2.3.Переживання покинутих жінок

Як не прикро визнавати, але дуже часто чоловіки покидають жінок через їх гордість, і як не парадоксально, саме ця гордість не дає жінкам принизити себе й зневажити.

Хай навіть небо пала наді мною,

Я стану міцною стіною:

Не зрушу з місця ні на мить,

Коли в мені усе щемить.

Я проклену той час, коли тебе зустріла.

Я була рада, що кохать не вміла.

Та ти мене навчив –

Серцебиття спинив…

Гордість – це не найгірше почуття, яке є в жінці, адже гордість – це стержень: він не дає прогнутися, а якщо вже прогнувся, то тільки до повного зламу. Маючи повагу до себе, жінка поважає й інших, навіть того, хто її зрадив і покинув. Тоді, коли в її душі насправді вирує ураган і палає ненависть, вона не викаже свого горя, а проявить мудрість і стриманість, зможе відпустити це почуття злоби, збудувати нове життя й написати іншу історію свого кохання, у якій крок від любові до ненависті буде набагато менший.

Я ненавиджу тебе останній раз,

І більше на землі не буде «нас».

Розійшлися два мости :«Я»і «Ти»,

І їх уже ніколи не звести.

Від тебе не почую я «пробач»,

Не скажеш більше ти мені: «Не плач».

В очах засохли мої сльози,

Колись лились вони, як грози…

Але найжахливіше не коли коханий іде від жінки до іншої, а коли він відходить у вічність – помирає, і його вже не можна повернути, не повернути ні почуттів, ні слів, нічого…

Безликі постаті сумні

Навіщо всі вони мені,

Навіщо сонце сходить знов,

І в жилах досі тече кров?

Навіщо прокидаюсь я,

Чому у тілі ще душа моя?

Навіщо весну змінює літо,

Мою ж душу не буде зігріто?

Навіщо обертається Земля,

І люди огидні, як тля?

Навіщо цей пустий світ

І скільки ще пройде так літ?

Навіщо це все,

Коли немає тебе,

Коли тебе забрали небеса,

А полум’я любові у мені не згаса?

Ти від мене навіки пішов,

І я бачила твою кров.

Я все проклинала

І гірко ридала,

Хотіла до тебе прийти,

Себе від болю спасти,

Я хотіла себе вбити –

З існуванням блідим покінчити.

Вже відчувала як засинала,

Я ж до тебе полинути мала..!

Та не пустив Бог,

Він не хоче, щоб ми були вдвох.

І я знову не можу забуть,

У мені живе безмежна лють,

Що не вберегла, відпустила,

Що в душі твоєї виросли крила

І вона від мене полетіла,

А тепер тут твоя могила…

2.4. Помста скривджених коханням

Покинуті жінки живуть найчастіше ненавистю й злістю. І найстрашніше те, що іноді це переростає в бажання помсти, чорної, безглуздої; помсти, котра руйнує саму жінку і її життя, життя її рідних і близьких, а також життя колишнього коханого. Відчуття помсти перевертає світ жінки, у якому все міняється: добре стає злим, а біле – чорним; рідні люди стають чужими, а вороги зі своїми «дружніми» порадами здаються найкращими товаришами; сам рай стає пеклом, а вогонь пекла – спасінням.

Коли ангели кричали,

А демони співали.

Ти став іншу кохати,

Змусив мене страждати,

Ти змусив мій розум хмеліти,

А серце від злоби - чорніти.

Коли її ти обіймав –

Нещадно душу терзав.

Коли її так палко цілував –

Із мене життя по краплі випивав.

Я стала холодна, як лід.

Ти залишив в душі моїй слід,

Слід огидний, пекучий,

І дуже болючий.

Коли ангели світ проклинали,

А демони святими стали –

В той час ти прийшов,

Сказав, що іншу знайшов,

Що з нею тобі краще –

Мені стало ще тяжче…

І її я проклинала,

А тоді тобі сказала:

«Якщо мене ти вже не любиш,

Тоді і жити теж не будеш!»

Схопила ніж, і все… не пам’ятаю,

Це я убила тебе. Знаю.

Твоє життя розбилось –

Я за нелюбов помстилась.

Тепер знову все як треба,

Тільки я не бачу неба,

Боюсь очі вгору підняти,

Не хочу про кару свою знати.

На небі ж ангели співають,

А в пеклі демони карають.

І хоч моя вина, що тут твоя могила,

І знаю, що в мене не виростуть крила

І лити за тобою сльози

Будуть лиш осінні грози…

Відчуття насолоди від помсти дає лише тимчасове задоволення, найчастіше воно приносить розпач і муки совісті, людина божеволіє. На цьому її повноцінне

життя закінчується й починається «існування», яке скоро перетворюється у спокуту. Це виснажує, поступово нищить жінку...

Муки совісті, нічні кошмари не дають спокійно дихати, не те що жити. Тому так важливо зберегти у своєму серці гордість до самої себе й чистоту своєї душі та свого серця. Адже ненависть і лють можуть перетворити життя жінки в порох, у ніщо, і воно вже ніколи не відродиться, як фенікс із попелу.