1.3. Останній геній Ренесансу

Епоха Відродження була багата на особистості, які зробили грандіозний внесок у розвиток світу й людства. Серед них Леонардо да Вінчі й Мікеланджело, Рене Декарт і Джордано Бруно, Галілео Галілей і Миколай Коперник. У цей час нове життя отримав жанр сонета – як класичну строфічну форму його запровадив Петрарка, тоді як Уїльям Шекспір подарував сонетові безсмертя.

Що важливіше при перекладі: якнайточніше передати зміст або зберегти форму оригіналу? В літературознавстві існують різні думки з цього приводу. Наприклад, Корній Чуковський казав: «Буквальний переклад ніколи не може бути художнім. Точна, буквальна копія будь-якого поетичного твору є найбрехливішим з усіх перекладів». [2, 102]. Далі у своїй статті Чуковський наводить декілька прикладів невдалих перекладів творів світової літератури на російську мову, у яких були «педантично відтворені і строфіка, і ритміка оригіналу, і його цезури, і його система римування» [2, 103], але переклад виявився важким для сприйняття. Чи завжди треба дотримуватись при перекладі форми оригіналу? Розглянемо це питання на прикладі двох поетичних перекладів.

Переклад на російську та українську мову такої «строгої» поетичної форми як сонет має давню історію. Але більшість сучасних літературознавців вважають, що при перекладі змінювати строфічну будову сонета неприпустимо – інакше сонет перестане бути сонетом. У разі перекладу з англійської це створює чималі труднощі. Англійські слова в середньому в 1,5 раза коротші за українські і російські, тому перекладачам доводиться жертвувати повнотою передачі змісту заради збереження форми. Отже, я мала досить складне завдання: перекласти сонет Шекспіра, дотримуючись форми оригіналу, та передати його зміст, зберігаючи багатство і мелодійність української мови.

Сонет 91

У всіх є те, чим хочеться пишатись:

Славетний рід чи, може, дар з небес,

Набиті скрині, розмаїті шати,

Мастистий кінь або мисливський пес.

Усякий має втіху, в котрій знайде

Для себе насолоду з насолод.

Та тільки все це – не моя відрада:

Я маю щастя без фальшивих нот.

Твоє кохання краще за наймення,

Дорожче за алмази та хортів.

І я пишаюсь, бо тепер у мене

Є все, що хочу чи колись хотів.

Та пам’ятай, що підеш ти, а я

В багатстві обернусь на злидаря.

Розділ 2 у пошуках незвичайного

2.1. Відеопоезія

Поєднання поезії і кіно – не нова річ. Ще на початку минулого століття відомий український кінорежисер Олександр Довженко став засновником «поетичного кіно» і жанру кіноповісті. Але відеопоезія в сучасному розумінні – зовсім інший, відносно новий жанр літератури (і кінематографу). Це маленьке кіно тривалістю 2-3 хвилини, в основі якого лежить поетичний текст. Важливо, що відео – своєрідна інтерпретація цього тексту. [3, 152].

Існують різні думки с приводу причин виникнення жанру. Любов Якимчук у своїй статті «Від поетроніки до відео поезії» вважає, що це намагання реанімувати поезію, створити потужну альтернативу нудному поетичному читанню на традиційних поетичних вечорах. [3, 153]. У тій же статті наводиться думка Андрія Родіонова, що за допомогою відеопоезії поети намагаються надати своїм творам «зовнішньої форми» в сучасному «розмитому» світі. Але безперечно, що відеопоезія стала однією зі складових багатьох літературних і кінематографічних фестивалей у всьому світі.

Основний принцип жанру – зорові образи повинні не повторювати, а поглиблювати зміст поезії. Часом зображення контрастує зі змістом або шукає іншої метафори, ніж у віршах.

Цікаво, що в цьому жанрі можливо об’єднати зовсім протилежні напрями в мистецтві, наприклад, романтичний вірш представити в експресіоністичному фільмі. Відеопоезія до мого вірша «Тет–а–тет» – це моя перша спроба в цьому жанрі (див. Додаток Б).

У фільмі йдеться про колишню балерину, яка занурюється у світ своїх спогадів. Величезні дзеркала, блискучий паркет – вона знову зустрілася зі своїм минулим. Але її минуле – це не сцена і не слава, її минули ховає історію великого кохання. Героїня шукає місце, де колись вона була щасливою, і все інше вже не важливе.

«Дивись, життя тут начебто поснуло...» – і ми бачимо, що дівчина йде сільською дорогою назустріч руху автомобілів. Людей навколо немає. Чи можливо стверджувати, що немає і життя?

В наступному кадрі вона йде по залізничному полотну, як символу нескінченного шляху. Навколо нікого. Голос за кадром знову говорить про самотність: «Дивись, тут так безлюдно, о, Святая!».

До пояса у воді, вона йде навпростець через річку, коли звучать рядки «Прискоривши нікчемний часу плин». Вода, ріка виступають тут як символ всього швидкоплинного.

Густий ліс. Знеможена, притуляється спиною до дерева. Піднімає очі і бачить густе сплетіння дерев. «Ці хмари затягнули склепіння неба...» –

звучить за кадром. Звісно, дерева – це не хмари. Але, якщо йти далі, ліс колись скінчиться.

«Ти щось відчула?» – питає голос за кадром, і у відповідь звучить з надією: «Так!». Дівчина біжить по містку, хмар, дерев більше немає, чудовий, сонячний краєвид оточує її. Вона сидить на містку, спогади відступають....