2.2. Образ коханого у поезії закоханого серця

Поезія вже давно почала захоплювати мене. Спочатку я зачитувалась творами різних поетів і не могла зрозуміти, звідки вони беруть оті прекрасні слова, що змушують завмирати серце, де черпають вони теми для своїх творів, як можуть так зачарувати свої рядочки, що їх читають десятиліття,

сотні років і знаходять в них відповіді на всі свої запитання. А пізніше і сама відчула потяг до викриття свого внутрішнього світу саме через поезію. І найбільше надихало мене кохання…

Кохання — це дар, і ми повинні розуміти це і берегти його. Часто досить лише необачного слова, погляду, щоб розбити чиєсь серце, зруйнувати чудове почуття. Кохання не терпить егоїзму, бо інтереси та погляди іншої людини стають для тебе якщо і не головними, то дуже важливими. Адже, як кажуть, закоханий розчиняється в іншій, коханій людині, він не ставить своє «я» вище за «я» іншого, а якщо це не так, то це вже не кохання. Але кохання легко втратити, знищити, спаплюжити. І є багато таких факторів, що перевіряють це почуття на стійкість. Одним із них є розлука. Хтось сказав, що саме вона робить сильнішим вогонь справжнього кохання, а слабке може загасити назавжди. І це дійсно так, бо лише по-справжньому закохані люди здатні витримати довгі дні, місяці, а може, й роки розлуки, не забувши образ коханої людини, не загубившись у потоці нових відчуттів.   Про кохання сказано і написано багато. Воно наповнює людське життя сенсом, перетворює сіру буденність на свято. Кохання може повністю змінити людину, примусити робити багато таких вчинків, які іншим здаються безглуздими. Хтось дарує квіти, хтось співає серенади, хтось плаче через невзаємне кохання…Одним кохання дарує крила, надихає на високі вчинки — і вони стають героями, здійснюють подвиги заради коханої чи коханого; іншим приносить натхнення — і з'являються твори мистецтва, які стають справжніми перлинами у творчій скарбниці людства.

Не знаю, чи потрібні будуть колись і мої вірші читачам, але найперше я пишу для себе. Через поезію я вчусь по-щирому висловлювати свої думки. Лину в своїх поетичних роздумах десь далеко, шукаючи відповіді на складні або філософські запитання. У віршах я плачу, страждаю. І відчуваю полегкість. Ніби таким чином я проходжу певне очищення, зростаю, мужнію.

Можливо, саме через те, що я часто римую свої переживання і страждання (радіти можна і по-іншому, не обов’язково з пером в руках), поезія моя сумна, як осінній дощ, тиха, як перша весняна трава…

Кохана людина – найдорожча в світі, хоча вона про це може і не знати. ЇЇ хочеться постійно бачити. А якщо її немає поруч, то ти починаєш шукати її всюди:

В синяві прозорій я тебе шукаю,

В снах тебе немає, та у серці – ти…

Якщо коханого немає поруч, відчуваєш неприємний стан у душі, на серці: Коли тебе немає, сумно на душі...

І щоб полегшити цей стан, твоя творча уява починає малювати певні образи, в яких ти впізнаєш або бачиш кохану людину. Це може бути люба квітка: Тільки любу квітку над усе кохаю,

Ту єдину квітку серед всіх квіток

В синяві прозорій я тебе шукала,

Та чомусь і досі не змогла знайти.

І пелюстка в небо біла відлітала,

Серцем я відчула що ця квітка – ти!

А може це бути і дивний білий Ангел, адже закохані, як янголята, помічають один в одному тільки все хороше і красиве:

І здається мені на мить,

Що на небі є ангел білий:

Він з блакиті до мене летить

Ангел – це, можливо, і саме кохання, чисте і цнотливе:

Заспівало моє серденько –

Я впізнала знайоме обличчя,

Це кохання моє тихенько

За собою в дорогу кличе

Та, мабуть, коханий і кохання – це і є той єдиний ангел:

Сонця промінь ловлю я грайливий,

І здається мені на мить,

Білий ангел, коханий і милий,

Вже на зустріч зі мною летить (див. додаток №2).

Образ коханого – найпрекрасніший. Усе в ньому чарує , привертає увагу, змушує постійно думати про нього. Не можна забути очі коханого:

А в тебе, милий, очі голубі,

І хочу я тонути в них до ранку

Та й уві сні я бачу твої очі

І почуття, загублені між трав!

Твоїх очей чарівную росу

Я бачити чомусь завжди хотіла.

Ніколи не забуду їх красу,

Яку завжди я берегти уміла

Твою сутність я ще не збагнула,

Тож тону у блакиті очей

Я просто кликала тебе у снах,

Чому? Сама не розумію…

Бо радість пам`ятаю я в твоїх очах,

Бо знов з тобою я зустрітись мрію

Не можна забути і його погляд, яким би він не був:

Чому твої уста шепочуть,

А погляд манить у блакить

Твій погляд – дика небезпека,

За це його я і люблю!

Не дають спокою і уста коханого:

Піде дощ, окропивши сади,

Щоб з вуст ангела пісні цвіли

І в блакиті між рік та трав,

Білий ангел мене зустрічав!!!

Чому твої уста шепочуть

Чому вуста твої лоскочуть?

Я прагнула б забути серед ночі

Тих уст солодких рідкісний корал.