4.3. Населення країни як чинник її розвитку. Трудовий потенціал.

Населення країни - чинник її комплексного економічного та соціального розвитку. Його роль особливо зростає в густозаселених регіонах з недостатніми природними ресурсами. Головну роль воно відіграє як елемент продуктивних сил, тобто як трудові ресурси, хоч не слід ігнорувати і його роль як споживача (мається на увазі все населення, а не тільки його працездатна частина).

Від населення залежить формування міжрайонних функцій виробництва, потужність і структура потоку продукції, яка вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва.

Трудові ресурси створюють можливості для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території, добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції.

Населення як споживач значно впливає на розвиток галузей, які забезпечують його потреби в продуктах харчування і промислових товарах, послугах. За кількістю населення, його статево-віковою структурою, роз­поділом між містом і селом, рівнем зарплати, культурно-освітнім рівнем визначають обсяги й асортимент продукції галузей виробництва.

Для визначення багатогранного впливу населення на процес економічного і соціального розвитку країни потрібно детально дослідити як його демографічні параметри, так і особливості розселення, трудову діяльність.

Демографічна ситуація в Україні.

Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є:

• співвідношення показників природного руху населення, що розглядаються послідовно за певний проміжок часу;

• статево-вікова структура населення;

• співвідношення показників механічного руху населення. Основні показники руху населення - народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:

• природний приріст населення - визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер за певний період часу;

• сальдо міграції - визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до країни, та тих, хто вибув з неї за певний період часу;

• загальне збільшення населення - сума народжених та тих, хто прибув за певний період часу;

• загальне зменшення населення - сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу;

• загальна динаміки населення - сума показників загального збільшення і зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції населення країни.

Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показники руху населення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту і т.д. Демографічні коефіцієнти показують кількість народжених, померлих, природного приросту і т.д. у розрахунку на одну тисячу жителів і обчислюються у проміле (%). В Україні в XX ст. зростання кількості межувало з кризами, пов'язаними з Першою світовою війною, голодомором 1932-1933 рр., подіями Другої світової війни на теренах нашої країни. З розвитком системної кризи, пов'язаної з трансформацією українського суспільства, з 90-х років починається скорочення населення України (рис. 2.3.1), що на початок XXI ст. набуло характеру демографічної кризи - однієї з найбільших загроз суспільному розвитку нації.

Упродовж XX ст. економічні, політичні та військові події позначилися на демографічній ситуації в Україні: воєнні дії Першої та Другої світових воєн, політика воєнного комунізму, що полягала у націоналізації всієї землі, промислових підприємств, примусовій трудовій мобілізації, раціонуванні продуктів та експропріації зерна у селян, штучні голодомори у 1921-1922 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр., насильницькі депортації тощо. Це призвело до втрат найбільш працездатної частини населення та не народження наступного покоління українців. У 1990 р. в Україні налічувалось 51,9 млн. наявного населення, з них 67,5 % проживало у містах, а 32,5 % - у сільській місцевості. За роки незалежності скорочується чисельність населення. У 2009 населення України - 46,02 млн. До 1992-1993 рр. чисельність населення України збільшувалась за рахунок міграційного приросту. У 1990 р. міграційний приріс населення становив 78,3 тис., у 1991 р. - 151,3 тис., у 1992 р. - 287,8 тис. осіб. Це були перші роки незалежності України, і люди, які виїхали за її межі у пошуках кращої долі, поверталися на батьківщину. Проте від 1993 р. чисельність населення України зменшується. За прогнозами міжнародної організації Програма розвитку ООН та Інституту економічного прогнозування, якщо чисельність населення і надалі буде скорочуватись, то у 2015 р. в Україні буде проживати 43,3 млн. осіб, а у 2050 р. - близько 19 млн. осіб [5, С. 231, 255]. В Україні утвориться демографічна ніша, яка буде заповнюватися вихідцями з інших густонаселених і перенаселених країн світу, що загрожує заміщенням вітчизняної культури побуту культурою інших народностей і втратою самоідентифікації українською нацією.

Востаннє додатній коефіцієнт природного приросту населення був у 1990 р., що становив 0,5 на 1000 осіб. З 1991 р. коефіцієнт природного приросту населення має від'ємне значення. Найвищі від'ємні коефіцієнти природного приросту населення спостерігаються у східних областях України -Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській та Харківській, найнижчі - у Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській областях. Причини від'ємного природного приросту населення:

- значна урбанізованість України,

- погіршення екологічної ситуації, що позначається на стані здоров'я майбутніх батьків і збільшує ймовірність народження дітей з вадами розвитку,

- зниження матеріального добробуту та небажання жінок народжувати більш, ніж одну дитину тощо.

На розвитку національної економіки позначається і тривалість життя населення, яка в Україні скорочується. Тривалість життя чоловіків і жінок в нашій країні суттєво відрізняється. У 1990 р. середня тривалість життя при народженні у жінок становила 74,91 рік, у чоловіків - 65,63 року, то у 2004-2005 рр. відповідно 73,97 і 62,23 року. Через стресові ситуації, шкідливі звички, значний психологічний тиск, особливості фізіологічної будови тощо чоловіки в Україні живуть майже на 10 років менше, ніж жінки. Отже, чоловіче населення не може в достатній мірі реалізувати свої потенційні можливості, сприяти економічному зростанню та покращенню добробуту своєї сім'ї та країни.

У 2005 р. в Україні народилося 426,1 тис. дітей. При середньому показнику народжуваності 9,0%, по Україні коефіцієнт народжуваності в сільській місцевості становив 9,4%, а в міських поселеннях - 8,9 %. Така тенденція характерна для країни й зараз. Найвища народжуваність в Рівненській, Закарпатській, Івано-Франківській, Волинській, Чернівецькій та Львівська області.

Отже, для України характерне природне скорочення населення.

В Україні чисельно жінки переважають над чоловіками, переважно за рахунок старших вікових груп. Існують значні територіальні відмінності у співвідношенні жінок і чоловіків. Особливо в областях з великим відтоком населення, передусім сільського. Найгірше співвідношення кількості чоловіків і жінок склалось у північно-східних і центральних областях країни - у Чернігівській обл.. на 1000 жінок сільського населення припадає 828 чоловіків, коли у Закарпатській обл.. 924 чоловіки.

В Україні на 100 народжених дівчат припадає 107 хлопчиків. Перевищення частоти смертності у хлопчиків віком до 5 років - природний фактор. В Україні перевищення чисельності жінок над чоловіками починається вже у віці 32 роки ( у розвинутих країнах у віці 50-55 років - за межами репродуктивного періоду).

В Україні відмічають скорочення кількості осіб, молодших за працездатний вік; різке збільшення частки осіб, старших за працездатний вік.

Друга демографічна криза викликана голодомором 1932-1933 рр.

Третя демографічна криза була викликана Другою світовою війною і тривала з 1942 р. до 1945 р. Отже, в першій половині XX століття населення України пережило 3 демографічні кризи, а їх наслідки відчувалися впродовж другої половини століття: другої - у 50-х роках, третьої - у 60-х роках.

Упродовж останніх 15 років відбувається нова демографічна криза - з середини 80-х років постійно зменшується народжуваність. Статево-вікова піраміда інтенсивно звужується до своєї основи. Це пояснюється глибокою соціально-економічною кризою та погіршенням екологічної ситуації в Україні на рубежі XX та XXI ст. Форма нижньої частини піраміди показує, що старіння населення відбувається прискореними темпами.

Центри регіональних систем розселення України - найбільші міста - Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса і Львів. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та сусідніх областей.

Трудовий потенціал - трудові ресурси, їхня кількість та якість, зайнятість і робочі місця.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров'я, міграційною рухомістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі й можливостями задоволення потреб працездатного населення в робочих місцях.

Якість трудового потенціалу – його демографічні, медико-біологічні, професійно-кваліфікаційні, соціальні, психофізичні, моральні та ін. ознаки.

Інструментом регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з ви­користання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення.

Чисельність населення в Україні постійно зменшується через від'ємні показники природного приросту, його механічну рухомість та інтенсивний відтік осіб молодого віку за кордон, що зумов­лює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очіку­ється зменшення приросту трудових ресурсів, звуження їх відтворення та зумовить потребу в орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.

Нерівномірне розміщення трудових ресурсів, зниження абсо­лютних розмірів їх природного приросту, низький рівень ефективності використання робочої сили в галузях матеріального виробництва зумовлюють необхідність раціонального використання ресурсів живої праці в галузях і в окремих районах України. Економія затрат живої праці передбачає впровадження трудозберігаючих технологій, що дозволить зменшити частку ручної праці.

Чисельність усіх зайнятих у національному господарстві станом на початок 2006 року становила 20,7 млн. чол. Основна частка працездатного населення зайнята у промисловості та торгівлі (40,5%), у сільському і лісовому господарстві (19,2%), освіті (8%).

На рівень працересурсного потенціалу впливає статево-вікова структура населення. Так, затрати чоловічої праці на роботах, що потребують значної фізичної сили, будуть більш ефективними порівняно з такими самими за кількістю і часом затратами жіночої праці.

Багато професій у невиробничій сфері, переважно в охороні здоров'я, освіті, потребує більш високого рівня освіти і тривалої фахової підготовки. Більшість робітників та службовців, зайнятих у національному господарстві - жінки. Найбільше їх у галузях сфери обслуговування - 70-80%.

Сучасне виробництво зумовлює необхідність підвищення якості робочої сили. Високий освітній рівень, широка загальна культура, глибока професійна підготовка і спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідома дисципліна перетворюються на обов'язкову умову високопродуктивної праці. Зростає питома вага працівників з вищою і середньою спеціальною освітою - 90% зайнятих. У сільському господарстві є проблема підвищення ефективності використання трудових ресурсів, де сезонно необхідна додаткова робоча сила. Різко погіршилася статево-вікова структура сільського населення. Низький рівень механізації й електрифікації виробничих процесів зумовлює значну трудомісткість продукції, що зумовлює високу зайнятість населення в сільському господарстві. Відбувається відтік трудових ресурсів, насамперед молоді та кваліфікованих працівників із сіл.

В умовах переходу до ринкової економіки урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у кооперативах, малих підприємствах, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю. Тому загострюються проблеми забезпечення робочою силою суспільного сектора виробництва, особливо будівництва та сільського господарства.

У країні зростає безробіття. Джерелом додаткових робочих місць є розширення виробництва товарів та послуг широкого вжитку, оскільки попит на зростає.

Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї.

За даними Державного комітету статистики України, у 2006 році було зареєстровано близько 2 млн. безробітних, їх кількість постійно зростає. На всій території України створено обласні, міські та районні центри зайнятості.

Виділяють п'ять типів регіональних ринків праці в Україні.

Перший тип має ознаки браку трудових ресурсів у промисловому і в аграрному секторах економіки і формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Це Поліські, Подільські та Карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська.

Другий тип менш депресивний, з дещо нижчими темпами падіння обсягів промислового виробництва - Вінницька, Київська, Кіровоградська, Львівська, Сумська, Полтавська, Черкаська та Чернівецька області.

Третій тип ринку праці формують індустріальні області - Дніпропетровська, Донецька та Луганська - з досить високо-мобільною робочою силою та глибокою кризою сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану видобувної і важкої промисловості.

Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці.

П'ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорноморські області - Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у різних сферах економіки.