23.Емпіризм і раціоналізм Нового часу.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються в філософії ХVІІ ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.Емпіризм (від лат. досвід) – філософський напрям, який основою пізнання вважає життєвий досвід.Раціоналізм (від лат. ratio – розум) – філософський напрям, який центральну роль у пізнанні відводить розуму, мисленню. Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму вважається ФРЕНСІС БЕКОН (1561–1626), сформулював основне завдання науки – розробку такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень. На його думку, найважливіша мета науки приносити користь людині, удосконалювати її життя. Тільки наукове знання збільшує владу людини над природою. Знання – це сила, вважає Бекон, але справжньою силою наука стає лише тоді, коли ґрунтується на з’ясуванні істинних причин явищ природи, керується пізнанням її законів.Ф. Бекон розрізняв два види знання: «плодоносне» та «світлоносне».Плодоносне – це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне – це те,що збільшує можливості пізнання. Знання, на думку Ф. Бекона, повинніґрунтуватись на фактах, і від них іти до широких узагальнень.

Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання в науці, закликав до спирання на експеримент, на факти. Експериментальному знанню відповідає індуктивний метод пізнання, засновником якого і став Ф. Бекон. Індуктивний метод – це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей, коли від суджень про окремі, конкретні факти переходять до загальних суджень та висновків про них. Свій метод Ф. Бекон пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.

Основоположником протилежного, раціоналістичного напрямку був французький філософ РЕНЕ ДЕКАРТ (1596–1650) Свій метод він будує на принципах раціональної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову знання. Він вважає, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Але не досить мати добрий розум, головне вміти його застосовувати, мати науковорозроблений спосіб його застосування, або метод.

Заслуговує на увагу вчення Декарта про вроджені ідеї. Він вважав, що деякі поняття і судження є вродженими, а інтуїція усвідомлює істинність цих понять і суджень. Вроджені ідеї дають нам знання, а інтуїція забезпечує усвідомлення цього знання та його істинності. До вроджених ідей Декарт відніс: ідею Бога, як істоти найдосконалішої, існування понять числа, тривалості, тілесності, структури тіл, фактів, свідомості, свободи волі. На думку Декарта, ми можемо заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання є непевними та неповними і викликають сумнів.

У творах Декарта розглядається ідея Бога. Він вважає, що Бог виступає гарантом існування світу, його пізнання. Отже, Бог виступає надійним джерелом «природного світла», тільки Бог у змозі вселити в душі людей як істот недосконалих думку про існування найбільш досконалої істоти.

Принципи емпіризму після Ф. Бекона розвинув англійський філософ

ТОМАС ГОББС (1588–1679) Основним методом пізнання Т. Гоббс вважав індуктивний, який полягає у розкладі на окремі безякісні елементи: лінії, фігури, величини, площини та їх систематизації. Джерелом первинного знання вважається чуттєвий досвід, результат якого переробляється за допомогою розуму. Т. Гоббс виділяє 3 стадії активної діяльності розуму:• порівняння;• поєднання;• роз’єднання.

Світ, за Гоббсом, є сукупністю тіл, підпорядкованих законам механічного руху. Рух тіл здійснюється за допомогою поштовху, внаслідок чого у тіл виникають зусилля. Гоббс схилявся до теорії першопоштовху, який здійснив Бог (деїзм), хоча загалом він відкидав релігію. Т. Гоббс розглядав людину як частину природи. Він заперечував існування душі людини, життя її зводив до механічної форми руху, а діяльність розуму – до законів математики. Він був прихильником абсолютистської держави, вважаючи, що лише така держава здатна усунути всі «залишки» «природного стану», всі протиріччя і безлад. Він вважав, що держава виникла як результат добровільного договору між людьми.

24.Коперніканський преворот у філософії Канта

Незважаючи на досить слабке здоров’я, Кант вiдрiзнявся напруженою повсякденною iнтелектуальною працею, брав активну участь у “теоретичних баталiях” свого часу i здобув славу першого фiлософа не тiльки Нiмеччини, а й, мабуть, всього свiту. В творчостi Канта видiляють два перiоди: докритичний (1746–1770 рр.) та критичний (бл. 1780–1800 рр.). Протягом першого з них, викладаючи рiзнi навчальні дисциплiни (математика, фiзика, фiзична географiя, логiка, метафiзика тощо), Кант мало цiкавився суто фiлософськими темами. Найбiльш вiдомий твiр цього перiоду “Загальна природна iсторiя та теорiя неба, або Спроба витлумачити устрiй i механiчне походження Всесвiту, виходячи з принципiв Ньютона” (1755). Тут Кант виступає як оригiнальний природознавець, вiн розробляє космогонiчну гiпотезу походження Сонця i планет з первiсної пилової туманностi. Принципи системностi i розвитку визначали нетривiальнiсть цiєї гiпотези. Дотепер вона вiдома як гiпотеза Канта – Лапласа. А головним твором критичного перiоду є “Критика чистого розуму” (1781), по якiй i можна судити про сутнiсть “Копернiканського повороту” в фiлософiї найповнiше.