2. Конституційні проекти XIX – початку хх ст.

XIX – початок ХХ ст. були часом, коли в Європі політико-правова думка розвивалася в 2-х напрямках. Перший – консервативний відстоював ідейні цінності монархізму (а в Росії і самодержавства), імперської держави та суспільно-політичного ладу, притаманного феодалізму. Другий – прогресивний обґрунтовував перспективність національних держав, демократичних форм правління й суспільного устрою. Останній напрямок розвивався в Україні в рамках опозиційного руху. Він реалізувався в проектах конституцій, програмах та інших документах політичних гуртків та партій.

Перші конституційні проекти були створені членами декабристських організацій в першій половині 20-х років ХІХ ст. Їх об’єднує те, що у планах переустрою державного й суспільного ладу Росії не знайшлося місця для України.

«Руська правда», написана Павлом Пестелем (керівником «Південного товариства», яке діяло на Україні) передбачала:

• Росія залишається єдиною і неподільною державою, оскільки федералізація багатонаціональної держави сприятиме сепаратизму й руйнуванню імперії. До того ж малі народи, у т. ч. малоросійський не мали й не матимуть власної державності через свою слабкорозвиненість.

• Скасування самодержавства.

• Скасування кріпацтва.

• Ліквідацію станів і станових привілеїв. Зрівняння у правах усіх громадян.

• Запровадження широких громадянських прав і свобод, у т. ч. свободу слова, думки, віросповідання, право власності, право особистої недоторканості.

Близьким до цієї організації було «Товариство об’єднаних слов’ян», головний осередок якого знаходився в Новгород-Волинському. В національному питанні воно обстоювало ідею федерації слов’янських демократичних республік. Однак, утворення української держави та входження її до цього союзу не передбачалося.

На позиціях федералізму стояло й «Північне товариство», програмним документом якого була «Конституція» Микити Муравйова. Згідно з цим документом:

• Росія перетворювалася на федерацію, до складу якої входило 13 держав і 3 області. Найбільші з них – Українська зі столицею в Харкові та Чорноморська зі столицею в Києві. Держави створювалися за територіальною, а не національною ознакою. Однак, вони мали право вирішувати всі проблеми свого внутрішнього життя та управління, за винятком карбування монет, міжнародних відносин та воєнних дій.

• Скасовувалося самодержавство й запроваджувалася нова форма правління – конституційна монархія.

• Скасовувалося кріпацтво. Тільки умови вирішення земельної проблеми відрізнялися від запропонованих «Руською правдою».

• Планувалася глибока демократизація суспільних відносин на засадах рівності й справедливості,

Декабристський рух зазнав поразки і конституційні проекти залишилися нездійсненими. Проте, ідеї, що надихали на боротьбу декабристів – ідеї Великої французької революції про свободу, рівність і братерство знищити було неможливо. Вони жили й розвивалися в певних колах освіченого громадянства й готували ґрунт для нового покоління мислителів і борців.

Важливу роль у розвитку української суспільно-політичної думки у 1-й половині ХІХ ст. зіграло Кирило-Мефодіївське товариство (1846–1847 рр.). Використовуючи загальнодемократичні ідейні цінності та вельми популярні у цей час ідеї панславізму, кирило-мефодіївці розробили власну модель суспільства, загальні риси якої розкривалися в основних документах організації – «Книга буття українського народу», «Закон божий», «Статут Кирило-Мефодіївського товариства» та відозвах. Вони виступали за скасування самодержавства і кріпацтва та утворення Союзу слов’янських держав, до складу якого мала увійти й Україна.

Документи товариства були популярно-декларативними й не відносяться до конституційних актів. Однак, один із кирило-мефодіївців –Георгій Андрузький розробив «Начерки Конституції Республіки» (березень 1850 р.). За структурою та змістом «Начерки» перегукується з народницькими концепціями. В них особлива увага приділялася питанням самоврядування на всіх адміністративних рівнях (община, округ, область, штат). Община визнавалася основним осередком суспільного й державного життя. Автор цього конституційного проекту був також слов’янофілом і прихильником федералізму. Запропонована ним держава за формою була слов’янською конфедерацією, яка складалася із 7 штатів: 1. – Україна з Чорномор’ям, Галичиною та Кримом; 2. – Польща з Познанню, Литвою та Жмуддю; 3. – Бессарабія з Молдавією та Валахією; 4. – Остзея; 5. – Сербія; 6. – Болгарія; 7. – Дон. У кожному штаті, як і в державі в цілому – президентське правління. Росію Г. Андрузький до Слов’янських Сполучених Штатів не включав, оскільки вважав: «щоб створити Україну, треба зруйнувати Росію...»

Вагомий внесок в розробку української політико-правової ідеї вніс Михайло Драгоманов – відомий науковий та політичний діяч останньої чверті ХІХ ст. Його концепція поєднала в собі кращі ідейні здобутки слов’янофільства, народництва та європейського лібералізму. Створений ним у 1884 р «Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» – «Вільна спілка» представляв собою конституцію для всієї Росії з елементами програми громадської організації.

Основна мета політичних перетворень у Росії, на думку Драгоманова, – це повернення української нації в сім’ю культурних народів, тобто національне визволення України. Основний зміст перетворень: усебічне забезпечення прав і свобод людини і громадянина, як необхідна умова розвитку особистості та самоврядування, як основа руху до соціальної справедливості. Задля досягнення цих цілей унітарна Росія мала реформуватися у федерацію, що складатиметься із 18 областей (у числі яких Київська, Одеська, Харківська) та кількох територій із спеціальним управлінням. За формою правління Росія могла бути або конституційною монархією, або республікою. Головну роль у керівництві державою, областями, повітами та волостями повинні відігравати демократично обрані представницькі органи. Забезпечувалася система зв’язків та можливостей взаємовпливу між центральними та обласними органами влади.

Найбільш близьким до сучасних конституцій за структурою та змістом був «Основний закон «Самостійної України» Спілки народу українського». Він був підготовлений у 1905 р. групою членів Української Народної Партії на чолі з Миколою Міхновським. Це перший і єдиний для цієї доби проект конституції для незалежної України, хоча у програмі УНП незалежність визначалася як програма-максимум, шлях до якої лежав через автономію.

«Основний закон» складався із 10 розділів, в яких визначалися основні засади державного устрою, права українців, система органів державної влади і порядок їх формування та діяльності, основи місцевого самоврядування, фінансової діяльності, принципи організації армії та порядок внесення змін і доповнень до конституції.

Україна проголошувалася спілкою вільних самоправних земель, які у свою чергу були «спілками вільних самоправних громад». Землі створювалися по історичним регіонам: Чорноморська Україна, Слобідська Україна, Степова Україна, Лівобережна Україна або Гетьманщина, Північна Україна, Полісся або Гайова Україна, Підгірська Україна, Горова Україна, Понадморська Україна. Національними кольорами проголошувалися блакитний і жовтий, українська мова – офіційною, народ, визнавався єдиним носієм державної влади.

За формою правління Україна мала стати президентською республікою. Державна влада створювалася й функціонувала на основі розподілу на законодавчу, виконавчу та судову гілки. Законодавча влада належала раді представників і сенату – двопалатному парламенту, що обирався громадянами України таємним голосуванням. Вибори проголошувалися загальними, прямими, рівними й обов’язковими. Президент обирався на 6 років. Він формував і очолював органи виконавчої влади. Судова влада належала судам і вибраним суддям.

На рівні земель і громад передбачалося обрання органів місцевого самоврядування – земських і громадських рад.

Згідно з соціалістичною традицією постійна армія скасовувалася, а натомість створювалася народна міліція. Скасовувалася також приватна власність на землю. Земля ставала власністю народу.

Громадянам гарантувалися широкі права: недоторканість особи та її житла, свобода слова, друку, зібрань, об’єднань, совісті, звернень.

Конституційний проект УНП ознаменував високий рівень розвитку української політико-правової думки, що був досягнутий у складних умовах бездержавності й тиску пануючої в Росії великодержавницької ідеології. Згідно з ним, українська держава повинна бути самостійною, демократичною, правовою, соціалістичною. Українські політичні партії, які на початку ХХ ст. переживали нелегкий період свого становлення, з більшістю із основних ознак держави погоджувалися. Програма Української Демократичної Партії, Української Радикальної Партії, Української Соціал-демократичної Робітничої Партії, Української Партії Соціалістів-Революціонерів також одностайно визначали своїми ідеалами демократію, право та соціалізм, але державний статус України передбачався інший – вона повинна була стати автономією у складі оновленої Російської федерації.