2.1. Фантастичне та реальне

Я живу в своєму світі та часі. Для мене існує реальне, яке не впливає на події та думки мого фантастичного. У вигаданому світі - свої закони, мрії, що деколи стають дійсністю. У внутрішньому світі я черпаю образи. Вірш «Забуте бароко» був знахідкою у глибинах моєї уяви, написаний під впливом творів із зарубіжної літератури таких, як «Собор Паризької Богоматері» В.Гюго, «Божествена комедія» Данте.

Забуте бароко

Ці сірі мармурові стіни.

Ворона вже допила сон.

У павутинні ці руїни

І віти недосяжних крон.

А привиди рахують зорі,

Блукаючи на самоті,

Читають книги неозорі,

Заповнюють серця пусті,

Забути хочуть те, що було,

До чаклунів непевно йдуть,

Ті кажуть, що усе загуло,

Із воску їх фігури ллють.

Та замки в стилі ренесансу

Для них вже стали, наче дім.

І звук забутого романсу

Для них не зміниш ти нічим.

У стінах цих старих палаців

Ці духи почиають бал.

Під шум нечуваних овацій

Вони пливуть в просторий зал.

Кружляють, наче лист у вальсі.

У білім мареві ночей.

Та ще вони блукають в трансі

У пошуку сумних очей.

Ніхто не зна, чому ще досі

Блукають по сирій землі

І по паркету ходять босі.

Та не знайдуть вогню у тлі.

Дивлюсь у небо. Бачу зірку, що падає, загадую бажання, і знову відлітаю у світ поезії, поезії душі. Ніби з невимірної далі спостерігаю зірки і місяць. Їхні реальні обриси змінюю ілюзією фантастичної казки, перед якою поступається навіть реальність.

Фантастичне, переплітаючись з реальним, допомагає зазирнути в минуле, передбачити майбутнє, здійснити незвичайну подорож. І все це – завдяки невидимому режисеру – нашій уяві.

Кохання – це рушійна сила творчості. В ньому багато і реального, і фантастичного.

«Коли любиш когось – ти його любиш, і якщо нічого більше не можеш йому дати, ти все-таки даєш йому любов», – сказав Дж. Оруєлл

Кохання - це мудрий винахід природи: той, хто кохає, легко робить те, що повинен. Кохання є рушійною силою життя у всіх його проявах. Тисячі видатних людей протягом не одного століття намагалися дати визначення

цьому унікальному явищу. Вважається, що кожне з цих визначень правильне, однак жодне не вмістило в себе всю сутність кохання.

Поглянемо на слово – «кохання» з різних точок зору.

Психіатрія тлумачить це слово таким чином: любов – це, однозначно, почуття. Однак воно має біологічну основу. «Життя на землі у будь-якій його формі, чи то у формі мікроорганізму, чи то у формі людини розумної, – підкоряється трьом основним інстинктам: харчовому, статевому та інстинкту самозбереження. Це і є біологічний механізм, який дає нам можливість існувати. Якщо людина втрачає один із інстинктів, вона помирає. Людина так створена, що чоловік і жінка – це не „ціла” людина, а разом – чоловік та жінка – це цілісна біологічна істота, яка краще пристосована для задоволення трьох основних інстинктів.

Філологія каже про кохання таке:

В українській мові є слова „любов” і „кохання”. Любов – це високе почуття, це слово вживається  в широкому значенні. Любити можна все прекрасне, наприклад, музику, поезію, рідні місця, Батьківщину, матір. Слова „кохання” і „любов”  мають різні значення. Кохання –  більш вузьке поняття. У тлумачному словнику є семантичне значення цих слів. Кохання –  почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі. Це поняття дається з позначкою: рідко те саме, що й любов. А любов – це теж почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статті.

Однак сказано, що любов необов’язково повинна бути статевою – це ще й прихильність духовна: спільність інтересів, думок, прагнень, мети. Що цікаво, в російській мові існує „любовь” і  „влюбленность”. Російська „любовь” на українську може перекладатися і як „любов”, і як „кохання”. Однак, у нашій мові немає слова, еквівалентного російському „влюбленность”.  Тож,  виходить, українці, якщо вже закохалися, то серйозно.

Все Євангеліє пронизує одна ідея: Бог – це і є Любов. Світ створено Любов’ю Божою. Бог – це початок і кінець світу. Все живе і дихає енергією

Бога, енергією любові. Той, хто по-справжньому любить одну людину, любить увесь світ». [14]

У моїй душі раптовим почуттям завжди було тісно. Вони почали виливатися у вірші. Саме так я намагалася передати свій внутрішній стан – через образи.

Не збулися біль і страждання:

У долі ще безліч доріг.

Згадаю вчорашнє кохання,

Де сонячний зайчик пробіг.

Перше кохання рідко буває щасливим, але завжди глибоким та сильним. Ті спогади, залишаються віршами, блищать дощем на склі, прокидаються

іноді в пам’яті.

Книжки із віршами – рятунок.

І до ненависті лиш крок.

Отой останній поцілунок,

Який підніс, аж до зірок.

«Давайте подивимось, як схоже і разом з тим несхоже відчувають два великі національні поети втрату любові.

Індієць Р.Тагор:

«Життя по кімнатах бродить, а щастя – нема!»

А от Тичина:

«Я – сам. Вікно. Сніги…

Сестру я Вашу так любив…»

Кохання – це «щастя», ознака ж його втраченості те, що життя по кімнатах бродить. А українець прямо каже: «любов». Тепер ліричний герой залишився один, без коханої, і тому за вікном бачить лише сніги». [4; 38]

З чого починається кохання? З тремтячого погляду зіниць, що пронизує пекучим вістрям… Зі слів про буденні речі… У своїй сукупності вони передають нервовий ритм кохання від його перших кроків до вичерпаності почуттів.

Невже кохала?

Самотність вкутала сльозами.

Плаче небо.

Я стала схожою на дощ.

Невже кохала?

Реальність – це сьогодення. Моє буденне життя. Ранок я знаходжу в чашці чаю, потім іду до школи, де проводжу значну частину свого часу, набуваю знань з різних предметів, спілкуюсь зі знайомими та однокласниками. Після школи біжу на гурток з волейболу або на стадіон, розвиваю там свої спортивні здібності. Приходжу додому, допомагаю

батькам по господарству. Відпочиваю, спілкуюсь з друзями. І звичайно ж пишу, коли в мою свідомість муза зазирне. Реальність багато відіграє в написанні нових поезій. Коли емоції мене переповнюють, вірші пишуться легко. Слова самі лягають на папір. За характером вірш залежить від мого настрою, в цей період творчості з поганим настроєм віршів не пишу. Звичайно, шум телевізора, розмови в сусідній кімнаті заважають зосередитись над даною роботою (віршем).Звідки приходить те, про що я пишу? Образи, думки, настрій твору, що передається через слово? Вірші – це підсвідомість. Образи іноді з’являються самі по собі, деколи доводиться їх вигадувати...

Найчастіше зустрічаються в моєму поетичному доробку такі образи:

час (пори року, мить, вічність), поєднання фантастичного та реального. І все це – через призму закоханості ліричної героїні в життя з його злетами та падіннями, відкриттями та розчаруваннями.