- •1. Педагогіка - наука про виховання. Основні категорії педагогіки. Зв'язок педагогіки з іншими науками.
- •2. Методи науково-педагогічного дослідження.
- •3. Фактори розвитку особистості та їх взаємозв'язок.
- •4.Традиції виховання та навчання особистості в українській народній педагогіці.
- •6. Функції вчителя та основні вимоги до нього. Педагогічні здібності, та їх характеристика.
- •7. Сутність і принципи процесу виховання.
- •8. Інноваційні педагогічні технології в практиці роботи сучасного загальноосвітнього навчального закладу
- •9. Зміст виховання
- •10. Поняття про методи виховання їх характеристика.
- •12. Шляхи формування гуманізму та моральності школярів.
- •14. Поняття про процес навчання. Систем дидактичних принципів.
- •15. Форми навчання. Розвиток форм навчання в історії зарубіжної педагогіки.
- •16. Сучасні підходи до оцінювання знань, вмінь, навичок. 12-бальна система оцінювання знань, вмінь, навичок.
- •18. Загальне поняття про методи навчання. Різні класифікації методів навчання.
- •19. Сучасні документи про вдосконалення навчально виховної роботи (конституція україни,закон україни про освіту, державна національна программа освіта, національна доктрина розвитку освіти.
- •20. Педагогічна майстерність. Характеристика її основних компонентів.
- •21. Педагогічні технології: зміст, структура, функції.
- •22. Педагогічна культура її компоненти. Шляхи та засоби розвитку педагогічної культури.
- •23. Методы пед. Взаимодействия.
- •24. Конфліктні ситуації. Причини їх виникнення. Особливості конфліктних ситуацій у різних вікових групах.
- •29.Ідея народності виховання в історії вітчизняної педагогіки (Сковорода, Ушинський). Боротьба з офіційною теорією народності російського самодержавства.
- •25. Майстерність вчителя у роботі з батьками.
- •26. Сутність педагогічної творчості, характеристика її основних компонентів.
- •27 Методи активації творчої діяльності учнів.
- •28. Вікові та індивідуальні особливості особистості та їх урахування в педагогічному процесі.
- •30. Культура і техніка мовлення вчителя.
- •31. Загальні психолого-педагогічні ознаки театральної і педагогічної діяльності, відмінності професійних навичок вчителя та актора.
- •32. Загальна характеристика невербальних засобів спілкування.
- •33. Внимание и наблюдательность в деятельности учителя. Условия, методы и приемы активизации внимания учащихся.
- •34. Культура та засоби саморегуляції особистості вчителя.
- •35. Педагогічна система я.А Коменського
- •36.Основні ідеї реформаторської педагогіки кінця 19-початку20ст. Теорія «нових шкіл».
- •37.Розвиток принципів природовідповідальності та культуровідповідальності вих.-ня в захід.Євр-й педаг. 17-19ст.(Комен,Руссо,Пестал,Дістервег).
- •38.Проблеми формування особистості у педагогічній системі д.Локк та ж.-ж. Руссо.
- •40. Гуманістична направленість педагогічної теорії та практики г.С.Сковороди. Ідея «сродної праці».
- •39.Соціально-педагогічна та загальнокультурна діяльність братських шкіл України 16-17ст. Вплив Києво-Могилянської академії на розвиток просвіти, школи та педагогіки словянських народів.
- •41. Педагогічна теорія і практика Російської держави 18 ст.
- •43.Педагогычны проблеми у творчості українських діячів культури 19 ст. Українська педагогіка другої половини 19- поч.20ст.
- •44.Проблеми формування особистості у педагогічній теорії та практиці м.І.Пірогова, л.М.Толстого, п.Ф.Каптерова, п.Лесгафта.
- •42.Педагогічна система Ушинського.
- •45. Становлення Української школи та педагогічної думки у 1917-1939р.Р.
- •47. Проблема підготовки вчителя у вітчизняній педагогічній теорії та практиці.
- •48.Проблеми формування особистості у педагогічній спадщині й.Г.Песталоцці, й.Ф.Гербарт, а.Дістервега.
- •46. Вітчизняна педагогіка радянського періоду про виховання особистості та колективу.
- •49.Розвиток ідей громадського та естетичного виховання у педагогічній спадщині в.О.Сухомлинського.
36.Основні ідеї реформаторської педагогіки кінця 19-початку20ст. Теорія «нових шкіл».
На рубежі XIX-XX ст. школа у провідних країнах Заходу переживає кардинальні зміни. Цей період можна назвати періодом шкільних реформ.
У якості альтернативи традиціоналізму у педагогіці з’являються нові реформаторські ідеї (вільне виховання, трудова школа, експериментальна педагогіка, педагогіка прагматизму і т.д.).
Основні риси реформаторської педагогіки. Педагогіка повертається лицем до дитини, підвищується увага до її особистості. На зміну активному вчителеві і пасивному учню приходять активний учень і вчитель-консультант.
Характерним моментом для педагогів-реформаторів було усвідомлення ними необхідності враховувати у процесі навчання і виховання вікові і індивідуальні особливості дітей.
Підвищується соціальна функція теорії виховання. Виховна проблематика висувається на передній план і відмежовується у самостійний комплекс питань. Від школи вимагалось підсилити її виховну функцію.
По-новому ставляться питання дидактики. Всі педагоги-реформатори були одностайні у тому, що школа не тільки і не стільки повинна повідомляти знання, скільки турбуватися про загальний розвиток дітей, про вироблення в них уміння спостерігати факти і робити узагальнення, самостійно набувати знання. У змісті навчання було поєднано теорії формальної і матеріальної освіти.
Одержали нове трактування методи навчання. Раніше вони розглядались як засоби передачі знань чи сукупність форм і прийомів викладання. Нові ж дидактичні концепції пояснювали їх як шлях учня до знань через роботу власної думки. На зміну пасивним пропонувались активні методи навчання.
Нові педагогічні висновки і положення знаходять експериментальну перевірку.
Більшість педагогів, які шукали шляхи реформи змісту, організації і методів навчання у школі, відносились до прихильників поєднання розумової праці з ручною (столярна, слюсарна справа, робота з картоном і пластиліном і т.д.) Але питання про поєднання виробничої праці з навчанням як про засіб підготовки до трудової діяльності практично не ставилось.
Завдяки педагогам-реформаторам з’являються ряд нових галузей педагогічних знань: порівняльна педагогіка, педологія, соціальна педагогіка, характерологія, педагогіка виховання, профорієнтація тощо.
Теорія “нового“ виховання і “нових шкіл“.
Представники даної теорії поставили собі за мету розробити на основі ідей реформаторської педагогіки систему виховання, яку назвали “новим вихованням“. Вони взялися до практичної реалізації цих ідей шляхом створення так званих “нових шкіл“.
Організовані в дусі “нового виховання“, ці школи повинні були забезпечити гармонійний і природний розвиток дітей і одночасно ефективно підготувати їх до виконання своїх суспільних обов’язків.
Всі представники даного напрямку у педагогіці (а сюди входили також прихильники вільного виховання, прагматизму й ін. напрямків) вважали себе послідовниками Ж.-Ж.Руссо. Внаслідок цього “нове виховання“ ще називають “неоруссоізмом“, “неофілантропізмом“.
У 1899 році А.Фер’єр створив “Міжнародне бюро нових шкіл“. Це “Бюро...“ стало центром, навколо якого до 30-х років групувались різні напрямки реформаторської педагогіки. “Бюро...“ визначило загальні вимоги до “нових шкіл“. Це були навчально-виховні заклади інтернатного типу, які організовувались приватними особами або громадськими педагогічними організаціями. У школах повинно бути створене таке середовище, яке забезпечує фізичний, розумовий і моральний розвиток дітей і готує їх до практичного життя.
Найбільш характерними ознаками навчальних закладів “нового виховання“ є:
1) школи розміщуються у мальовничих природних місцях, де, на відміну від штучного казенного виховання, прагнуть запровадити виховання природовідповідне (врахування індивідуальних і вікових особливостей, інтересів дітей, розвиток їх самостійності, ініціативи).
2) Зміст навчання орієнтується не на енциклопедичність знань учнів, а на розвиток у них мислительних здібностей. Тут намагаються формувати не інтелектуалів-ерудитів, а людей, здатних застосовувати набуті знання на практиці.
3) застосовуються “вільні“ і “активні“ методи навчання. Учнів ведуть від фактів до висновків і узагальнень, розвивають у них логічне мислення, тут практикуються самостійні студії та досліди школярів. У навчанні поєднуються колективні та індивідуальні форми роботи.
4) високо поставлене фізичне виховання дітей. Для цього школи влаштовуються у сільській місцевості. Велике місце у житті вихованців займають ігри, спорт, далекі екскурсії. З цією ж метою, а також для практичної підготовки до життя у школах практикується ручна праця і трудове виховання.
5) високий рівень постановки роботи в цілому. Школи, як правило, укомплектовані висококваліфікованими педагогами, їх відрізняє висока матеріальна база. Діти організовуються за невеликими групами (10-12 чол.). Хлопчики і дівчатка навчаються спільно.
6) існує дитяче самоврядування за зразком парламентів тих країн, де влаштована школа.