домовленості, але виключно в інтересах французького абсолютизму. «Великий план» був серйозною теоретичною розробкою ідеї європейської єдності й вплинув на пізніших мислителів, особливо на Уільяма Пенна і Жан-Жака Руссо.

«Новий Кіней» Емеріка Крюсе багато в чому є утопічним. У ньому вперше згадується про санкції в разі ігнорування інтересів слабких членів європейської організації. «Новий Кіней» подає картину загального миру, не обмеженого лише межами Європи або християнського простору.

«Загальна порада людському роду, і перш за все вченим і благочестивим властителям Європи, про виправлення людських справ» (1643—1670) Я. А. Коменського є проектом створення єдиної європейської держави, а надалі — світового об'єднання. У Ньому доводиться необхідність загального миру і безпеки, а народне благо проголошується вищим законом кожної республіки і королівства.

Ідеї миру присвячено також трактат Я. А. Коменського «Необхідно лише одне» 1668 року. Дещо раніше мислитель присвятив учасникам міжнародної конференції у Бреді, яка виробила умови мирного договору між Англією і Голландією, книгу «Вісник миру». Праця закликала припинити взаємну ворожнечу і встановити серед «християнських народів» мир: «Не можна покласти кінець війнам, продовжуючи вести їх, суперечкам, розпалюючи їх, переслідуванням, переслідуючи людей» 

Вільям Пенн, автор «Досвіду про теперішній і майбутній мир у Європі» створив мирний проект, заснований на міжнародному праві, ретельно описавши процедуру роботи Загальноєвропейських органів і пояснивши необхідність об'єднання конкретними вигодами.

Європейські проекти епохи Просвітництва

В епоху Просвітництва стали домінувати ідеї конституціоналізму, розподілу гілок влади, правової держави і прав людини, а також була сформована загальна інтеграційна теорія. Інтеграціясприймалася як лінійний прогресивний процес, а політична система — як самостійна, але керована. Під впливом ідей Р. Декарта і І. Ньютона з'явилася концепція рівноваги в міжнародних відносинах, згідно з якою треба було створити в суспільстві механізм, за якого усі складові будуть врівноважені.

Проект Д.Дефо («Нарис про проекти») 1709 р. пропонував об'єднати Європу в мирний союз держав — Лігу Націй

Великого резонансу набула «Записка про збереження вічного миру в Європі» (1712) абата Сен П'єра. Вона являла собою проект, який пропагував необхідність єдності Європи через спільну ідентичність, релігійні зв'язки, географічний фактор і спільне минуле (Римська імперія). Об'єднання мало бути конфедерацією з постійними органами. Ідею конфедерації підтримував і І. Канту своїй праці 1795 р. «Проект вічного миру». На його думку, в основі єдиної Європи має бути покладений «Договір про вічний мир».

А. Сміт у своїй «Політекономії» пропонував інтеграцію європейських країн на основі економіки. Шлях до політичної єдності лежить через економічну єдність на основі принципів вільного ринку та конкуренції і розподілення праці.

Європейські проекти ХІХ ст.

Європейська ідея ХІХ ст. набуває практичного спрямування і конституційних рис (поява перших загальноєвропейських організацій).

Етапи розвитку європейської ідеї та особливості проектів ХІХ ст.

1800—1815 — період Наполеонівських воєн: Наполеон І Бонапарт намагався об'єднати Європу на чолі з Францією воєнним шляхом на принципах рівності й братерства («проект Наполеона»). В основі мало бути європейське право.

1815—1870 — Віденський період: поява низки європейських проектів, першим серед яких був проект російського імператора Олександра І. він пропонував створити міжнародну організацію, прообразом якої став Священний союз. У даний період починають проводитися Загальноєвропейські конгреси. О.Конт у «Проекті всесвітньої Релігії» наполягав на створенні єдиної нової релігії, яка і об'єднає Європу, проте в основі більшості проектів єдиної Європи був утопічний соціалізм:

— стаття В. Гюго «Сполучені Штати Європи»;

— ряд робіт герцога Сен-Сімона: «Листи женевського мешканця», «Нарис науки про людину», «Праця про всесвітнє тяжіння», «Записка монархам, що зібралися на Віденському конгресі», «Про народи і взаємовідносини», «Про реорганізацію європейського суспільства»;

— «Концепція органічних і неорганічних епох» Ж. Базара.

1870—1918 — створення реальних проектів єдиної Європи.

Проекти були двох основних спрямувань:

Проекти об'єднаної Європи з пангерманським відтінком:

— «Пангерманський проект» Поля де Лагарда, фон Тріцке, Фр. Листа, К. Франца;

— «Проект єдиного європейського митного союзу» 1893 року;

— «Концентричні союзи» П. Дехі;

Проекти юридичного напряму євроінтеграції:

— «Проект міжнародної юридичної організації» («План загального і вічного миру») Оппенхейма;

— Блунштлі «Організація Європейського союзу держав» 1880 р. ;

— «Європейська декларація юристів-міжнародників», автором якої вважають Таубе.

2,3,4Вперше питання про практичну реалізацію гасла "Об'єднання Європи" було поставлене після першої світової війни. Для цього існував цілий ряд об'єктивних причин.

По-перше, Європа була основним полем битв першої світової війни, що призвело до економічної розрухи та соціально-політичної нестабільності в багатьох європейських країнах. Все частіше в теоретичних та політичних колах говорили про загальну європейську кризу. Одним із характерних проявів такого песимістичного погляду на майбутнє Європи була книга німецького філософа О.Шпенглера "Закат Європи".

По-друге, жовтнева революція в Росії та досить швидкі темпи індустріалізації цієї країни на фоні економічної кризи в Європі, також не придавало європейським політикам оптимізму. Прем'єр-міністр Франції А.Тардьє казав в 1930 р.:"Європа 1930 р. - це лише залишок Європи 1914 р. Російська революція відрізала від нашого континенту майже половину його простору і зменшила таким чином його можливості до відродження".

В цих умовах вихід з кризової ситуації багатьом бачився на шляху "об'єднання Європи". Скасування митних бар"єрів між європейськими державами дало б можливість укріпити їх економіку, ліквідувати аграрну кризу, безробіття.

Найбільш активну роль в пропаганді ідеї "об'єднаної Європи" в післяверсальській Європі зіграв "панєвропейський союз" -організація, заснована в середині 20-х років австрійським графом Куденхове-Калергі.

Перший "панєвропейський" конгрес зібрався в 1926 р. у Відні. На ньому були присутні делегати з 24 країн. У русі, не дивлячись на його неофіційний характер, брали участь банкіри, промисловці, політичні діячі різних напрямків, вчені та публіцисти. Можливі шляхи виходу із кризи розглядались в "Меморандумі про європейську кризу", який був виданий в 1931 р.

Активну роль в діяльності "панєвропейському союзі" в 20-і роки відігравала фігура французького міністра закордонних справ А.Бріана. У вересні 1929 р. А.Бріан виступив в Лізі Націй з проектом меморандуму про "європейський федеральний союз". Франція в цей час активно просувала ідею утворення блоку європейських держав навколо французько-німецького союзу на чолі з Парижем та на противагу впливу США та Англії.

Вже в цей час вимальовуються два напрямки розвитку інтеграційного об'єднання:

1)       конфедерація з міждержавними органами управління;

2)       федерація, на основі інтернаціонального уряду (французький соціаліст - Л.Блюм).

Крім Франції найбільшу зацікавленість в цих проектах виявляла Німеччина, яка бачила в них можливість подолання умов Версальської системи.

Представники Великобританії досить стримано оцінювали значення цих проектів. В цей період основною метою політичних лідерів Англії було посилення Британської імперії та орієнтація на її ресурси, хоча були й прихильники європейської ідеї в особі В.Черчілля. США на той час лише частково підтримували "об'єднання Європи". Президент Гувер повністю схвалив економічні аспекти меморандуму Бріана, але при цьому категорично оцінив політичний характер можливого союзу і посилення в ньому Франції.

Єдиною вдалою спробою реалізувати проект "об'єднаної Європи" в міжвоєнний період було утворення в 1921 р. угоди про економічний союз між Бельгією та Люксембургом (БЛЕС), що передбачав координацію внутрішньої та зовнішньоекономічної політики двох країн.

Друга світова війна стала відправним пунктом в розробці нових проектів "об'єднаної Європи". У вересні 1946 р. В.Черчілль у своїй промові в університеті Цюриха вперше після війни заговорив про "Сполучені Штати Європи". Відроджувався "панєвропейський рух" на чолі з Куденхове-Калергі. Позиції країн:

Англія мала найбільш міцні економічні позиції в післявоєнній Європі. Крім того "особливі стосунки" з США давали Англії всі надії на керівну роль серед інших західноєвропейських держав. Але навіть й при цих умовах, Лондон не передбачав можливості якого-небудь обмеження національного суверенітету та урівноваження Англії іншими європейськими державами;

Франція, на відміну від Англії, наполягала на утворенні наднаціональної "європейської федерації" з французьким лідерством і цим самим зайняти на континенті місце першого партнера США;

Німеччина поступово перетворювалась із суб"єкта в об"єкт міжнародних відносин з атлантичними преференціями;

США були основними реалізаторами проекту "об'єднання Європи". Сам термін "інтеграція" був вперше вжитий П.Гофманом та втілений в життя в 1949 р., коли була утворена Організація Європейського економічного співробітництва призвана реалізувати "план Маршалла".

Першим кроком до європейської інтеграції був підтриманий США "план Шумана", що передбачав утворення в 1951 р. Європейського Об'єднання вугілля та сталі на основі зближення Франції та Німеччини. В основі ЄОВС був закладений Францією принцип наднаціональності.

Саме цей принцип, фактично став однією з причин невдачі другого кроку до європейської інтеграції, коли в 1950 р. прем"єр-міністр Франції Плевен висунув план утворення "європейської армії". Пізніше, в 1952 р. така ж участь чекала проекти Європейське оборонне співтовариство та Європейське політичне співтовариство, відхилені парламентами країн Західної Європи.

Перегляд принципу наднаціональності в воєнній та політичній сфері дав можливість керівництву західноєвропейських країн досягти компромісу і підписати в 1954 р. Паризькі угоди про утворення Західноєвропейського союзу у складі Англії, Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу.

У червні 1955 р. відбулась перша після трьохрічної перерви зустріч МЗС країн "малої Європи", на якій було прийнято історичне рішення про об'єднання Європи в сфері економіки. 25 березня 1957 р. у Римі шість країн ( Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) підписали угоди про утворення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства по атомній енергії (Євратому).

Перша угода передбачала вирішення трьох основних завдань:

формування митного союзу, що передбачав вільне пересування

товарів, робочої сили, капіталу;

спільну торгову політику щодо третіх країн та впровадження єдиних зовнішніх тарифів;

спільну політику в галузі сільського господарства та транспорту.

Утворювались також Європейський соціальний фонд (ЄСФ), який мав сприяти врегулюванню питань зайнятості, та Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) - для контролю за експортом капіталу. Друга угода мала сприяти розвитку міцної єдиної індустрії з метою збільшення європейського енергетичного потенціалу.

Німеччина, яка на момент підписання Римських протоколів займала серед країн "малої Європи" провідне місце в економічній сфері (45% виробництва і 44% експорту промислової продукції) розраховувала якщо не на перевагу, то на "урівняння в правах" з такими країнами як Франція та Англія.

Що стосується Франції, то хоча її економічний потенціал майже удвічі поступався Німеччині (25% виробництва та 20% промислового експорту), але враховуючи свою політичну вагу та досягнення в галузі ядерних озброєнь, вона не без підстав розраховувала очолити ЄЕС та вирішити за його рахунок цілий ряд своїх економічних, політичних та соціальних проблем.                                                                        

Втілення в життя проекту Спільного ринку мало відбутися поступово і передбачало перехідний період в 12 років, що складався з трьох етапів ( 1958-1961, 1962-1965, 1966-1969). До 1968 р. частково були виконані перших два завдання Спільного ринку: ліквідація митних бар"єрів до 1 липня 1968 р., що дозволило вчетверо збільшити обсяг внутрішньої торгівлі (з 1958 по 1968 р.р.), та введення єдиних зовнішніх тарифів у торгівлі з третіми країнами у відповідності із вимогами ГАТТ. Що стосується третього важливого завдання Спільного ринку, пов"язаного із формуванням спільної сільськогосподарської політики (ССП), то з її виконанням в кінці 60-х років виникли перші в історії існування ЄЕС труднощі. ССП опинилася в центрі боротьби між "протекціоністами" та прихильниками вільного пересування товарів в рамках ЄЕС. За цим протистоянням стояли складні протиріччя між принципами вільного ринку та адміністративної системи управління сільським господарством.

Механізм ССП базувався на трьох важливих принципах: єдність аграрного ринку; комунітарні преференції (зобов'язання закупати сільськогосподарську продукцію, в першу чергу, в країнах ЄЕС); фінансова солідарність. Формування митного союзу, спільної торгової політики щодо третіх країн та спільної сільськогосподарської політики складало практично до кінця 60-х років три найбільш важливі напрямки європейського будівництва. Ліквідація внутрішніх бар"єрів мала лягти в основу процесу активної економічної інтеграції, яка, в свою чергу, призвела б до інтеграції політичної.

Зустріч на вищому рівні в Гаазі ( 1-2 грудня 1969 р.) відкрила новий етап в процесі європейського будівництва. Саме тут країнами ЄЕС була схвалена розроблена Ж.Помпіду концепція "завершення, розширення та поглиблення" інтеграції, яка мала вивести Європейське співтовариство на якісно новий рівень.

Концепція передбачала виконання трьох важливих завдань:

1)       завершення завдань перехідного періоду, в першу чергу, стосовно остаточного врегулювання питань фінансування ССП ( згода Франції щодо вступу Англії до ЄЕС була напряму пов"язана із вирішенням саме цієї проблеми);

2)       розширення географічних рамок Європейського співтовариства за рахунок приєднання Англії, Данії та Ірландії ( необхідна  підготовча робота для проведення спільних переговорів мала розпочатися вже з 1 липня 1970 р.);

3) поглиблення європейського інтеграційного процесу, що передбачало перехід до економічного та монетарного союзу, інтенсифікацію співробітництва в галузі наукових досліджень та промисловості, проведення реформ в Європейському соціальному фонді.

Згідно з рішеннями самміту в Гаазі, з 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Англія, Данія та Ірландія. В жовтні 1972 р. на самміті в Парижі країни ЄЕС приймають широку програму спільних дій по поглибленню інтеграційних процесів: утворення економічного та монетарного союзу не пізніше кінця 1980 року; утворення фондів регіонального розвитку; активізація соціальних програм; формування наукової, технологічної та індустріальної політики; вироблення спільної енергетичної політики; формування спільної позиції на майбутніх переговорах в рамках ГАТТ (раунд Ніксона); формування до кінця десятиріччя політичного союзу.

Ці рішення були прийняті на основі заздалегіть розроблених пропозицій. 8 березня 1970 р. була опублікована доповідь прем"єр-міністра Люксембурга ГГ'єра Вернера, яка передбачала можливість утворення економічного і монетарного союзу та єдиної європейської валюти до 31 грудня 1980 року. 27 жовтня 1970 р. міністри закордонних справ ЄЕС схвалюють доповідь Давіньйона, яка передбачала формування механізму консультацій та обміну інформацією в галузі зовнішньої політики.

Більша частина цих планів і, особливо, терміни їх виконання так і залишилися на папері. Нафтова, монетарна та сільськогосподарська кризи, що охопили світову економіку в період з 1973 по 1984 р.р., не тільки перешкодили виконанню намічених завдань, але й поставили Європейське співтовариство перед необхідністю переглянути деякі із них:

нафтові кризи ( перша - осінь 1973 р.; друга - 1979-1981 р.р.) призвели до чотирьохкратного підвищення цін та довели їх на світлу арабську нафту до 34$ за баріль, що практично змусило країни ЄЕС відмовитися від проведення Спільної енергетичної політики;

нестабільність та коливання американського доллара призвели до краху 8 січня 1976 р. Бреттон-Вудської монетарної системи. Це, в свою чергу, сприяло кризі європейської системи валютної змії, впровадженої ЄЕС в квітні 1972 р., яка мала стати першим кроком до утворення монетарного союзу. Врахувавши попередні  невдачі, Європейська рада на своєму засіданні в Бремені ( 6-7 липня 1978 р.) схвалює франко-німецьку ініціативу щодо формування Європейської валютної системи (ЄВС), яка невдовзі розпочала свою роботу (з 13 березня 1979 р.) і одним із елементів передбачала утворення Єдиної європейської валюти (ЕКЮ);

зростання цін на зернові культури та перетворення ЄЕС з 1981 р. в чистого їх експортера неминуче призвело до загострення конкурентної боротьби із США.

Світова криза викликала значні труднощі в економіці країн Європейського співтовариства. Середньорічні темпи промислового виробництва впали з +5.1 % в середині 60-х років до -1.6% в 1982 р. Рівень безробіття виріс з 3% в 1973 р. до 10% в 1984 р. Інфляція досягла двозначних цифр в періоди нафтових криз. Значно зріс дефіцит торгівельного балансу.

В цих умовах країни ЄЕС активізують політичне співробітництво. На Саммиті в Копенгагені (14-15 грудня 1973) ЄЕС приймає "Декларацію європейської ідентичності", яка передбачає можливість екстрених зустрічей на вищому рівні. За ініціативою президента Франції В.Ж. д'Естена на самміті в Парижі (9-10 грудня 1974) приймається рішення про утворення Європейської ради (ЄР), в рамках якої мають проходити регулярні зустрічі на вищому рівні країн ЄЕС та прийматися найбільш важливі рішення по економічним та політичним питанням. Саме Європейською радою були узгоджені питання проведення прямих виборів до Європейського парламенту (Рим, грудень 1975 та Брюссель, липень 1976); утворення ЄВС (Копенгаген, квітень, Бремен, липень та Брюссель, грудень 1978); встановлення бар'єрів по імпорту нафти (Страсбург, червень 1979); перша реформа ССП (Брюссель, березень 1984); врегулювання англійської частки в бюджеті ЄЕС (Фонтенбло, червень 1984). Таким чином, ЄР консенсусом приймає лише принципові рішення, залишаючи на розгляд міністрів технічні деталі.

6 січня 1976 р. була видана доповідь прем"єр-міністра Бельгії Лео Тіндерманса, в якій він пропонував основні можливі заходи щодо утворення Європейського союзу: поглиблення спільної структурної політики за рахунок збільшення повноважень Комісії та Парламенту; формування економічного та монетарного союзу; проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки (ЗППБ). Розуміючи всі труднощі, що можуть виникнути, особливо в останньому питанні ( Ірландія не є членом НАТО чи ЗЄС, Данія не є членом ЗЄС, Франція вийшла із воєнної організації НАТО), Л.Тіндерманс запропонував поділити країни ЄЕС на ті, що можуть зразу ж перейти до політичної та монетарної інтеграції, та на тих, що не можуть цього зробити

("Європа двох швидкостей"). Занадто сміливі на той час федералістські пропозиції Л.Тіндерманса викликали активний протест Італії та Англії. Щоб хоч якось вирішити проблему політичного союзу, міністри закордонних справ ФРН та Італії Г.Д. Геншер та Е.Коломбо висунули в Парламенті проект Європейського Акту (18 листопада 1981). Після 18 місячного обговорення в значно зміненому вигляді ЄР в Штутгарті (19 червня 1983) приймає, не дивлячись на досить обережну позицію Англії, Данії та Греції, Декларацію про Європейськиї Союз. В свою чергу, Ф.Міттеран висунув пропозицію заснувати спеціалізовані Агенції, що фінансувалися б зацікавленими країнами-членами і сприяли б розвитку тих напрямків спільної політики, в яких вони зацікавлені (енергетика, промисловість, навколишнє середовище). Фактично це була концепція міжурядового співробітництва, що отримала назву "карточна Європа". 14 лютого 1984 р. згідно ініціативи Альтьєро Спінеллі, що очолював одну із комісій Парламенту, останній схвалює проект договору про Європейський Союз, який значно посилював ролю Комісії та владу Парламенту. Оскільки, відверто мова йшла про об'єднання федеративного типу, цей проект також не був схвалений. Таким чином, практично на протязі п'ятнадцяти років з моменту проведення самміту в Гаазі в грудні 1969 р. Європейське співтовариство розглядало прямо протилежні за характером та змістом проекти, які так і не змогли наблизити його до реального політичного союзу.

 

Загострення міжнародної обстановки на початку 80-х років зумовило необхідність пошуку шляхів узгодження і зовнішньополітичних курсів західноєвропейських країн в рамках Співтовариства. Але на відміну від інших напрямків інтеграції зовнішньополітичне співробітництво країн Співтовариства носило необов'язковий характер, воно не було закріплене юридичне, що значно ускладнювало узгодження і проведення спільної "європейської" лінії на міжнародній арені.

В цих умовах з'явилося безліч різноманітних проектів реформ ЄС та його інститутів. Найбільш активними були прихильники прийняття максималістських програм реформ: перетворення Співтовариства в Європейський політичний союз, наділений наднаціональними повноваженнями і розповсюджуючий свою компетенцію не тільки на область економічної інтеграції, зовнішню політику, але й на сферу оборони. Ця ідея знайшла активних прихильників серед правлячих кіл ФРН, Італії, країн Бенілюксу, її просуванню в значній мірі сприяли зміни в європейській політиці Франції. Утворений по ініціативі Франції в 1984 р. в Фонтебло спеціальний комітет мав підготувати конкретні рішення щодо утворення Європейського союзу (Проект Спінеллі).

Такі країни як Данія і Греція рішуче протистояли ідеї перетворення Співтовариства в Європейський союз і надання йому наднаціональних повноважень. Великобританія та Ірландія зайняли стриману позицію. Але, не дивлячись на досить гостру боротьбу, компроміс було знайдено, що вилилось у прийнятті єдиного європейського акту, що фактично став початком нового підходу країн-членів ЄС до ідеї європейської інтеграції.

Основні положення Єдиного європейського акту

ЄЄА, що вступив у силу 1 липня 1987 р., був результатом досить складного компромісу, що хоча й обумовило його дещо декларативний та половинчастий характер, означало новий якісний поштовх у розвитку західноєвропейської інтеграції.

ЄЄА проголошував центральним завданням Співтовариства утворення до 31 грудня 1992 р. "простору без внутрішніх кордонів", тобто завершення формування єдиного спільного ринку, усунення всіх перешкод щодо вільного пересування товару, людей, послуг та капіталів в рамках ЄС. Комісія ЄС мала розробити основні пропозиції в цьому напрямку і включити їх в "Білу книгу", що нараховувала більше ста проектів директив. Однак вказані строки не мали юридичної сили і були лише закликом до країн-членів ЄС притримуватися проголошених цілей.

ЄЄА вносив доповнення в ^Римський договір, згідно якого вперше в історії Співтовариства країни-члени зобов'язувались тісно координувати економічну та валютну політику з метою перетворення ЄС в валютно-економічний союз. Одночасно, одна із головних проблем в цій сфері - утворення Європейського валютного фронту - залишалась невирішеною.

Особливе значення ЄЄА придавав інтеграції в сфері наукових досліджень і розробок, в розвитку і освоєнні нових технологій. Сучасна політика в цій області розглядалась Співтовариством як необхідна умова підвищення конкурентноздатності країн ЄС. За десятиріччя після 1976 р. середньорічні темпи росту виробництва продукції високої технології в Західній Європі були в 1,5 рази менші, ніж в США і в З рази нижчі, ніж в Японії. Вперше технологічна політика ЄС була узаконена у вигляді спеціальної статті Римського договору. Це ж саме було зроблено і відносно склочної політики ЄС.

Вносились зміни в порядок прийняття рішень.

Було передбачено, що в Раді міністрів рішення будуть прийматися більшістю голосів в таких областях, як взаємний обмін послугами, капіталами, діяльність морського та повітряного транспорту. Разом з тим, кожна країна ЄС зберігала за собою право вето, якщо доводила, що те чи інше рішення зачіпає її "життєві інтереси".

Особливе місце в ЄЄА відводилось "Європейському політичному співробітництву" (ЄПС) в області зовнішньої політики. Якщо раніше таке співробітництво відбувалось в рамках Європейської ради неофіційно, то після 1986 р. воно вперше отримало законодавчу основну і мало регулюватися на основі шжурядоіюгодоговору, який зобов'язував країни ЄС не тільки інформувати один одного про передбачені зовнішньополітичні акції, але й спільно виробляти принципи і цілі зовнішньої політики, а також керуватися ними при проведенні своєї національної політики.

Країни ЄС підтвердили свої наміри координувати "політичні та економічні аспекти безпеки". Вперше ці положення були сформульовані в Урочистій декларації, прийнятій ЄС з червні 1983 р. Питання воєнної безпеки, із-за гострих розбіжностей між країнами, не були включені в договір.

Деталізуємо деякі аспекти Єдиного європейського акту, особливо в тих напрямках де був зроблений значний крок вперед, де спостерігався прогрес.

Це стосується насамперед інституційних реформ в ЄС. Перш за все були значно розширені повноваження Європарламенту, і хоча чіткої регламентації планів діяльності Європарламенту в ЄЄА закладено не було, передбачалось в перспективі, що 80% важливих економічних, фінансових і соціально-політичних рішень мали вирішуватись на європейському рівні. Таким чином, розширення повноважень Європарламенту мало обмежити зростаючу концентрацію влади в руках бюрократичних інститутів, таких як Комісія і Рада міністрів ЄС.

Європарламент отримав можливість здійснювати більший вплив на процес прийняття законодавчих актів ЄС. За допомогою складної системи подвійного читання ЄП може більшістю голосів або змінити, або відмінити рішення Ради Міністрів. Правда, для цього необхідна була б широка єдність в самому ЄП серед його восьми-десяти парламентських фракцій, жодна з яких не має більшості голосів. Крім того, ЄЄА уповноважував ЄП затверджувати договори про асоціацію і прийняття нових членів ЄС та брати участь у виробленні правових актів, щодо функціонування європейського внутрішнього ринку.

ЄЄА передбачав прийняття "процедури співробітництва" між Європарламентом та Радою міністрів. Так зване "подвійне читання" встановлювало обов"язкову участь ЄП в прийнятті правових норм в багатьох сферах. Це дало можливість ЄП не тільки виконувати контроль за діяльністю виконавчих органів ЄС, але й брати участь в процесі  прийняття норм права. Отримавши, згідно з ЄЄА, можливість вносити поправки в пропозиціях, що обговорюються, парламент придбав свого роду право законодавчої ініціативи, значення якої, як показала практика, досить велике.

Найбільше місце в роботі Європарламенту завжди займало виконання бюджетних повноважень. Починаючи з 1970 р. парламент отримав право брати участь в обговоренні і прийнятті всіх фінансових документів і тим самим, ставши законодавчим органом поруч із Радою міністрів. ЄЄА ще більше закріпив та зафіксував цей стан речей. Починаючи з 1986 р. акт про затвердження бюджету Співтовариства став підписуватись головою Європарламенту.

Взаємодія між інститутами ЄС відбувається на основі консенсусу. Це можна наочно продемонструвати на прикладі питання прийняття в Співтовариство нових членів. Ст.8 ЄЄА змінила абз. 1 ст.237 Договору, що ЄЕС і проголошує, що "будь-яка європейська держава може звернутися з проханням про прийняття в члени Співтовариства. Вона направить прохання в Раду, котра після консультації з Комісією і отримання відповідного рішення Європейського парламенту, що вирішує ці питання абсолютною більшістю голосів, приймає рішення на основі одностайності".

Важливим інституційним нововведенням було також рішення про передачу Радою Міністрів деяких своїх повноважень Комісії ЄС. Малося на увазі право Комісії здійснювати, згідно з правилами, прийняті Радою Міністрів акти.

Найбільш суттєвою частиною ЄЄА прийнято вважати розділ 2, який має ціллю розвиток ЄС шляхом збільшення ефективності інститутів Співтовариства. Стаття 149 ЄЄА переглядає співвідношення повноважень Ради, Комісії та Європарламенту. Європейська Рада могла змінити пропозицію Комісії лише одностайно. Зі своєї сторони Європейський парламент мав право приймати абсолютною більшістю голосів поправки до рішень Ради, або відхиляти їх. У таких випадках Рада мала право наполягати на своєму рішенні лише шляхом повторного прийняття його одностайно. У цьому процесі одностайність виконувала роль захисту пропозицій Комісії або поправок Європейського парламенту. Дещо розширена була також компетенція Суду ЄС. ЄЄА підводив юридичну базу під Європейську раду голів держав і урядів, хоча й не включав її в число інститутів Співтовариства, на відміну від проекту договору Спінеллі про Європейський Союз.

Важливою частиною ЄЄА являвся механізм функціонування Європейського політичного співробітництва (ЄПС). В результаті прийняття ЄЄА, положення про політичне співробітництво були включені в Римський Договір. Процедура функціонування ЄПС  передбачала, що міністри закордонних справ країн-членів і члени Комісії ЄС збираються не менше 4-х раз на рік, в рамках ЄПС. Вони могли обговорювати зовнішньополітичні питання в рамках ЄПС на окремих засіданнях Європейської Ради. Комісія також бере безпосередню участь в засіданнях, що проходять в рамках ЄПС.

В обговоренні зовнішньополітичних акцій Співтовариства в рамках ЄПС брав активну участь Європарламент. Він мав бути постійно інформований керівництвом країн-членів ЄС по обговорюваних в той момент зовнішньополітичних питаннях. Його зауваження мали бути обов"язково та повністю прийматися до уваги. Зовнішня політика ЄС і зовнішньополітичне рішення питань в рамках ЄПС не мали суперечити один одному.

У структурі ЄПС був закладений такий інститут як Політичні Директори, що регулярно збираються в Політичному Комітеті з метою підтримки безперервної діяльності ЄПС і підготовки питань для обговорення на сесії міністрів закордонних справ ЄС. У випадку надзвичайних обставин Політичний Комітет чи зустріч міністрів закордонних справ могли бути скликані на протязі 48 годин по проханню не менше 3-х країн-членів.

ЄЄА проголошував необхідність узгодження політики Співтовариства і ЄПС. Між ЄПС та інститутами ЄС вперше укладався прямий зв"язок, а голова Комісії офіційно брав участь в діяльності ЄПС. Розширялась також і сфера компетенції ЄПС, куди прямо включались тепер питання європейської безпеки, хоча цьому положенню не був наданий обов"язковий характер і воно стосувалось головним чином політичних, економічних, технологічних аспектів безпеки, тоді як воєнне співробітництво продовжувало розвиватися в основному в рамках НАТО і ЗЄС.

Важливою складовою частиною ЄЄА було утворення у перспективі до 1993 р. єдиного внутрішнього ринку, тобто передбачалось завершення формування єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталів та робочої сили. Передбачалася ліквідація митних та податкових бар"єрів, що ще залишилися в той час.

Передбачалася гармонізація законодавства стосовно прямого і непрямого оподаткування. Для виконання цієї програми Комісія ЄС виділяла чотири області прямого оподаткування, на які Рада Міністрів мала звернути особливу увагу: гармонізація оподаткування компаній; ухилення від уплати податків; утворення таких умов а національних податкових системах, в яких приватні особи вкладають гроші в державні цінні папери; обмеження на капіталовкладення пенсійних фондів країн-членів.

Комісія ЄС запропонувала використовувати "двухрівневу" систему виконання даних заходів. Країни ЄС по ній повинні були самі установлювати ставки податку на добавлену вартість в межах 4-9% для зниженої ставки і 14-20% - для стандартної. Комісія запропонувала перелік товарів, які мали обкладатися по зниженій ставці: продукти, харчування, енергоносії, фармацевтичні препарати, книги, періодична література, пасажирський транспорт.

ЄЄА утворював широку правову основу для науково-технічної інтеграції. У ст. 130 ЄЄА дається розгорнуте правове обгрунтування цілей, форм і методів співробітництва в області науки і техніки. Визначались також заходи здійснення науково-технічної інтеграції: виконання програм досліджень, технологічного розвитку і взаємної інформації з метою стимулювання співробітництва між підприємствами, дослідницькими центрами, вузами; підтримка співробітництва з третіми країнами і міжнародними організаціями в сфері досліджень; розробка і розповсюдження результатів дослідження, допомога в проведенні і мобільності досліджень.

Ст.130 передбачала прийняття Співтовариством багаторічних рамочних програм, що узгоджували наукові і технічні цілі співробітництва, відповідні пріоритетні області, принципи планування дій, необхідні внески, деталі фінансової участі ЄС в спільних програмах. Програми мали прийматися одностайно. На основі рамочних програм розроблялись спеціальні програми, що конкретизують області дослідження і приймались більшістю голосів.

Вирішальну роль у визначенні основних ліній науково-технічних досліджень грала Рада Міністрів наукових досліджень, яка приймала рішення про виділення бюджетних коштів (в узгодженні з Економічною і Соціальною радою та Європарламентом), про дослідження в нових сферах, про формування науково-дослідницьких програм.

Реалізація планів ЄЄА мала привести до того, що 30% (згідно заяви Делора) важливих економічних, фінансових і соціально-політичних рішень в майбутньому будуть прийматися на європейському рівні.

Таким чином, аналізуючи значення Єдиного європейського акту можна з впевненістю стверджувати, що було зроблено значний крок вперед в таких сферах як: інституціональна, економічна та науково-технічна. Саме в цих сферах цей документ став абсолютно новим правовим актом, в якому деякі аспекти регулювалися вперше в історії ЄЕС.

Підводячи підсумки прийняття ЄЄА, слід зупинитися на таких його важливих наслідках:

значно консолідована і закріплена правова основа інтеграційної

політики ЄС отримала подальший розвиток його інституційна

структура;  

прийнято важливе стратегічне рішення про завершення                ,

формування єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталів і робочої сили;                                                                          '

закріплено пріоритетне положення інтеграційної політики у сфері науково-технічного прогресу;

в рамках реалізації двох стратегічних задач - утворення єдиного ринку (до кінця 1992 р.) і прискорення науково-технічного прогресу - і в тісному взаємозв'язку з ними передбачалась активізація практично всіх напрямків діяльності ЄС;

включення механізму Європейського політичного співробітництва в систему інститутів ЄС означало подальше підвищення ролі ЄС як самостійного суб"єкту світової політики.

Таким чином, прийняття ЄЄА стало важливою подією на шляху розвитку західноєвропейської інтеграції, визначило курс стратегічного порядку і практичну політику ЄС на багато років вперед, ставши основою для наступного важливого етапу, а саме для заключення Маастрихтських угод в продовження курсу, наміченого ЄЄА.

5. Особливості європейської інтеграції на кінці 90-х років.

Після прийняття в лютому 1987 р. ЄЄА, Комісія ЄС запропонувала "пакет Делора" - сукупність заходів по забезпеченню виконання Єдиного акту. Сюди входили: нове визначення загальної аграрної політики; подвоєння ресурсів структурних фондів ЄС з метою прискорення економічного розвитку регіонів; реформа фінансування ЄС згідно з фінансовим станом країн-членів.

Ганноверська сесія Європейської ради в червні 1988 р. констатувала, що після реалізації третини пропозицій по практичному виконанню ЄЄА, досягнуто поріг "неповоротності" в процесі інтеграції. Був сформований спеціальний комітет для вивчення проблеми утворення валютного союзу, а також зроблені кроки вперед в політиці охорони зовнішнього середовища і в утворенні "інформаційної Європи".

До середини 1989 р. програма ЄЄА була практично на 50% реалізована. В той же час залишалися важливі проблеми, що необхідно було вирішити. Так, по рівню ВВП на душу населення ЄС в 1986-1987 рр. на 10 % відставав від Японії, і на 36% - від США. У цілому ВВП, що визначає економічну міць, досяг в ЄС в той же період 3525 млрд. екю - що було менше від США на 177% і вище від Японії на 76%. ЄС в той період зосереджував 20% світового економічного потенціалу. За десятиріччя з 1978 - 1988 рр. сукупний ВВП ЄС виріс лише на 9%, в той час як в США - на 46% , в Японії - на 122%. Водночас, крім загального відставання в ЄС значно загострилися проблеми нерівномірного розвитку як між окремими країнами співтовариства, так і між окремими його регіонами.

За підрахунками ЄС в період з 1986 - 88 рр. десять найбагатших регіонів співтовариства виробляли в середньому в 3 - 4 рази більше продукції, ніж десять найбідніших. Крім того, відсоток безробітних серед економічно активного населення складав в ЄС на кінець 1988 року 10,9% проти 5,3% - в США і 2,4% - в Японії.

В січні 1989 року голова Комісії ЄС Жак Делор запропонував план утворення "Європейського економічного простору". Згідно з цим планом з 1 січня 1993 року мав початися другий етап утворення валютно-економічного союзу в ЄС. Передбачалося введення стійкого обмінного курсу європейських валют і утворення європейської системи центральних банків (Єврофед). Ця система мала визначити основні напрямки валютно-фінансової політики Співтовариства. Широкі повноваження мали бути надані Раді міністрів фінансів та економіки (Екофін), яка розглядала б питання узгодження і координації державних бюджетів країн ЄС. Таким чином Екофін мав отримати водночас повноваження в законодавчій і виконавчій областях без достатньо ефективного контролю з боку Європарламенту. Проект був підтриманий представниками Франції, Англії та Данії, і мав привести до моделі майбутньої Європи з сильною виконавчою владою.

Прихильники "конфедералізації" ЄС наполягали на принципах народовладдя і на рівномірному розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. В цьому контексті передбачалося розширити повноваження Європарламенту, зробити його в перспективі двопалатним (з палатою національностей, що мала захищати права малих країн). Тільки в такому випадку, як вважали Італія та ФРН, можливо було б зберегти в системі майбутніх відносин країн - членів ЄС принцип народовладдя і баланс між виконавчою і законодавчою гілками влади.

У 1991 - 1992 рр. часто - густо висловлювалися побоювання, що незалежно від вирішення питання про надання Європарламенту реальної влади Європа може перетворитися на федеральний союз, в якому учасники делегують частину своїх прав наднаціональним органам.

Характерною в цьому випадку була позиція Данії, висловлена в меморандумі у вересні 1990 року. Уряд Данії виступав за широку координацію усіх аспектів зовнішньої політики ЄС. У сфері політичного співробітництва датський уряд вважав за необхідне зберегти "принцип консенсусу". У менш важливих питаннях, таких, як право на працю, освіту, соціальний захист, право на організацію і колективні переговори, меморандумом передбачалась можливість прийняття рішень більшістю голосів. Датський уряд виступав за розширення договорів шляхом включення в них питань політики в галузі освіти, охорони здоров'я та культури.

Разом з тим, схвалюючи необхідність посилення демократичних процесів в ЄС, Данія не вважала за необхідне розширювати повноваження Європарламенту. Він повинен був мати право зобов'язувати Комісію ЄС висувати йому свої пропозиції не менш як двома третинами голосів, що в умовах політичної багатофракційності Європарламенту здається дуже складним. Європарламент повинен був також мати право проводити слухання, на яких держави - члени ЄС мали звітувати про виконання тих чи інших законів. Передбачалось, що країна, по якій є рішення Суду ЄС, протягом шести місяців мала звітувати в Європарламенті про виконання рішення Суду.

Виступаючи за максимальний розвиток валютно-економічного і політичного співробітництва в рамках ЄС, уряд Данії зазначав, що вірогідність його участі в цьому процесі можлива лише на умовах міжурядового співробітництва. Питання прийому нових членів в ЄС, узгодження і координація бюджетів країн - членів ЄС без обмеження їх національного суверенітету, мали вирішуватись лише через Раду міністрів ЄС. Європарламент, в свою чергу, хоча й наділявся правом ініціативи в розробці й прийнятті директив, обов'язкових для виконання, все ж , в першу чергу мав виконувати функції контролю за комісіями Співтовариства. Водночас, національні парламенти повинні мати можливість впливу на процес розробки й затвердження директив.

Основні напрямки інтеграційних процесів в ЄС

Римська сесія Європейської ради, що проходила в жовтні 1990 р., висловилась за прискорення утворення Європейського Союзу і намітила строки другого етапу утворення валютно-економічного союзу ЄС (від 1 січня 1994), розглядаючи його як перехідний період утворення паритету валют та вирівнювання економіки усіх країн-членів ЄС. Передбачалося завершити формування єдиного внутрішнього ринку, ратифікацію зміненого Римського договору, забезпечити незалежність центральних національних банків, заборонити фінансування дефіциту шляхом емісії, виключення будь-якої відповідальності ЄС за борги держав-членів, утворення нового валютно-фінансового органу, що складався б з національних центральних банків і центрального європейського банку.

Виконання зазначених вище завдань мало стати необхідною умовою переходу до політичного союзу. У спільній німецько-французькій заяві, зробленій в лютому 1991 р., концепція і загальні цілі політичного союзу розглядалися крізь призму формування спільної зовнішньої політики і політики в сфері безпеки (СЗПБ), що мала охоплювати всі аспекти зовнішніх стосунків.

Для забезпечення спільної політики безпеки й політичного співробітництва в документі передбачалося, що кінцевою метою такої діяльності має стати спільна європейська оборона, без якої утворення Європейського Союзу лишилось би незавершеним. Разом з тим, мали повністю зберігатися зобов'язання західноєвропейських країн в рамках Північноатлантичного союзу.

Передбачалось також, що країни - члени ЄС повинні були використовувати можливості Західноєвропейського Союзу (ЗЄС), який став би каналом співробітництва між політичним союзом і НАТО, засобом забезпечення взаємного посилення європейських і трансатлантичних структур безпеки, зберігаючи при цьому усі досягнення ЗЄС, що є реально функціонуючою організацією з договірною основою і чіткими взаємними зобов'язаннями в сфері оборони.

Франко-німецька ініціатива виявила серйозні розбіжності в позиціях країн- членів ЄС на той час щодо ролі Західноєвропейського союзу. Франція, ФРН, Бельгія, Іспанія, Італія, Греція і Люксембург вважали, що ЗЄС мав відігравати роль мосту між політичним союзом ЄС і НАТО. ЗЄС мав стати складовою частиною майбутнього політичного союзу 12-ти країн ЄС. Але проти цього виступили Англія і Нідерланди.

Крім того, серед кандидатів на прийом в ЄС більшість складали нейтральні країни. Не слід забувати також, що з процесом утворення валютно-економічного і політичного союзу Співтовариство завжди пов'язувало розширення в перспективі свого складу шляхом вступу до нього не тільки інших західноєвропейських країн, але й ряду країн Центральної і Східної Європи. Таким чином, оцінки ролі ЗЄС в оборонній стратегії Заходу залишаються проблемою далеко не однозначною.

На міжурядових конференціях з питань утворення валютно-економічного і політичного союзів ЄС, що проходили в грудні 1990 р. в Брюсселі, були сформульовані основні організаційно-правові принципи оформлення цих союзів. Передбачалося, що політичний союз має бути оснований на солідарності країн-членів, повній реалізації економічної та соціальної єдності, справедливій рівновазі між відповідальністю держав та Співтовариства, а також між інститутами, на єдності зовнішньополітичних акцій, що проводяться Співтовариством в рамках його політики в сфері зовнішніх стосунків, безпеки, економіки та розвитку.

На сесії Європейської ради, що проходила у грудні 1990 р. у Римі обговорювались питання внутрішнього розвитку ЄС. З метою посилення ролі Європарламенту передбачалося удосконалення "процедур співробітництва" й розширення практики заключення договорів згідно з міжнародними угодами, що потребують одностайної ухвали з боку Ради, участь Європарламента в призначенні членів Європейської ради і його голови і розширення повноважень Європарламента в області бюджетного контролю і фінансової відповідальності; більш тісний контроль за проведенням політики Співтовариства; ведення розслідувань щодо справ Співтовариства.

Стосовно процедури прийняття рішень передбачалась необхідність врахування таких моментів, як принцип консенсусу при узгодженні загальних напрямків діяльності і принцип кваліфікованої ЗП більшості при проведенні відповідної політики. В подальшому мала бути визначена роль ЄС у вирішенні питань оборони без ушкодження прав відповідних держав-членів в цій області, а також з урахуванням існуючих зв"язків, досвіду та знань, що існують в рамках Північноатлантичного союзу, без загрози при цьому для традиційних позицій інших країн-членів.

Європейська рада закликала міжміністерські конференції враховувати необхідність вирішення таких питань, як економічна і соціальна єдність держав-членів; покращення охорони навколишнього середовища з метою забезпечення довгострокового розвитку; розвиток охорони здоров"я, зокрема посилення боротьби з розповсюдженням захворювання; дослідницька робота з метою підвищення конкурентності Співтовариства; енергетична політика з метою посилення безпеки і підвищення ефективності співробітництва всіх європейських країн; утворення в Співтоваристві великих інфраструктур, які б дозволяли завершити утворення загальноєвропейської інфрасистеми; розвиток обміну в сфері культури й освіти.

Європейська рада рекомендувала конкретизувати поняття європейського громадянства. Малися на увазі громадські права, соціальні та економічні права, єдиний захист громадян Співтовариства за межами його кордонів. Необхідно було розглянути можливість утворення механізму захисту прав громадян, що охороняються Співтовариством. У період з 1987-1994 р, до підписання Маастрихтських угод, важливим результатом діяльності Співтовариства і, в першу чергу, Європарламенту в галузі захисту прав людини як всередині ЄС, так і на міжнародній арені, стала прийнята Європарламентом в 1989 р. Декларація про основні права і свободи. Цей документ значно переважав по обсягу та змісту договірні зобов'язання в галузі захисту прав людини, що містилися в установчих документах ЄС, Спільній декларації ЄС 1977 р. та преамбулі Єдиного європейського акту. Разом з тим Декларація Європарламенту 1989 р. розглядала і проблеми політико-правової інтерпретації природи і значення Співтовариства, зокрема співвідношення загальноєвропейського і національних правопорядків держав-членів.

Два розділи Декларації включають в себе 28 статей. "Загальні положення" фіксують окремі права і свободи, "Заключні положення" встановлюють сферу діяльності, рамки, інституційні гарантії та обмеження можливих зловживань.

Крім "класичних" прав людини, як людська гідність, право на життя, принцип рівноправ"я, свободи переконання та інші громадсько-політичні свободи, включаючи процесуально-юридичні гарантії та свободи (доступ до правосуддя, принцип заборони оборотної сили закону й смертної кари, право петицій в Європарламент). Декларація проголошувала і так звані нові права людини: право на інформацію, "право участі", право на захист навколишнього середовища і т.ін.

Важливою рисою Декларації 1989 р. став її динамічний, гнучкий і відкритий характер в плані широких можливостей її інтерпретації і подальшого розвитку. Вона представляє собою свого роду проміжний орієнтир, який зберігає безпосередню спадкоємність відносно ініціатив, що приймалися раніше в сфері формування й розвитку системи захисту прав людини в ЄС і, одночасно націлений на формування майбутньої лінії її розвитку.

Таким чином, з прийняттям Декларації Співтовариство внесло значний внесок в процес закріплення прав людини не тільки в Європі, але й в світі, тим самим сприяло підвищенню свого міжнародно-політичного престижу (перш за все в міжнародних правозахисних організаціях, що грають значну роль у світовій політиці).

Європейська рада обговорила засоби забезпечення ефективності інститутів ЄС та необхідності посилення ролі Європейської ради і Комісії з тим, щоб Співтовариство могло підійти до утворення політичного союзу, закріпив як законодавчі, так і виконавчі структури.

У червні 1989 р. Комісія ЄС опублікувала результати діяльності ЄС за п"ятирічний період. З 279 заходів, запропонованих у Білій книзі КЄС (1985) для завершення формування єдиного внутрішнього ринку, Європейська рада прийняла 127. Крім того, ще ряд програм проходив фінальну стадію багатоетапного процесу прийняття рішень. Усього, таким чином, більше 50% рекомендацій програми "Європа-1992" прийняли форму директив та інших нормативних актів ЄС.

Ці успіхи мали в той час більш теоретичне, ніж практичне значення. По-перше, правові акти ЄС мали бути імплантовані в національні законодавства держав-членів і тільки після цього втілені в практику. За даними Комісії ЄС на початок вересня 1989 р. усього в 12 країнах ввійшло в силу 68 директив, тобто менше половини, і лише 7 з них реально впроваджувались на території ЄС. По-друге, значення різних заходів для утворення ЄВР було далеко не однаковим: так введення повної свободи пересування капіталів (що мало бути здійснено в 1990-1992 рр.) мало значно більше ваги, ніж інші акції.

Все ж, не дивлячись на ці труднощі, значно важливішим були не строки реалізації програми, а динаміка просування ЄС на основних напрямках інтеграції. Це стосувалося не тільки утворення єдиного ринку, але й таких важливих рішень, як утворення економічного і валютного союзу і, особливо, політичного союзу. У грудні 1990 р. у Римі одночасно відкрилися дві міжурядові конференції, що мали завершити підготовку відповідних договорів'до кінця 1991 р., з тим, щоб вони були ратифіковані в 1992 р. і вступили в силу з 1 січня 1993 р. одночасно з єдиним внутрішнім ринком. Однак практичне обговорення умов вищеперерахованих угод викликало нову хвилю протиріч, між країнами-членами ЄС і, в першу чергу, з боку Великобританії. Це показувало, що пошук компромісу і встановлення консенсусу, хоча й неминуче, але займе значно більше часу, ніж це передбачалося.

Семінарське заняття № 2.

Тема: ЄВРОСОЮЗ І КРАЇНИ СНД. ЄС І РОСІЯ

План.

1. Єс і розпад Радянського Союзу. Активізація інтеграційних процесів та початок нового етапу у розвитку відносин між Москвою і Брюсселем.

2. Угоди про партнерство і співробітництво та їх місце в системі договірних відносин єс з третіми країнами. Відмінні особливості упс з Росією, європейськими і азійськими державами.

3. Єс і Росія: еволюція відносин. Сучасний стан відносин між Росією і Євросоюзом.

1. Розпад СРСР змінив становище Росії на міжнародній арені, її полі­тичні й торговельно-економічні зв'язки із зовнішнім світом. Пріоритетни­ми завданнями зовнішньополітичної концепції Росії стають збереження територіальної цілісності і незалежності, забезпечення умов для розвитку ринкової економіки і входження в світове товариство. Необхідно було досягти економічної і фінансової допомоги з боку західних держав у про­веденні курсу реформ. Зовнішньоекономічні зв'язки насамперед повинні були допомогти подолати господарську кризу в країні.

Визнання Росії як нової держави розпочалося з кінця 1991 р. Перший свій візит президент нової держави здійснив до ФРН. Про визнання суве­ренітету Росії заявляли не лише окремі країни, а й міжнародні організації. Про перехід до неї прав і обов'язків колишнього СРСР заявили країни Європейського співтовариства. 1993—1994 рр. були підписані угоди про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом (ЄС) та Росією. Як й інші країни, які виникали після розпаду СРСР, Росія приєдналася до запропонованої НАТО програми "Партнерство заради миру", однак висту­пила проти вступу країн, що утворилися після розпаду СРСР, до НАТО. Антинатівський курс Москви надає неконструктивного, ризикованого ха­рактеру інтеграційним процесам в європейському регіоні.

Було домовлено з великими банками Заходу про відстрочення пла­тежів за борги колишнього СРСР. Росія увійшла до складу Міжнародного Валютного Фонду. Важливе значення мав вступ країни до Ради Європи, до якої входять практично всі європейські країни. В компетенцію Ради вхо­дять питання прав людини, культури і освіти, захисту навколишнього середо­вища тощо. При підтримці світового співтовариства Росія поступово інтегру­ється в світову економіку.

В умовах руйнації народногосподарських зв'язків між республіками ко­лишнього СРСР і розпаду так званої системи соціалізму величезного зна­чення набула переорієнтація зовнішньополітичних зв'язків як з країнами далекого, так і близького зарубіжжя. США після довгої перерви надали Росії режим найбільшого сприяння. Цивілізованих форм набуло співробітництво Російської Федерації з великими країнами у вирішенні конфліктних ситуа­цій у світі (колишня Югославія, Ірак). Налагоджується не лише торгово-економічне, а й воєнне співробітництво Росії з країнами Заходу і США. Закінчення "холодної війни" дозволило значно скоротити збройні сили.

2. Переход к качественно новому этапу отношений со странами СНГ Европейский Союз начал практически одновременно с приемом в свой состав 10 новых членов в мае 2004 г. Речь шла о выстраивании взаимных связей по широкому кругу вопросов в политике, экономике, гуманитарной сфере в новом формате «добрососедства», или «европейского соседства». Конструкция «Расширенная Европа – страны соседи» существенно дополнила и видоизменила сложившуюся в 1990-е гг. модель отношений между ЕС и СНГ, оформленную двусторонними соглашениями о партнерстве и сотрудничестве (СПС).

Формат  соседства предполагает особый характер отношений между расширенным Евросоюзом и граничащими с ним странами, постепенно адаптирующий «новых соседей» к европейским нормам и стандартам, но не предусматривающий их членства в ЕС. Точнее, оставляющий «дверь в ЕС полуоткрытой» для стран-«соседей». ЕС возлагает на себя миссию «европеизации» соседних государств, что, по мнению разработчиков стратегии,  должно обеспечить стабильность, безопасность и процветание Европейскому континенту.

Европейская политика соседства – реакция интеграционной группировки на  противоречивые последствия расширения Евросоюза на восток. Цена расширения не ограничивается финансовыми вложениями в этот проект. Она неизмеримо выше, о чем свидетельствует признание на всех уровнях факта возникших противоречий между ранее провозглашенными и долгое время успешно реализуемыми принципами интеграции – расширением ЕС и углублением интеграционных процессов в его рамках.

Как следствие реализованного проекта обострился вопрос о пределах дальнейшего расширения Евросоюза. Очевидно, что из трех сформулированных в начале 1990-х гг. моделей влияния расширения на институциональные структуры Союза (федерализация, формирование Европы меняющейся геометрии и конфедерализации) набирают силу первая и вторая. Причем, если о попытках создания федерации  (в результате принятия Европейской конституции, Лиссабонского договора) говорят и пишут много, процессу формирования Европы меняющейся  геометрии, на наш взгляд, уделяется недостаточно внимания. А этот феномен чрезвычайно интересен. Он включает в себя формирование субсистем из числа старых членов, создание квазиинтеграций из числа новых членов и «дожидающихся приема» соседних государств, а также появление «неполных» членов (новые страны-члены ЕС с ограничениями; Норвегия, Исландия, Швейцария – не члены ЕС, подключенные к интеграции в отдельных сферах). При этом дифференциация европейского пространства из временного, переходного явления превращается в постоянный и формализованный механизм.   В условиях, когда у многих нынешних членов Евросоюза наблюдается  «определенная усталость от процессов расширения», Европейская политика соседства становится механизмом, обеспечивающим компромисс между ожиданиями стран-соседей ЕС и его  реальными абсорбционными способностями.

ЕПС заметно эволюционирует. По прошествии пяти, а для ряда государств трех лет практической реализации можно говорить о том, что на «восточном» внешнеполитическом  направлении – по линии взаимодействия  ЕС со странами  СНГ – эта политика  уверенно приобретает характер универсальной стратегии поведения Евросоюза (ЕС-27)  на всем постсоветском пространстве. При этом круг решаемых ею задач расширяется. Если судить по действиям, а не по благостным  декларациям Брюсселя, основное содержание ЕПС по отношению к государствам Содружества Независимых Государств – стратегия сдерживания России, коллективное противодействие  доминированию России в ареале бывшего СССР. Главный акцент ЕПС в данном  регионе сделан на выстраивание «особых» отношений со странами СНГ и на недопущение возможности формирования регионального союза новых независимых государств под эгидой  России. Евросоюз сознательно исключает Россию – центральное государство в геополитической конструкции СНГ – из участия в политике соседства, а переговоры по новому долгосрочному Соглашению между РФ и ЕС ведутся без учета данного фактора.  Объявив в качестве главной цели ЕПС – создание мирной и процветающей Европы «без разделительных линий», Евросоюз на деле выстраивает новый раздел на европейском и евразийском пространстве – между Россией и другими странами СНГ. Эти страны усиленно втягиваются в сферу влияния внешней политики ЕС и США с помощью специального и все более разнообразного инструментария. 

«Восточное направление»  европейской политики соседства расширяется на все постсоветское пространство, постепенно захватывая Центрально-Азиатский регион (ЦА), а конкретно – Казахстан, Узбекистан, Киргизию, Таджикистан, Туркмению.

Помимо двух групп «естественных соседей» Евросоюза в СНГ, а именно – восточноевропейских стран (Украина, Молдова, Беларусь) и южно-кавказских государств (Армения, Грузия, Азербайджан)[1] – с 2007 г. у ЕС появились свои  «соседи» в Центральной Азии.

По всем формальным признакам регион ЦА не может быть включен в политику европейского соседства, так как расположенные в нем государства не имеют сухопутных или  морских границ с ЕС. Однако стратеги в Брюсселе  специально изобрели расширенное понятие «Причерноморско- Прикаспийский регион» и объявили его зоной интересов Евросоюза. Совещание министров иностранных дел ЕС  одобрило Стратегию Евросоюза в отношении центрально-азиатских государств (Люксембург,  апрель 2007 г.)  Ее цель – укрепление влияния ЕС в регионе.  На эти цели  бюджет  ЕС выделил 750 млн евро[2]. Финансовые средства на обеспечение ЕПС в Центрально-азиатском регионе СНГ будут расходоваться преимущественно на энергетические проекты по диверсификации импорта нефти и газа в страны ЕС. Еще ранее, до появления Стратегии действий ЕС в регионе ЦА, Евросоюз инициировал так  называемый Транскаспийский трубопроводный  проект с подключением к нему Туркмении (рис.1.) Главная идея – осуществить поставки азербайджанского и иранского газа через Кавказ и Турцию в Европу, с конечной точкой в Австрии. Западные аналитики утверждают, что создаваемая новая геополитическая ось  с участием Турции – Грузии – Азербайджана (Причерноморско-Прикаспийский регион) может быть перекинута за Каспий, в Центральную Азию – до Казахстана и Туркмении. Казахстан уже давно активно сотрудничает с западными компаниями в нефтегазовом секторе. А Туркмения после смерти Туркменбаши (бывшего президента страны Сапармурада Ниязова) и избрания в феврале 2007 г. нового президента – Гурбангулы Бердымухаммедова  ̶  постепенно выходит из международной изоляции[3].

Параллельно с этим США усилили по всем направлениям поддержку своего главного партнера в регионе – Казахстана, в том числе одобрили кандидатуру страны  на пост председателя в ОБСЕ в 2010 г., признав тем самым европейские устремления президента Н. Назарбаева и готовность Казахстана сотрудничать с ЕС в энергетической сфере[4]. Одновременно  руководство Казахстана подает неоднозначные сигналы Западу о своей заинтересованности в присутствии важнейших западных игроков в регионе ЦА. В ежегодном послании президента Н. Назарбаева народу Казахстана, с которым он выступил 6 февраля 2008 г. в Астане, во внешнеполитическом разделе указывается, что «…В целях укрепления безопасности в Центрально-азиатском регионе мы расширяем также конструктивное взаимодействие с США, ЕС и НАТО»[5].

Наблюдаемое в 2007–2008 гг. усиление внимания Евросоюза к государствам Центральной Азии и подготовка их к сотрудничеству  с ЕС в формате соседства – заслуга прежде всего Германии. В период своего председательства в ЕС в первом  полугодии 2007 г. Германия дала толчок процессу существенного укрепления Европейской политики соседства и предприняла конкретные шаги по дальнейшей активизации сотрудничества между странами ЕС и СНГ. Германия уделила очень много внимания региону ЦА. В тот период посол  ФРГ в Узбекистане М. Майер впервые заявил, что «следует повысить уровень деятельности ЕС путем создания представительств Евросоюза во всех столицах региона»[6]. Речь шла об открытии Делегаций Еврокомиссии, как это имеет место в остальных государствах СНГ[7].

Не имея возможности конкурировать с американцами в Казахстане, куда они внедрились давно и прочно, Германия сделала ставку на  Узбекистан. Среди основных целей сотрудничества Германии с Узбекистаном особо выделены «экономические реформы, улучшение инвестиционного климата, усиление банковского сектора, вклад в реализацию образовательных реформ»[8]. В развитии двусторонних отношений с Узбекистаном Германия  практически игнорирует коллективное отношение ЕС к этому партнеру, руководствуясь лишь собственными прагматическими соображениями.

Известно, что полномасштабное сотрудничество Евросоюза с Узбекистаном было свернуто после подавления узбекскими властями андижанских волнений 13 мая 2005 г., в ходе которых только по официальным данным погибли более 200 человек. Санкции ЕС выразились в том, что после отказа официального Ташкента допустить к расследованию международных наблюдателей ЕС ограничил поставки своих товаров военного назначения в Узбекистан, затормозил двусторонние переговоры и составил «черный список» 12 высокопоставленных узбекских чиновников, которым запретил въезд в Европу. Несмотря на все эти обстоятельства, Германия в 2005–2006 гг. заняла свою особую, лояльную позицию, исходя из интересов торгово-экономического и военного сотрудничества с Узбекистаном. В Узбекистане функционируют представительства более 50 фирм и компаний ФРГ, 100 совместных предприятий с участием немецкого капитала. Берлин хотел бы также сохранить за собой авиабазу в Термезе, использующуюся для снабжения 2200 военнослужащих, входящих в коалиционные силы  в Афганистане[9]. Поэтому и в 2007 г., и в настоящее время Германия активно лоббировала  интересы Узбекистана в ЕС, что привело к отмене в 2009 г. ранее упомянутых санкций ЕС в отношении Республики.

В 2008–2009 гг. наблюдалось  дальнейшее усиление внимания ЕС к Центральной Азии. Об этом свидетельствует подготовленная под руководством Франции Программа  внутри- и внешнеполитических действий на  период последовательного председательства в ЕС Франции – Чехии – Швеции.  Европа поставила задачу в этот период «поколебать монопольное положение России на центрально-азиатских рынках сырья, заключив с каждым из государств региона двусторонние договоры о более тесном экономическом сотрудничестве»[10].

Россия в этой ситуации сталкивается в регионе Центральной Азии с  ростом конкуренции  не только с Китаем и США, но и с ведущими странами Евросоюза. Показательно, что конкурентные позиции России по сравнению с европейскими странами  ослабевают  даже в самых бедных государствах региона, объединенных с РФ  в Евразийское экономическое сообщество (ЕврАзЭС). Так, например, годовой объем торговли Турции с Таджикистаном уже 2006 г. (479 млн долл.) почти сравнялся с товарооборотом между Россией и Таджикистаном ( 489 млн долл.).

О превращении ЕПС в универсальную стратегию освоения Евросоюзом постсоветского пространства свидетельствует и дальнейшее осторожное вовлечение Беларуси в политику соседства.

Еще в 2006 г. эксперты ЕС обсуждали вариант  принятия   рабочего плана по сотрудничеству ЕС – Беларусь «в проектном и одностороннем порядке», включив в него  пожелания ЕС и ожидания белорусского общества[11].

В 2007г. Беларусь и Евросоюз сделали несколько небольших  «встречных шагов», состоялись важные совместные мероприятия. Подписано Соглашение об открытии Представительства (Делегации) Европейской комиссии в Минске (7 марта 2008 г., Брюссель). От Республики Беларусь документ подписал заместитель министра иностранных дел Валерий Воронецкий, от Еврокомиссии – комиссар ЕК  по внешним связям и европейской политике соседства Бенита Ферреро-Вальднер. Белорусская сторона рассматривает открытие Представительства Еврокомиссии как инструмент содействия налаживанию сотрудничества с ЕС в сферах общих интересов. К ним, в частности, отнесены: энергетика, развитие трансъевропейских транспортных коридоров, сотрудничество в области охраны совместных границ, развитие приграничной инфраструктуры, борьба с нелегальной миграцией, торговлей людьми, организованной преступностью, реализация трансграничных программ и проектов в сфере охраны окружающей среды[12].

Обе стороны осознают необходимость поиска новых подходов в развитии двустороннего диалога. Нельзя не признать, что для вывода сотрудничества Беларуси и ЕС на качественно новый уровень существуют серьезные  экономические предпосылки. Экономика Беларуси чрезвычайно открытая и динамично развивающаяся, ее основа – технологичные перерабатывающие отрасли. Важнейшее условие ее нормального функционирования – обеспечение растущих рынков сбыта для готовой промышленной продукции, а также бесперебойных поставок энергоресурсов, укрепление экономической безопасности страны.

Вклад Беларуси в европейскую энергетическую безопасность действительно весóм. В поставках российского газа в Западную Европу  Беларусь выступает как «страна-транзитер №2»,  после Украины. Причем заменить белорусский маршрут в среднесрочной перспективе нереально, а в долгосрочной – нерентабельно. Наоборот, все предпосылки, включая  создание на базе «Белтрансгаза» совместного с «Газпромом» газотранспортного предприятия, говорят в пользу того, чтобы объемы транзита газа в Европу через Беларусь росли. Что касается транзита российской нефти в Европу трубопроводным транспортом, то здесь Беларусь уже – «транзитер №1». Руководство РБ в последнее время не раз заявляло, что приложит все усилия, чтобы нефтепровод «Дружба» не просто продолжал функционировать, а расширял свои возможности и приобретал новое – балто-черноморское измерение.       Беларусь – автор ряда региональных транзитных инициатив, которые могут заинтересовать ЕС и получить в перспективе его финансовую поддержку.

К более тесному сотрудничеству с ЕС Беларусь подтолкнуло обострение отношений с РФ в энергетической сфере.  За последние два года, после «газовых споров» с Россией зимой 2006 и 2007 гг.,  Беларусь провела  переговоры и консультации с Украиной,  а также начала  энергетический диалог с Европейским союзом. Между Беларусью и Украиной создана и активно функционирует рабочая группа по сотрудничеству в энергетической сфере в рамках двусторонней  Межправительственной комиссии по вопросам торгово-экономического сотрудничества. Продолжается переговорный процесс по согласованию условий для поставок украинской электроэнергии в Беларусь. Решение данной проблемы откроет путь для налаживания транзита электроэнергии от украинских производителей в страны Балтии и Польшу по электрическим сетям Беларуси. Минск и Киев хотели бы повысить надежность и экономичность функционирования энергосистем Беларуси и Украины в условиях их параллельной работы. Беларусь в принципе не возражает против  строительства нефтепроводного маршрута  Одесса – Броды – Плоцк – Гданьск  в обход России.  И более того, Беларусь готова инвестировать в строительство перемычки от местечка Броды до белорусского  участка нефтепровода «Дружба», тем более что после того, как  украинский участок Броды – Одесса заработал в реверсном режиме (после 2004 г.), белорусская сторона потеряла часть своей прибыли от транзита российской нефти по территории РБ.

Еще одна сфера перспективного сотрудничества  стран ЕС и Беларуси – строительство новых АЭС на ее территории. Здесь, как ожидается, России придется конкурировать в международных тендерах с консорциумом западноевропейских стран во главе с Францией.

Беларусь заявляет также о своей готовности включиться в  многостороннее энергетическое сотрудничество с Европой. Так, на  заседании Совета министров иностранных дел ОБСЕ в 2007 г. по инициативе  РБ было принято решение о защите критической энергетической инфраструктуры от террористических нападений.

В процессе реализации ЕПС в странах СНГ Евросоюз все чаще использует ресурсы новых членов ЕС – стран Балтии и Центрально-Восточной Европы. Особую активность, в том числе по собственной инициативе, проявляют Польша, Литва,  Латвия и Эстония.

Новых членов ЕС журналисты уже окрестили «Восточная Америка», поскольку в их действиях явно ощущается дирижирование со стороны США и желание угодить влиятельному патрону в обмен на финансовую помощь. Эта тенденция имеет несколько характерных проявлений:

– Новые члены ЕС включились в подготовку соседей по СНГ к военному и военно-техническому сотрудничеству с блоком НАТО, действуя, как правило, через двусторонние договоры о сотрудничестве с ними в названных сферах (Латвия – Украина,  Польша – Украина, Литва – Грузия).

– Страны Балтии  развернули беспрецедентную по масштабам  кампанию  дискредитации России среди населения стран-соседей, цель которой – идеологическое обеспечение полного  разрыва с Россией, максимальное удаление от организации СНГ. Для этого усиленно  экспортируются идеи «советской оккупации», тема борьбы националистических движений в странах Балтии и на  Западной Украине за «государственную независимость» этих стран,  тема «голодомора» на Украине, которая преподносится как спланированный Россией геноцид украинского народа.

– Инициируются все новые экономические проекты сотрудничества  между «новичками» ЕС и соседями по СНГ (без России). Географический охват большинства таких проектов совпадает с условными границами целенаправленно выстраиваемой «буферной зоны», отрезающей Россию от Большой Европы.  Эта зона протянулась  от Балтийского к Черному морю и далее через Кавказ – до Каспийского моря и прилегающих к нему стран Центральной Азии.  В подтверждение этого тезиса достаточно  привести названия подобных проектов и инициатив: Каспийско-Черноморско-Балтийское энерготранзитное пространство (2008); «электроэнергетическое кольцо» Украина – Латвия и далее на страны UCTE в Евросоюзе[13]; предприятие «Сарматия» по достройке нефтепровода для каспийской нефти Баку – Тбилиси – Одесса – Броды – Плоцк – Гданьск[14] (или: Броды – Клайпеда, что предлагает Латвия). В ряду таких проектов стоит упомянуть и новое соглашение между Болгарией и Азербайджаном об участии в нефтепроводе Баку – Бургас – Александрополис. Оно отражает стремление к более тесному сотрудничеству прикаспийских и причерноморских государств ЕС и СНГ, но опять-таки без участия России.

В дополнение к двусторонним контактам с восточноевропейскими и южно-кавказскими соседями Евросоюз переносит акцент на взаимодействие с блоком ГУАМ (Грузия, Украина, Азербайджан, Молдова). Эта тенденция полностью укладывается в  логику проводимой политики по сдерживанию России в постсоветском регионе. В данном случае организация ГУАМ рассматривается как коллективный противовес России и ее союзникам в СНГ. Поддерживая ГУАМ именно как антироссийский, прозападный блок, ЕС и США пытаются через него окончательно развалить единый формат международной организации Содружества Независимых Государств – консолидирующей все страны СНГ.

В 2006–2009 гг. отмечались новые  попытки усилить военную составляющую субрегиональной группировки ГУАМ на период  до окончательного приема  ее членов  в состав НАТО.  Кроме того, ЕС и США  помогли странам ГУАМ  укрепить  международное признание –  через предоставление прежнему   форуму нового  статуса. 23 мая 2006 г. в Киеве лидеры стран ГУАМ подписали декларацию о создании «Организации за демократию и экономическое развитие – ГУАМ» и приняли Устав ГУАМ.

В июне 2007 г.  Евросоюз выделил организации ГУАМ специальный  финансовый грант на сумму свыше 1,2 млрд долл. (915 млн евро). Это – признак того, что главным партнером в политике соседства  ЕС избрал именно страны  ГУАМ. В течение 2008–2010 гг. Украина получит из названного гранта  494 млн евро, Молдавия – 209, Грузия – 120 и Азербайджан – 95 млн евро[15]. Основные средства будут направлены в проекты, относящиеся к энергетике и развитию транспортной инфраструктуры транзитного значения.

Центральное место в экономическом сотрудничестве стран ГУАМ должны занять транзитные энергетические проекты: Центральная Азия – Южный Кавказ  ̶  Европа,  а также Центральная Азия – Южный Кавказ – Украина – Молдова  – Европа. На саммите в Баку (июнь 2007 г.) состоялась широкая презентация транзитных возможностей стран-членов  ГУАМ под названием « ГУАМ–ТРАНЗИТ».

Существуют прогнозы, что дальнейшее экономическое  сближение ГУАМ с ЕС будет проходить по сценарию «Вышеградской группы», т.е. по примеру стран Центрально-Восточной Европы (Польши, Венгрии, Чехии, Словакии). Это значит, что со временем ЕС заключит со странами ГУАМ договор о зоне свободной торговли (ЗСТ ГУАМ – ЕС), тем более что почти все «гуамовцы» уже стали членами ВТО (кроме Азербайджана).

В экономическом блоке отношений стран ЕС с соседями в СНГ на первый план явно выходит энергетическое сотрудничество. В его основу положена идея обеспечения энергетической безопасности Европы. Она преподносится как ответ на потенциальные угрозы со стороны России и  тем самым оправдывает попытки коллективного давления на российскую сторону  в этом вопросе.

После серии  конфликтов  между Россией и Украиной, Россией и Беларусью (зимой 2006 г. и 2007 г.) по вопросам цены на газ во взаимной торговле, которые, в свою очередь, вызвали  временные перебои в транзите газа в Европу, Польша выдвинула идею «энергетического НАТО». Предложено создать такой блок из числа стран ЕС и НАТО, а также заинтересованных государств-членов СНГ для защиты интересов как потребителей энергоресурсов в Европе, так и стран-транзитеров  нефти и газа в СНГ. Считается, что только коллективными усилиями можно избежать конфликтов при поставках энергоресурсов в страны ЕС из СНГ и России, снизить значение российской монополии в поставках газа и нефти ряду европейских стран (Польше в первую очередь). Рекламируя идею «энергетического НАТО», Евросоюз всячески дискредитирует российский проект по созданию в СНГ «газового ОПЕК»[16].

На энергетические проекты с соседями  выделяются самые  крупные бюджетные гранты ЕС, их кредитует Европейский банк реконструкции и развития – ЕБРР. Например, в Украине  в 2006 г. работал международный консорциум компаний CESI (Италия), TERN (Италия), Transtebel (Бельгия), Sweco (Швеция) по  проекту технической помощи ЕС (TACIS) в постепенном присоединении Украины к трансъевропейским электроэнергетическим сетям. Финансирование годовой программы составило 3 млн евро. Консорциум будет  и впредь предоставлять консультационную поддержку мероприятиям по интеграции объединенной энергосистемы Украины в UCTE до полного завершения процесса интеграции (к 2010 г.)[17]. В этой связи Украина отклонила все предложения России по интеграции электроэнергетических сетей в рамках СНГ и по совместному транзиту в Европу, в том числе через территорию Молдавии, где России принадлежит крупнейшая Молдавская ГРЭС.

Вполне вероятной выглядит перспектива интеграции энергетической системы Молдовы в объединенную систему ЕС. В мае 2006 г. Молдова совместно с Украиной подала официальную заявку на вступление в Объединенную систему передачи электроэнергии в Европе  (UCTE). На тот момент предполагалось, что синхронизация работы молдавской и украинской энергосистем с  европейской энергосистемой – UCTE – будет происходить единым блоком. В Молдове потенциальное подключение к UCTE расценивают как укрепление энергобезопасности государства. Кроме того, считается, что  это позволит стране активнее участвовать в международных трансграничных энергетических проектах, финансируемых Европейским Союзом. Молдова уже добилась поддержки ЕС в реализации ряда  проектов по строительству высоковольтных линий электропередач, связывающих республику с Румынией и Украиной. Расширение пропускной способности существующих ЛЭП и строительство новых ЛЭП в Молдове  позволит транспортировать украинскую электроэнергию  в Европу, предположительно на Балканы. К этим  проектам проявляют интерес  также Словения, Венгрия, Австрия, Италия.

Для ЕС важно обеспечить энергетическую стабильность в Европе, а  Молдова в этом процессе может стать транзитной страной по экспорту электроэнергии. Пока остаются неясными перспективы работы Молдавской ГРЭС в системе экспортных связей Молдова – ЕС, хотя  общей установленной мощности этой электростанции хватило бы не только  для обеспечения электроэнергией не только всего Причерноморского региона, но и  для экспорта ее в Балканские страны. Однако МГРЭС находится на территории ПМР, контролируемой приднестровскими властями. В настоящее время из-за ненадежности в ее работе Молдавская ГРЭС не может рассматриваться как потенциальный поставщик электроэнергии в  страны Евросоюза.

В целом перспектива  присоединения Украины и  Молдовы к электрообъединению UCTE и проекты по синхронизации их энергосистем   с европейской системой  на сегодняшний день являются  спорными моментами во взаимоотношениях  ЕС и России. Они  непосредственно затрагивают интересы России как члена Электроэнергетического совета СНГ.

Стремление ЕС взять под контроль энергетические отрасли в странах-соседях  на пространстве СНГ и  максимально диверсифицировать маршруты поставок энергоносителей в Европу породили настоящую «трубопроводную войну» и «гонку миллиардных инвестиций» в новые транзитные проекты. Простое перечисление  основных проектов поставок газа и нефти  с территории России и стран СНГ в Европу показывает, насколько сложно и противоречиво складывается заявленный  «энергодиалог» между  Россией и ЕС (рис. 1-5).

К этому следует добавить, что Россия отстаивает  свои интересы на энергетическом рынке Европы в одиночку, тогда как Евросоюз и его «новые соседи» все чаще пытаются координировать свои действия, обсуждая возникающие проблемы на энергетических саммитах ГУАМ.  Прошедший  в мае 2008 г. энергетический саммит ГУАМ (Украина, г. Киев), в котором принимали  участие  Украина,  Грузия, Азербайджан, страны Балтии, Польша и представители руководящих органов ЕС, принял Киевскую Декларацию о принципах глобальной энергетической безопасности. Там же были сделаны совместные заявления о сотрудничестве  ЕС и восточных соседей в таких проектах, как Евроазиатский нефтетранспортный коридор и Каспийско- Черноморско-Балтийское энерготранзитное пространство.

В энергетической политике стран ЕС по отношению к СНГ есть свои нюансы: «старая» Европа считает необходимым диверсифицировать поставки импортных энергоносителей – газа и нефти  ̶  путем  постепенного  снижения  зависимости европейских государств  от России, тогда как «новые члены», в особенности Польша и государства Балтии,  хотели бы полностью исключить Россию из числа поставщиков.

3. 25 июня 1988 года было подписано соглашение о торговле и сотрудничестве между ЕЭС и СССР, а 24 июня 1994 — двустороннее соглашение о партнёрстве и сотрудничестве между Европейским Союзом и Россией (вступило в силу 1 декабря 1997). Первое заседание Совета сотрудничества ЕС—Россия состоялось в Лондоне 27 января 1998.

В 1999—2001 гг. Европарламент принял серию критических резолюций по положению в Чечне

Сферы сотрудничества

Соглашением 2005 года предусматривалось осуществлять стратегическое партнёрство через формирование четырёх общих пространств («дорожные карты»):

экономического;

внутренней безопасности и правосудия;

внешней безопасности;

науки и образования.

Идею ОЕЭП предложил Романо Проди в 2001 г. на саммите ЕС — Россия. Но до настоящего времени эта идея не может быть осуществлена, так как между ЕС и Россией не существует даже зона свободной торговли.

В практическом плане это должно было вылиться в сближение экономик России и Евросоюза, углубление совместного сотрудничества в борьбе с организованной преступностью, терроризмом, незаконной миграцией, а в перспективе — и в отмену визового режима.

Общее пространство внешней безопасности предполагало наращивание сотрудничества сторон в решении международных проблем.

По статистике, на Евросоюз приходится половина объёма внешней торговли России, а государства-участники этой организации являются крупнейшими прямыми инвесторами в российскую экономику.

В 2003 году товарный обмен между РФ и Евросоюзом (с учётом новых его членов, вступивших в ЕС в 2004) достиг 92 млрд евро. Из Европы в РФ поступают преимущественно машины и оборудование, готовая промышленная продукция, товары широкого потребления. ЕС — главный для России источник современных технологий.

Россия в основном выступает в роли поставщика энергоресурсов. Доля «Газпрома» в поставках природного газа в Западную Европу составляет 25 %. Эстония, Литва, Латвия и Словакияпрактически полностью зависят от российского газа, а Венгрия, Польша и Чехия — на две трети и более. Что касается нефти, то Россия поставляет в ЕС 44 % от её общего импорта. Следует, однако, иметь в виду, что по существующим документам ЕС государства-члены обязаны диверсифицировать импорт — что неминуемо приведёт к снижению российского экспорта энергоносителей в Европу и необходимости для России выходить на новые рынки сбыта.

Безвизовый режим

27 августа 2002 г. президент России Владимир Путин направил в адрес председателя Европейской Комиссии и глав государств-членов ЕС послание по проблематике жизнеобеспечения Калининградской области в свете расширения ЕС, в котором было предложено рассмотреть вопрос о переходе в перспективе на безвизовый режим взаимных поездок. Это послание явилось официальным началом переговоров по вопросу безвизовых поездок граждан России и стран Европейского Союза. На удивление, ЕС не отверг возможность установления безвизового режима с Россией, а, напротив, на заседании Совета ЕС в Брюсселе 30 сентября 2002 г. было принято решение рассмотреть отдельно в качестве долгосрочной перспективы вопрос о возможности установления с Россией безвизовых отношений.

17 июля 2003 года глава Европейской комиссии Романо Проди заявил, что в течение ближайших пяти лет может быть ликвидирована нынешняя система виз для въезда граждан России в страны Евросоюза

19 июня 2006 года постоянный представитель РФ при Евросоюзе Владимир Чижов заявил, что рано или поздно, может быть, к 2008 году, РФ и ЕС выйдут на безвизовый режим

7 июля 2008 года глава международного комитета Госдумы Константин Косачев заявил, что Россия и ЕС готовы, через два-три года перейти к полной отмене визового режима

2010 год

12 января 2010 года глава МИД председательствующей в ЕС Испании Мигель Анхель Моратинос заявил, что в течение срока председательства Испании в ЕС (то есть до 30.06.10) должна быть создана «дорожная карта», предусматривающей либерализацию и последующую отмену визового режима между Россией и ЕС

24 февраля 2010 года верховный представитель ЕС по иностранным делам и политике безопасности Кэтрин Эштон на пресс-конференции в Москве заявила, что Евросоюзу и России предстоит еще многое сделать для достижения безвизового режима. По мнению Deutsche Welle, Кэтрин Эштон полагает, что Евросоюзу и России еще далеко до введения безвизового режима

12 мая 2010 года «Ведомости» со ссылкой на «близкое к структурам ЕС издание EUobserver» сообщили о том, что ЕС разработал «дорожную карту» для отмены визового режима с Россией и может представить ее уже на саммите в Ростове-на-Дону 31 мая — 1 июня. ЕС предъявляет России три требования: введение биометрических паспортов, принятие законов о защите данных и улучшение безопасности границ. «Но и в случае их выполнения отмена виз не гарантирована», — пишет издание[8].

31 мая 2010 года Газета.ру сообщила, что, по словам министра иностранных дел Сергея Лаврова, российская сторона намерена сделать вопрос о безвизовом режиме ключевым на саммите в Ростове-на-Дону

1 июня 2010 года российская делегация на саммите в Ростове-на-Дону передала представителям Евросоюза проект соглашения об отмене виз: по нему поездки к друзьям и родственникам и недолгие туры в Европу могут стать безвизовыми. Документ, рассказали в ЕС, аналогичен тому, что Россия подписала с Израилем. В Евросоюзе документ взяли, но сказали, что говорить о соглашении ещё слишком рано

21 июля 2010 года во время встречи Дмитрия Медведева с президентом Финляндии Тарьей Халонен были обсуждены некоторые вопросы, в частности, был затронут вопрос о введении безвизового режима. Халонен заявила, что безвизовый режим необходим и он будет введен в будущем. Сейчас же, ввести безвизовый режим затруднително, необходимо веское слово Еврокомиссии. В любом случае, Финляндия будет поддерживать Россию в скорейшем решении этого вопроса.

23 июля 2010 года премьер-министр Италии Сильвио Берлускони во время визита президента РФ Дмитрия Медведева в Италию обозначил трудности с отменой визового режима: «Есть сопротивление со стороны стран Восточной Европы. Может быть, это связано с советским периодом». После этого итальянский премьер отметил, что «взял обязательство» продолжить обсуждение этого вопроса в Евросоюзе. Он также сообщил, что уже предложил председателю Европейской комиссии Жозе Мануэлу Баррозу поставить вопрос об отмене виз с Россией в повестку ближайшего заседания Совета Европы в Брюсселе

13 сентября 2010 года Сергей Лавров резко заявил, что ЕС безо всяких на то оснований затягивает с переходом на безвизовый режим. Эту ситуацию Лавров назвал «неприличной для уровня наших отношений»

25 сентября 2010 года Лавров сообщил, что Дмитрий Медведев передал главе Еврокомиссии Баррозу и председателю Европейского совета ван Ромпею проект соглашения об отмене визовых требований и ожидает конкретного ответа до декабрьского саммита Россия-ЕС

Единое экономическое пространство

На российско-германско-французском саммите в Довиле 19 октября 2010 года лидеры Германии, России и Франции согласовали план действий, по которому, согласно Николя Саркози, через 10—15 лет Россия и Евросоюз могут представлять собой единое экономическое пространство — без виз и с общей системой безопасности.[14]

25 ноября 2010 года в статье для немецкой газеты Süddeutsche Zeitung премьер-министр России Владимир Путин предложил ЕС создать экономический альянс, который мог бы расположится на территории от Владивостока до Лиссабона[15]. В частности одной из причин активизации развития партнерства между Россией и Европейским союзом, итогом которого должно стать создание экономического альянса, является экономическое освоение Сибирских и Дальневосточных территорий России:

«По словам Путина, кризис показал, что экономики ЕС и России являются уязвимыми. Россия, пишет премьер, все еще сильно зависит от сырьевого рынка. Среди минусов Европы Путин назвал деиндустриализацию экономики, которая приводит к потере позиций ЕС на рынке, в том числе и на рынке высокотехнологичных товаров.

Чтобы изменить ситуацию, считает премьер, необходимо четко использовать плюсы обеих экономических систем — России и ЕС. Россия может предложить Европересурсы, инвестиционный капитал, новые технологии»

Проблемы

В то же время, по состоянию на 2004, переговоры по наполнению четырёх пространств практическим содержанием продвигаются медленно. Наибольших успехов стороны достигли в формировании общего экономического пространства.

Что касается вопросов внутренней и внешней безопасности, то расширение ЕС, осуществлённое в 2004 году, вызвало к жизни новые проблемы, при этом отношения с Россией были низведены Евросоюзом до ранга отношений с так называемыми государствами «непосредственного соседства», куда также попали страны Северной Африки, Украина, Молдавия, Грузия и т. п.

С присоединением 10 новых стран негативное отношение к России в штаб-квартире ЕС усиливается. Показательной стала проведённая 10 октября 2004 встреча глав МИД 11 стран — членов ЕС (Польша, Чехия, Венгрия, Словакия, Эстония, Латвия, Литва, Дания, Швеция, Финляндия и Австрия), на которой было выдвинуто требование поднять роль «малых стран» во внешней политике ЕС, а более конкретно — ужесточить политику ЕС в отношении России.

Новым объектом критики с сентября 2004 стали предложения президента России Владимира Путина по государственному переустройству России.

Претензии России к ЕС касаются:

предложений ЕС о ведении диалога с Россией в рамках программы «Новое партнерство» — единого плана сотрудничества ЕС с граничащими с ним государствами, что ставит Россию на уровень североафриканских государств;

неурегулированности вопросов перевозки грузов и пассажиров между основной территорией России и Калининградской областью;

ущемления прав русскоязычных меньшинств в Латвии и Эстонии;

попыток ЕС противостоять сохранению внешнеполитического влияния(?) России на постсоветском пространстве;

Претензии ЕС к России касаются:

нарушений прав человека в Чечне и гражданских свобод;

сохранения российских военных баз в Приднестровье и Грузии, вмешательства России во внутригрузинские конфликты (Абхазия и Южная Осетия);

заниженных внутрироссийских цен на энергоносители по сравнению с мировыми ценами;

взимания Россией компенсационных выплат с европейских авиакомпаний за использование ими беспосадочного транссибирского маршрута.

Отсутствие прогресса в отношениях между Россией и ЕС привело, в частности, к переносу саммита Россия — ЕС, планировавшегося на 11 ноября 2004 года. Саммит всё же состоялся 25 ноября 2004, но был практически полностью посвящён обсуждению итогов президентских выборов на Украине и не принёс никакого прогресса в отношениях между ЕС и Россией.

Семінарське заняття № 3.

Тема: СЕРЕДЗЕМНОМОРСЬКА ПОЛІТИКА ЄС.

План.