43.Педагогычны проблеми у творчості українських діячів культури 19 ст. Українська педагогіка другої половини 19- поч.20ст.

Частиною громадсько-політичного піднесення 60-х років був освітній рух. Прогресивна громадськість вимагала демократизації системи освіти, ліквідації станової школи, відновлення української національної школи, вирішення проблем жіночої освіти, автономії вищої школи тощо. Колишні кирило-мефодіївці М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін. у нових умовах активно включилися у розв'язання освітніх проблем. П. Куліш у 1857 р, створив "Граматику", Т. Шевченко у 1861 р. — "Буквар південноруський", М. Костомаров видавав книжки для народу, П. Чубинський» у Борисполі відкрив школу, в якій навчання дітей велося українською мовою, на Херсонщині таку саму роботу провів учитель Шварц, повсюдно відкриваються недільні школи. В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський та інші визначні діячі української культури спільно з учителями звертаються до Петербурзького комітету грамотності з вимогами про необхідність навчання в Україні українською мовою. У 1861 р. всі гімназії Київського навчального округу висловилися за навчання дітей у народних школах рідною мовою, З цього часу питання національної мови є головним у вимогах національно-визвольного руху в Україні. Пожвавлення національного питання в освітній справі було несхвальне сприйняте царським режимом. У 1862 р. в Україні закриваються недільні школи, в яких інтелігенція навчала українську молодь. У 1863 р. було видано зловісний Валуєвський циркуляр.

Прихід на посаду міністра народної освіти графа Д. Толстого негативно позначився на всій освітній справі. Почалися переслідування прогресивних педагогів, усунення Їх від роботи. У 1862 р. звільнено з навчальних закладів К.Д. Ушинського, В.І. Водовозовова та ін. З 1864 р. циркулярами для вчителів рекомендувалося "указывать Премудрость Божию, ходить неуклонно к церковным службам; классные дамы должны были доносить на учителей, если не хотели сами подвергнуться увольнению, как сообщницы. Люди иных убеждений приглашались сами покинуть службу в учебных заведеннях, если не хотели быть дольше терпимы на этой службе".

Загострення реакції виявилося в нових утисках української культури. У 1876 р. видається царський Емський указ про заборону ввезення української книги з-за кордону, заборону українського театру й друкування нот українських пісень тощо. Це, у свою чергу, викликало спротив української інтелігенції, посилило її культурну й освітню діяльність в Україні. Очолили цей патріотичний рух М.П. Драгоманов, Б.Д. Грінченко, І.Я. Франко та інші просвітителі.

Навчальна робота в школах здійснювалась на низькому організаційно-методичному рівні. Не було достатньої матеріальної бази. Моральне виховання часто зводилось до релігійного. Не надавалось належного значення фізичному й розумовому розвитку дитини, практикувалось бездумне заучування. Узаконене було фізичне покарання. Випускники мали низький рівень знань навіть з програмних дисциплін-художньої літ, хімії, фізики, матем. У школах працювали недостатньо підготовлені учителі. Більшість із них не мала вищої, а дехто-й середньої освіти. В кінці 19ст. відкриваються двокласні училища з5-6 річним курсом навчання. На початку 20 ст. шириться революційно-демократичний рух учнів, студентів, учителів. У зверненні до царя була й вимога «загальної та обов’язкової народної освіти за державний рахунок». 17 жовтня 1905р. Микола II підписав конституційний маніфест про політичні свободи. Навчальний режим став демократичним. У ряді шкіл запроваджується вивчення укр. мови і викладання нею.

Після придушення революції всі здобутки в галузі освіти було зведено нанівець: закрилися школи, бібліотеки. Але потреби виробництва вимагали кваліфікованих кадрів. Тому відкриваються нові школи для дорослих. У роки першої світової війни шкільна справа ще погіршилась. Активну боротьбу за національну освіту та рідну мову в школах вели осередки української демократичної інтелігенції- «Громади» Протягом 1910-1914 статті журналу «Світло» піднімали на боротьбу за освіту рідною мовою. В Петербурзі відбувся 1 всеукраїнський з’їзд і розробив програму радикальної шкільної реформи, яка передбачала: обов’язкове навчання для представників усіх національностей Россії; навчання рідною мовою, вивчення рідної мови і літератури як окремого предмета. З третього року навчання-вивчення російської мови; усунення школи від політики, забезпечення національних шкіл учителями, які добре володіють мовою народу, знають його історію, літературу; підготовку вчителів до навчання дітей їхньою рідною мовою; заснування кафедр мови. Літ-ри, історії окремих національностей при місцевих вищих школах для підготовки вчителів. Перед Першою світовою війною українська освіта в Галичині все ж досягла певних успіхів.