«Українська мова»

Українська мова входить до слов'янської групи, і більшість слів у її лексичному складі мас спільні корені зі словами інших слов'янських мов. Тому той факт, що якісь українські слова подібні до російських чи польських, ще насправді не означає, що вони російські чи польські. Отже, тут треба знаходити й доцільну середину. Не можна масово запускати в українську мову ні росіїзми, пі інші «ізми», і не боятися, що наша мова загасне без якихось російських слів. Вона пройшла через числеіші заборони, обмеження, зневажання, укази, циркуляри, постанови і не загиігула, то й тепер тим більше не загине, коли вже виросло в державі україномовне покоління. І хай поки що подекуди це покоління не дуже впевнено почувається в україномовному середовищі, згодом прийдуть знання і прийде впевненість, хай наша мова не має всеохоплюючого функціонування, з часом воно буде, треба тільки, щоб українська держава міцно стала на ноги і перестала озиратися на схід, а вже освічена громадськість взялася дружно утверджувати і підтримувати рідну мову

З відомих причин українську мову в підрадянські часи знали у світі недостатньо. На жаль, ця ситуація значною мірою зберігається і зараз. Разом з тим, у сусідніх країнах - Польщі, Чехії, Словаччині, державних мовах бувшої Югославії українська мова відома значно краще. Тут вона є об'єктом практичного вивчення та наукового опрацьований.

Походження української мови, як відомо, поминається з Київської Русі, де була книжна мова (старослов'янська або церковнослов'янська) і народна, що виявила себе у мові споріднених діалектів.

Питаннями походження і розвитку української мови займалися видатні лінгвісти, так/, як О. О. Потебня, Л. А. Булаховський і інші. Вони володіли великим науковим талантом і моральними якостями, віддано ставились до рідної мови і рідного народу, мали свій погляд на національне питання.

Розглянемо спадщину Л. А. Булаховського. В ісгорио світового мовознавства він увійшов насамперед як видатний лінгвіст, автор досліджень з польської, чеської, болгарської, серболужицької, сербської мов. і. звичайно ж, української та російської. Л. А. Булаховський залишив велику спадщину в ділянці українознавчих досліджень, охопивши майже всі проблеми цієї галузі в історичному й сучасному аспектах,

серед них і ті, які до того були обійдені наукою або недостатньо чи хибно висвітлені. У своїх дослідженнях, застосовуючи порів>шльно-історичииіі метод, він торував нові шляхи, ніс нові ідеї.

Серед проблем, у розв'язанні яких Л. Л. Булаховський сказав своє вагоме слово, були, зокрема, проблема походження української мови, яка зводилась до з'ясування часу появи перших її ознак, деякі явища історичної фонетики, морфології, синтаксису тощо. Майже всі дослідження цього тематичного кола входять у дві фундаментальні 'його праці: «Питання походження української мови» та «Історичний коментарій до української мови», які склали 2-й том 5-томного видання праць вченого.

Глибока обізнаність ученого з матеріалом - найдавнішими східнослов'янськими пам'ятниками - і володіння порівняльно-історичним методом, не кажучи вже про неабияку наукову інтуїцію, дозволили йому дати своє пояснення деяких явищ історичної української фонетики і на цій основі визначити час появи перших ознак української мови.

У другому томі. стр. 608 він писав: «Сукупність рис, що наближають південні староруські говори саме до сучасних українських, як вона відбита в деяких поліських пам'ятниках ХШст., не залишає місця сумнівам, що в цей час діалектне подрібнення староруської мови пішло далеко, і майбутня українська мова дістала своє досить чітке обличчя ...слід припустити, що специфічні ознаки української мови в письменстві виявились, імовірно, значно пізніше, ніж вони реалізувались у живому розмовному вжитку... ».

Наведеш судження Л. Булаховського підказують віднести початок формування специфічних особливостей української мови на дописемний період Русі.

Висновки Л. Булахавського випливають з його статті «Майбутні українські риси в староруських пам'ятниках (до XIV ст.)», в якій розглядаються мовні особливості фонетики, граматики, лексики найдавніших текстів. Фонетичні риси, як вважає вчений, у пам'ятках домонгольської доби, хоч вони і слабо виявляються через старослов'янську оболонку, свідчать, що писарями цих пам'яток були носії південноруських діалектів.

Саме у фонетиці найвиразніше виявляється відмінність говорів-предків української мови від сусідніх східнослов'янських говірок. У праці «Українська мова в документах XIV і пізніших століть» Л. Булаховський подає довгий перелік особливостей мови цього періоду, які можна визначити як українські. Проте, не в цеіі час починається формування української народності, отже і мови, а значно раніше. Відстоюючи цей погляд, вчений мав сміливість заперечити твердження, висловлене в «Очсрках истории СССР» (Внд-во АН СССР, 1953) про формування східнослов'янських народностей в ХІУ-ХУ ст. Неточність цього положення, як зазначає він полягає в тому, що воно не бере до уваги консолідації окремих центрів, що спршіло діалектній диференціації, створенню нових мовно-етнічних масивів.

Ця думка доводиться і в праці «До питання про мову стародавнього Києва і Київщини». Зокрема, полемізуючи з Соболевським та деякими іншими вченими в питанні: хто мав більше право претендувати на тс, щоб вважатися нащадками давніх полян? Л. Булаховський спростовує гіпотезу Погодіна-Соболевського, що населенням Давньої Русі були великороси, що ніби-то після монголо-татарської навали територія Півдснно-Західпої Русі повністю спустіла, а потім була заселена якимсь козацьким племенем, мова якого була сумішшю слов'янських і перських елементів. «У нашій мовній сучасності ми не маємо жодних прослідків «всликоруськості» того населення Києва і Київщини, яке не покидало своїх місць...« писав вчений.

Не обійшов своєю увагою вчений також доісторичного періоду формування тих творів, що стали основою для розвитку давньоруської, тобто давньоукраїнської мови («Кілька зауважень про археологічні свідченню)). Він вказує, що археологічні дані, які свідчать, що східнослов'янське населення Верхньої Оки, Верхньої Волги, Верхнього Дніпра з'явилось там не внаслідок міграції населення з Середнього Подніпров'я. Побут і культура його відбиває виразний місцевий характер.

Треба було по-новому висловити думку з тієї проблеми, що тяглася ще з XIX ст., як от: говірстародавнього Києва і Київщини - був він предком великоросі йської чи української мови? Чи українціспоконвічні нащадки докиївьких полян, чи прийшли в Україну після татаро-монпольського нашестя? Чиукраїнська мова почала формуватись з XIV ст., чи набагато раніше? Треба було остаточно очистити наукувід вкрай хибних і шкідливих тверджень, що грали на руку російському шовінізму. І. Л. Булаховський цс зробив.

У праці «українська мова у її стосунках з іншими східнослов'янськими « учений дає відповідь речникам великодержавних тенденцій, які ігнорують всю виразність обличчя української мови, розглядаючи її як наріччя російської на підставі спільних східнослов'янських рис. Не приймає він і компаративістського методу, який обмежується тільки поділом слов'янського родовідного дерева на три основні групи: західну, північну і південні, не цікавлячись процесами наступного історичного часу.

В умовах постійного ідеологічного тиску Л. Булаховський несхибно пройшов своїм шляхом вченого-громадяннна, пін служив науці, а не режиму. Тхшу^іог^чдобупж-млс неперехідне значення, без його знання іті-може бути справжньої ліітгвістнчної науки.

План

1. Визначення поняття «мова».

2. Вивчення, наукове опрацювання і відомість української мови.

3. Наявність запозичень із мов сусідніх держав.

4. Дискусіїї вчених про питання походження української мови.

ЗАВДАННЯ 3. Прочитайте текст «Сучасні концепції зародження української мови і етапи її розвитку». Підготуйтесь до співбесіди за наведенними нижче питаннями.

Українська мова має давню писемну традицію, що веде свій початок від зародження книжності та перших шкіл у Києві після хрещення Русі. Щоправда, існують припущення про те, що у східних слов’ян, зокрема протоукраїнців могли існувати регіональні писемні традиції ще до Х ст., які були першоосновою формування спільно-давньоруської літературної мови в Києві – центрі середньо-наддніпрянських полян.

Ознаки української мови (фонетика, граматика, лексика) фіксуються у писемних пам’ятках, починаючи з найдавніших джерел, датованих ХІ ст. Однак фіксація того або іншого мовного явища не може вважатися підставою для визначення часу його виникнення. Кожна мова має дописемний період розвитку, лінгвістичні характеристики якого з’ясовуються методами порівняльного аналізу і внутрішньої реконструкції відповідних явищ. Це стосується і української мови, окремі риси якої могли сформуватися в дописемний період.

Існують дві основні концепції зародження і розвитку української мови як окремої слов’янської. Згідно з першою з них, українська мова виникла після розпаду давньоруської, який припадає нібито на XIV ст. Мовотворчі процеси і появи трьох східнослов’янських мов у зазначений період стимулювалися процесами, зумовленими припиненням існування Київської Русі – держави, що сприяла формуванню літературної мови, спільної для всіх східнослов’янських племен.

До виникнення української, як і двох інших східнослов’янських мов, крім власне лінгвістичних ознак системного плану, мають відношення, очевидно, суспільно-політичні чинники, серед яких найважливішими були поділ Київської Русі у ХІІ ст. на кілька князівств, руйнівна монголо-татарська агресія проти східних слов’ян, а потім захоплення і поділ українських земель сусідніми державами. Вчені припускають, що відмінності між південними, західними і північносхідними слов’янами не привели б до утворення трьох східнослов’янських мов, коли б не сукупність історичних умов, що спричинили формування в ХІІ-ХІV ст. трьох східнослов’янських народностей кожна з яких характеризується спільністю території, своєрідними рисами і закріпленнями у мові тих характерних особливостей, які розвивалися ще в спільносхіднослов’янський період.

Друга концепція полягає в тому, що безпосереднім джерелом розвитку української, як і інших слов’янських мов, виступає праслов’янська мова, розпад якої починається в VII ст.

У становленні української мови інші вчені виділяють такі періоди:

1) протоукраїнська мова (VII-XII ст.);

2) староукраїнська мова (ХІ ст. час появи перших писемних пам’яток – кінець ХІV ст.);

3) середньоукраїнська мова, у межах якої розрізняють декілька підперіодів: а) рання середньоукраїнська мова (кінець ХІV ст. – кінець ХVІст.); б) середньоукраїнська мова (кінець ХІVст. – початок ХVІІІст.); в) пізня середньоукраїнська мова (початок ХVІІІ ст. – початок ХІХст.);

4) нова українська мова. Остання сформувалася переважно на базі говірок південно-східного наріччя, але у її розвитку конструктивну роль відіграли також південно-західні і північне наріччя.

Аналізуючи етапи розвитку української літературної мови, можна зазначити, що в українському мовознавстві вихід сучасної української мови на історичну арену пов’язують з конкретною датою – виданням у 1798р. поеми «Енеїда» І.П.Котляревського, яка стала першим друкованим твором.

Нова українська літературна мова, якою користуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої української літературної мови, скарби усної народної творчості українців і розмаїття живого мовлення на терені етнічної України.

За походженням українська мова належить до індоєвропейської сім´ї. Є ще угро-фінська, тюркська, іберійсько-кавказька, семітохамітська, монгольська, малайсько-полінезійська, китайська, тібетська та інші сім´ї мов. Окрему сім´ю становить японська мова. До індоєвропейської сім´ї належить кілька груп мов: слов´янська, романська, германська, балтійська, кельтська, індійська, іранська, грецька, вірменська, албанська та ін.

Слов´янська група мов складається з трьох підгруп: східно-слов´янської, західнослов´янської, південнослов´янської. До східно-слов´янської підгрупи належать мови: українська, російська, білоруська; до західнослов´янської – польська, чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицька (Німеччина); до південнослов´янської – болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська, старослов´янська.

Кожна із слов´янських мов має багато спільних рис, зокрема основні закономірності у фонетиці, граматиці, лексиці, але набула й своїх рис, мала свої тенденції розвитку, поповнила лексику, збагатила виражальні засоби. Наприклад, це виявляється у тому, що у цих мовах є значна кількість слів, подібних за звучанням і значенням.

Порівняймо:

в укр. мові в рос. мові в білоруській мові

рука рука рука

голова голова галава

розум разум розум

вівторок вторник ауторак

молодий молодий маладі

добрий добрый добры

гриміти греметь гремець

він он ён

що что што

Проте, деякі слова, форми і звуки однакові або дуже близькі в українській і білоруській мовах, мають істотні відмінності в російській.

Порівняймо:

в укр. мові в рос. мові в білоруській мові

скорочення сокращение скарачение

питання вопрос пытание

шлях путь шлях

батько отец бацька

око глаз вока

І навпаки, окремі слова й форми, однакові або дуже близькі в російській і українській мовах, мають істотні відмінності в білоруській.

Порівняймо:

в укр. мові в рос. мові в білоруській мові

успіх успех поспех

звучати звучать гунаць

прикрасити украсить упрыгожиць

знання знание веды

підготовка подготовка падрыхтоука

стаття статья артыкул

Є, звичайно, і такі слова, що не збігаються в жодній із трьох мов.

Порівняймо:

в укр. мові в рос. мові в білоруській мові

останній последний апошні

одного разу однажды аднойчы

першоджерело первоисточник першокрыніца

заздалегідь заранее загадзя

Питання до тексту:

1. Які існують концепції відносно зародження і розвитку української мови?

2. Які етапи виділяють у становленні української мови?

3. Що ми знаємо про слов’янські групи мов?

4. Які риси (спільні і відмінні) характеризують східнослов’янські мови?

ЗАВДАННЯ 4. Прочитайте текст: а) Запишіть визначення поняття «правопис»; б) Зафіксуйте, які періоди виділяють у його розвитку; в) Прокоментуйте слова Б.Грінченка про необхідність уваги до правопису.