Історія української конституції

План:

1. Пам’ятки правової культури ХІІ–ХVПІ ст.

2. Конституційні проекти XIX – початку ХХ ст.

3. Конституційний процес в умовах національно-демократичної революції (1917–1920 рр.).

4. Конституції Радянської України.

5. Конституційний процес в незалежній Україні.

Розвиток конституційного процесу в Україні тісно пов’язаний з розвитком правової системи на українських землях та боротьбою народу за національну державність. До початку ХХ ст. український народ не мав власного писаного закону конституційного характеру. Однак певні передумови для розвитку політико-правових ідей почали закладатися з найдавніших часів.

1. Пам’ятки правової культури хіі–хvіі ст.

У додержавний період поведінка східних слов’ян регулювалася звичаями. 3 утворенням Київської Русі у 2-й половині ІХ ст. окремі звичаї трансформувалися у норми звичаєвого права – систему правових норм, санкціонованих державою. Хрещення Русі (988 р.) сприяло зміцненню державності, розвитку політико-правової думки та права.

Найдавнішою й найважливішою пам’яткою права Київської держави є «Руська правда». Початковий текст її, укладений у 30-ті роки XI ст. і відомий, як «Правда Ярослава», не зберігся. Однак відомо, що сини Ярослава Мудрого у 2-й половині ХІ ст. суттєво доповнили й змінили цю збірку законів, створивши так звану «Правду Ярославичів». Сьогодні нараховується понад 100 списків «Руської правди», складених у ІІІ–ХVІ ст. Їх поділяють на три редакції – «Коротку правду», «Просторову правду», «Скорочену правду». Кожна з них відображала певний період розвитку феодалізму в Давньоруській державі.

«Руська правда» – це не конституція, а збірка законів, які регулювали цивільні та кримінальні правовідносини, у тому числі право власності, спадкування та інші.

Поряд з княжим законодавством у Київській Русі діяло церковне. Зберігалися також елементи звичаєвого права. Цінними пам’ятками правової культури цієї доби є русько-візантійські договори Х ст. та договори князя з вічем. Останні не зберігалися, але вони, без сумніву, мали риси конституційного характеру.

Руське право зберігало чинність на всій території Київської Русі кілька століть, навіть після загибелі держави. Його визнавала й Золота Орда, що панувала на південно-західних руських (сучасних українських) землях протягом ХІІІ – першої половини ХІV ст., і Велике князівство Литовське, яке володіло 6ільшістю цих територій у наступні два століття. Литва, що була менш розвинена, ніж Русь, зазнала значного впливу слов’янської культури. Литовська еліта на перших порах широко переймала руське право, руську віру, руську мову. Руське право стало одним із основних джерел формування литовського права. Три основні збірки нормативних актів – Литовські статути 1529, 1566, 1588 років мали чимало спільного з «Руською правдою». В українських воєводствах діяв 2-й Литовський статут, який ще називали Волинським. У наступні часи він доповнювався й змішувався, але остаточно був скасований тільки на початку ХІХ століття.

Литовські статути – це збірки законів. Проте, 2-й та 3-й статути містили норми конституційного характеру. В них визначався статус і компетенція великого князя – господаря держави, фіксувалися права і свободи шляхти, привілеї великих феодалів, закріплювався статус і повноваження вального сейму. Правове становище Пани-Ради, як одного з вищих державних органів Великого князівства Литовського, було юридично оформлено привілеями 1492, 1506 років.

У польську добу до актів конституційного характеру слід віднести рішення Люблінського сейму 1569 р. та Генрікові артикули 1572 р. Згідно з Люблінською унією Польща і Литва об’єдналися в єдину федеративну державу – Річ Посполиту (Республіку Народну). Українські землі були передані в польську частину федерації. Остаточне юридичне оформлення державного устрою в Речі Посполитій відбулось у 1572 р. – держава визнавалася шляхетською республікою, чітко визначалися статус і повноваження усіх вищих державних органів – Короля, Сенату, Сейму. Польська доба для більшої частини України завершилася у середині ХVІІ ст. під час Визвольної війни. На, зміну їй прийшла козацька доба із своїми національними пам’ятками правової культури. Вже перші документи української держави – мирні договори з Польщею містили норми конституційного характеру, які заклали правовий ґрунт для державотворення. Зборівська угода 1649 р. та Білоцерківська угода 1651 р. визначали воєводства, в яких запроваджувалася станово-територіальна автономія (козацьке самоврядування тут співіснувало з польською адміністрацією та місцевим самоврядуванням). Найбільш сприятливі умови для розбудови української держави закладала Гадяцька угода 165З р. між Україною та Польщею. Вона мала яскраво виражені риси конституції, закріплюючи створення у межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств Великого князівства Руського, як третьої складової частини Речі Посполитої. Причому, йшлося не про козацьке самоврядування, а про політичну автономію краю. Поляки погодилися на створення тут національних органів публічної влади: виборного гетьмана, уряду, сейму й судового трибуналу. Гадяцький трактат ніколи реалізований не був. Однак, до закладених у ньому державотворчих ідей українські політичні діячі повернулися через півстоліття – у 1707 р. гетьман І. Мазепа уклав з поляками аналогічний договір, що також залишився тільки на папері.

Протягом другої половини ХVІІ ст. державний устрій в Україні (на Гетьманщині) юридично визначався українсько-московськими договорами – статтями, що укладалися кожним новобраним гетьманом і затверджувалися московським урядом. Перший такий документ –«Березневі статті» були написані у 1654 р. Богданом Хмельницьким і ухвалені царем Олексієм Михайловичем. Вони закріплювали в Україні існуючий державний устрій та суспільний лад, основні засади взаємовідносин між двома державами тощо. Наступні, Переяславські статті у 1659 р. підписав з українського боку Ю. Хмельницький, Московські 1665 р. – I. Брюховецький, Глухівські 1669 р. – Д. Многогрішний, Конотопські 1674 р. – І. Самойлович, Коломацькі 1687 р. – I. Мазепа, Решетилівські 1708 р.^ – І. Скоропадський та «Решительные (конфирмованные) пункты» 1728 р. – Д. Апостол. Усі ці статті в тій, чи іншій мірі конкретизували, змінювали та відміняли норми договору 1654 р.

Найважливішою пам’яткою правової культури козацької доби вважається «Пакти й Конституція^ законів та вольностей Війська Запорозького» (Конституція Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 р.). Цей документ не був конституцією в сучасному розумінні – це офіційна угода між козаками й новообраним гетьманом П. Орликом, яка мала риси конституційного характеру. Побудована вона за зразком угод, які укладала польська шляхта зі своїми виборними королями. Прийнята у вигнанні, вона так ніколи й не був реалізована.

«Пакти й Конституція» складалися з преамбули та 16 статей. У преамбулі викладалася коротка міфологізована історія козацтва. У 1-й статті обґрунтовувалося панівне становище православної церкви в Україні, а на гетьмана покладався обов’язок боронити її й не допускати запровадження жодної чужинської релігії. Єдина, хоч і непряма згадка про Україну, як державу, містилася у статті 2-й, де йшлося про кордони. Кордоном з поляками було проголошено річку Случ. Однак ніякого розмежування з Московією та Туреччиною не передбачалося. А в 3-й статті гетьмана уповноважено вести переговори про союз э Кримським ханством.

Оскільки в Бендерах, де укладалася Конституція, запорожці становили переважну більшість, їхні інтереси були добре представлені в 4-й та 5-й статтях. Йшлося про те, щоб «Дніпро і землі Війська Запорозького були звільнені від московських укріплень і фортець» та будь-яких поселень або під час війни, що готувалася, або шляхом домовленості з царем. Передбачалася передача під контроль запорожців м. Трехтемирова та кількох ключових міст регіону. Гетьман і його наступники зобов’язувалися не втручатися у внутрішні справи Запоріжжя, Фактично ці статті надавали запорожцям автономію.

Принципи управління та діяльності органів державної влади були закріплені в 6–10 статтях які суттєво обмежили гетьманську владу. Гетьману заборонялося самостійно вирішувати державні справи – він повинен був радитися з Генеральною радою. Рада складалася із генеральної старшини, полковників, та обраних від полків генеральних радників. Вона повинна була збиратися тричі на рік і фактично ставала вищим органом державної влади. Гетьмана було зобов’язано охороняти принцип виборності старшин усіх рівнів. Йому заборонялося використовувати на державній службі своїх слуг – для цього є чиновники, заборонялося самому карати тих, хто ображав його честь – для цього є Генеральний суд. У 8-й статті розмежовувався державний та гетьманський скарб. Запроваджувалася відповідальна посада генерального підскарбія, а гетьман позбавлявся доступу до державних коштів.

Найбільше уваги в «Пактах» було приділено проблемі соціально-економічних зловживань, що мали місце на Гетьманщині. Розв’язанню цих питань присвячені 10–16 статті. В них заборонялася практика купівлі посад, а також використання старшиною своїх посад задля визиску козаків, селян і ремісників, звільнялися від податків родини загиблих козаків та тих, хто в поході, зменшувався податковий тягар на нижні верстви населення, а також поверталося магдебурзьке право українським містам.

Цей документ не виходив за межі політичної традиції культури своєї доби – за своїм характером він був становим. Він засуджував прояви абсолютизму в діяльності гетьмана та корупцію в державі, відстоював принципи демократизму, права й соціальної справедливості. Але все це стосувалося тільки козацького стану.

Протягом ХVІІІ ст. козацький державний устрій та суспільний лад були знищені, а Україна перетворилася на звичайну провінцію Російської імперії. Ця імперія була самодержавною, тому конституційний процес на ціле століття призупинився. Але зупинити розвиток політико-правових ідей не може жодна влада.