Розділ 2. Образи моєї душі

2.1. Торкаючись до неповторної миті

Блокнот - період певного часу, де сторінки – це дні, стрічки – години, а слова – миті, записані для тих, хто захоче зануритись у минуле. Кожна мить - своєрідна та неповторна.

Щаслива мите, ти остання?

Моя душа на роздоріжжі

Думок, часу…

Я знаю й вірю.

Знайду тебе в розмаї вічності.

У сні про краще.

Ранок, день, вечір... Ось як показано будень у вірші Марини Павленко:

Мій буДЕНЬ

Ранок: розправити й нагострити крайчики

прочистити дзьобчика хлорофілом

чекання великих перельотів

День: не дати з’їстись

політ листка

має бути вищий

від повзання гусениці

Вечір: гілкою

за

гілка

гілкою

за

гілка

підніматись додому

добре як треба

навіть у дім свій

лише підійматись

Ніч: заснути без задніх думок

і не побачити жодного сну

В обох цитатах ліричні героїні проживають день напружено, в роздумах, надіях. Відчувається втома кінця дня, який був прожитий недаремно, щасливо. Але день старшої героїні більш привязаний до земного – дому, роботи.

Летять дні, як листя в листопаді. Час такий швидкоплинний. Він спливає, тане, як сніг весною, розчиняється в літньому небі зорями, горить опалим листям восени, падає на скроні снігом. Він розчиняється в повітрі, залишаючи після себе спогади.

Ідуть часи, біжать години,

Проходять дні, роки, життя.

І я за листя тополини

Торкнула мить і зберегла.

У вірші відчувається поступальний рух, що схожий на сам плин часу. А кожна мить – як здригання листя тополі.

Час має минуле, теперішнє й майбутнє. Минуле – згадуємо, теперішнє – спостерігаємо, майбутнє – можемо змінити. Як і ці періоди часу, я змінююсь, змінюється і творчість. Велика праця над собою, кожен день з новим віршем.

Наприклад , ось як змінився після редагування (порівняно з початковим варіантом) вірш, де є образ переходу ночі в світанок:

Танцює тарантелу на щоці Танцює тарантелу на щоці

Осінній ранок у полоні ночі. Осінній ранок йде на зміну ночі.

Троянди квітка у руці. Троянди квітка у руці,

І зморені без сну ті очі. І зморені всміхнулись очі.

Біжить одна поміж садів небес, Біжить одна поміж садів небес,

Ворота раю ще відкрий для неї. Ворота світла в сонячному крузі...

Поглянь туди, де всемогутній Зевс Поглянь туди де всемогутній Зевс,

Ночує. У полоні феї Ночує у полоні музи.

Іди в театр ти у останній ряд Іди в театр, в останній знову ряд.

І подивись її сумну виставу, І подивись її сумну виставу,

А потім забіжи у сад, А потім пригадай той сад,

Спали життя немарну справу. Здійсни життя немарну справу.

Хай осінь стука у вікно, Хай осінь стука у вікно,

А літо смутком загляда у шибку, А літо смутком заглядає в шибку,

Але тобі вже все одно - Але тобі вже все одно –

Життя шовкову втратив нитку. Життя шовкову тратиш нитку.

І вечір ти проводиш в самоті, І вечір ти проводиш в самоті,

Друкуєш повісті несмілі. Друкуєш повісті несмілі.

І там тремтять слова оті, І там тремтять слова прості.

Як риба у сухому Нілі. Як риба у сухому Нілі.

Зима мережить ніч, зірки… Зима мережить ніч, зірки...

Тебе давно нема на світі. Тебе давно нема на світі.

На згадку залишив крапки. На згадку залишив крапки

І повісті, дощем убиті… І повісті, дощем убиті...

Напевне, через те, що я «сова», мій день починається ввечері; минає ранок, проживається день, а вночі - творю та вдосконалюю загадковий, невідомий світ, який удень ніколи не побачу. Та все ж день для мене – це сторінка мого життя, яку не вирвеш із книги долі. Її можливо лише написати заново на чистому аркуші веселковими барвами.

Чи зміниться цей день у думці,

Коли йому прийшов кінець?

І книжка, і блокнот у сумці…

Іду у творчість навпростець.

Я закохалась у осінь, в її ніжні тумани, прохолодні ранки, в музику дощу по прокуреній багаттями стежці. Люблю… Без тями люблю… Яблука, суху траву, вітер в своєму волоссі.

Осінь… Вона мене причарувала… Це моя улюблена пора року. Саме тому я назвала збірку «Схожа на дощ».

На твоїх віях ще тріпоче дощ.

Осінь у серце...

І що тепер?

Напишеш на шпалерах.

Писатиму про осінь на шпалерах, засушуватиму кленове листя в улюблених книжках, мені все рівно, що потім мати буде сваритися за зіпсовані стіни та листя в домі, я закохалась у осінь.

Тихо. Чуєш, як падає листя

У парку. Сповільнюєш крок.

Дивних ягід хвилюються кисті.

Ми завершили в тишу стрибок.

«Хіба це мало – незабутня мить?» – написала Л.Костенко

А й справді. Це такий проміжок часу, який хочеться повертати заново. Не забути. Не згубити його у вирі сірих буднів, продовжити до безкінечності.

Образ часу, часто зустрічається в творчості Л.Костенко:

Не знаю я, що буде після нас,

В які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється – час,

А ми живі, нам треба поспішати.

Найбільш влучні рядки стали афоризмами:

Неповторність кожної хвилини

шукає шлях від болю до перлини.

***

Душа тисячоліть себе шукає в слові.

***

Оця реальна мить вже завтра буде спомином.

Коли читаєш – хочеться і самій навчитись висловлюватись так точно, лаконічно і багатогранно.

Всі ми – неповторні, зі своєю долею, що раз по раз повертається до нас різними гранями. Людське життя – мить. Ця думка не нова, але завжди актуальна. Потрібно жити і пам’ятати, що ніколи не рано думати про завтрашній день.