Українська мова (за проф.спрямуванням) Андреєва Т., Іванова О

б) формуляр-зразок;

в) штамп.

16.На бланках дату підписання документа ставлять:

а) під текстом зліва;

б) у правій верхній частині під назвою виду документа і заголовком;

в) у лівій верхній частині разом з індексом на спеціально відведеному для цього місці.

17.Гриф погодження – це:

а) внутрішнє узгодження документа;

б) зовнішнє узгодження документа;

в) узгодження документа з підрозділами та службовими особами установи.

18. Повна копія відправленого з підприємства, установи, організації документа – це:

а) витяг;

б) копія;

в) оригінал;

г) виписка;

ґ) відпуск.

19. За призначенням виділяють такі види документів:

а) для службового користування;

б) щодо особового складу;

в) для загального користування;

г) організаційні;

ґ) довідково-інформаційні;

д) організаційно-розпорядчі;

е) розпорядчі;

є) обліково-фінансові;

71

ж) довідкові;

з) господарсько-договірні.

20. Друкована стандартна форма документа з реквізитами, що містять постійну інформацію – це:

а) формуляр-зразок;

б) документ;

в) бланк;

г) штамп.

72

РОЗДІЛ 3. ОРФОГРАФІЧНА ПРАВИЛЬНІСТЬ МОВЛЕННЯ ЮРИСТА

3.1. Принципи українського правопису

Орфографія (від гр. όπςόρ – правильний і γπάθω – пишу) – це система правил відтворення на письмі звукового мовлення, яка впорядковується чотирма принципами: фонетичним, морфологічним, смисловим

(диференційним) і традиційним (історичним). Вивчаючи правописні норми сучасної української мови, слід враховувати її буквено-звуковий характер,

тобто те, що під час запису слів ми зображаємо букви, які відповідають певним звукам мови. Фонетична та графічна системи української мови взаємопов’язані і становлять скоординовану цілісність. Це означає, що майже всі звуки українського нормативного мовлення можна зафіксувати за допомогою літер. Проте співвідношення між буквами і звуками в українській мові не абсолютне. Звуки у мовленнєвому потоці можуть уподібнюватися один до одного, напр.: свято ΄і]. Букви уподібнюватися одна одній, звичайно ж, не можуть. Приголосні звуки можуть бути твердими і м’якими, дзвінкими й глухими, голосні – наголошеними та ненаголошеними, а літери можуть лише позначати м'які й тверді, дзвінкі й глухі, наголошені та ненаголошені звуки або вживатися, наприклад, для позначення м’якості приголосних (ь, я, ю, є, і). Тверду вимову приголосних та роздільну вимову літер я, ю, є, ї позначає небуквений знак української графічної системи – апостроф ( ’ ). Отже, щоб навчитися грамотно писати,

потрібно навчитися слухати й визначати, яким літерам відповідають звуки,

що поєднуються у слова, як передати на письмі звукосполучення, у яких один звук може впливати на інший, змінюючи його.

Більшість орфографічних норм української мови базуються на

фонетичному принципові орфографії, суть якого полягає у відтворенні слів на письмі так, як вони звучать у нормативному мовленні. Узагальнення й систематизація правил написання слів за фонетичним принципом дозволяє виділити серед них кілька типів: 1) позначення на письмі твердості та

73

м’якості приголосних звуків за допомогою м'якого знака (ь) й апострофа (’);

2) чергування голосних при словозміні та словотворенні; 3) більшість правил орфографічного оформлення слів іншомовного походження, вимову яких адаптовано до українських орфоепічних норм; 4) зміни приголосних г, к, х,

ж, ч, ш, з, ц, с перед суфіксами -ськ-, -ств-, -ш(ий); 5) спрощення в ряді груп приголосних; 6) чергування префіксів з-, с-, зі- тощо.

Активно реалізується в українському правописі морфологічний принцип орфографії, що полягає у відтворенні під час написання слів буквено-звукової структури їхніх морфем (кореня, префікса, суфікса,

постфікса). Це значить, що вимова і написання не збігаються: на правопис значущих частин слова не впливає їхня звукова інтерпретація. Наприклад,

слово весна згідно з орфоепічними нормами звучить так: [веиснá]. У цьому слові звук [е] ненаголошений і вимовляється з наближенням до звука [и]. Але в наголошеній позиції в корені слова ми виразно чуємо звук [е], який є акустичним відповідником графеми е: [вéсни]. Тому, зберігаючи ідентичність написання кореня слова в усіх однокореневих словах і формах цих слів,

слово весна слід писати лише з літерою е. Правописні норми, що відповідають морфологічному принципу орфографії, можна розподілити на кілька типів: 1) правопис літер е, и, о, що позначають ненаголошені голосні,

які вимовляються як [еи], [ие], [оу], [уо] відповідно; 2) позначення на письмі груп приголосних, у яких під час нормативної вимови відбувається спрощення; 3) правопис префіксів з- (перед глухими, крім к, ф, п, т, х) роз-,

без-, через-, від-, над-, між-; 4) подвоєння приголосних на межі двох морфем; 5) зміни приголосних -д-, -т- перед суфіксами -ськ-, -ств- тощо.

Смисловий (диференційний, розрізнювальний) принцип реалізується тоді, коли йдеться про буквене оформлення слів-омофонів, які звучать однаково, але за написанням є різними, причому саме різниця у написанні зумовлює розрізнення значень таких слів. Смисловий принцип орфографії починає діяти тоді, коли потрібно за написанням розрізнити загальні та власні назви (вулиця Крива – крива лінія; місто Орел – птах орел);

74

диференціювати прислівники з прийменниково-іменниковими,

прийменниково-займенниковими та прийменниково-прикметниковими конструкціями (підійматися вгору – тунель веде в гору, зроблено по-нашому

– по нашому місту) тощо.

Традиційний (історичний) принцип використовується під час буквеного оформлення слів, орфограми в яких не можуть бути перевірені шляхом добору однокореневих слів, зіставленням семантики,

співвідношенням акустично-звукової форми слова з його графічним оформленням. Відповідно до цього принципу фіксуються слова, правопис яких слід запам’ятати. Написання таких слів історично сформувалося й закріпилося в сучасній українській мові, незважаючи на те, що жодним правилом орфографії його підтвердити не можна. Традиційний принцип реалізується під час оформлення букв, які позначають два звуки я [ja], ю [jу],

є [jе], ї [jі], щ [шч], і звуків, що позначаються двома літерами дж [дж], дз

[дз], [дз'], при написанні слів, у яких ненаголошені [е], [и], [о] перевірити,

дібравши однокореневе слово з відповідним звуком у наголошеній позиції,

не можна тощо.

Поряд з орфографічним правилом, що визначається мовознавцями як

―особлива інструкція, у якій перераховуються (називаються) умови вибору тих чи інших єдино прийнятих усіма написань‖38 однією з основних одиниць орфографії є орфограма. Орфограма – це ―те чи інше місце в слові чи між словами, яке може бути передане не одним, а кількома способами, але для якого прийнято лише один спосіб написання‖39. В одному слові може бути не одна, а кілька орфограм, причому кожна з них може виступати реалізацією одного чи різних принципів правопису. Наприклад, у слові вишень [вие΄]

маємо дві орфограми: 1) морфологічну – правопис літери и в корені слова,

що позначає ненаголошений звук [ие], який можна перевірити, дібравши однокореневе слово вишня ΄а]; 2) фонетичну – вживання м'якого знака

38Блик О.П. Українська мова: Частина І. Підручник. – К.: Четверта хвиля, 1997. – С. 60.

39Там само.

75

на позначення м’якості приголосного звука [н΄]. У слові б е з н е в и н н и й

[беизнеи:ией] чотири орфограми, причому всі вони морфологічного типу: 1) правопис літери е, що позначає ненаголошений звук [еи], у префіксі без-; 2)

правопис літери е, що позначає ненаголошений звук [еи], у префіксальній частці не-; 3) подвоєння літери -н- на межі основи й суфікса; 4) правопис літери е, що позначає ненаголошений звук [еи], в закінченні -ий

прикметників у формі називаного відмінка однини чоловічого роду.

3.2. Уживання м'якого знака

М'який знак (Ь) – це літера української абетки, яка не має спеціального звукового відповідника і вживається для позначення м’якості приголосних звуків. Норми вживання м'якого знака в писемному мовленні визначаються

артикуляційно-акустичними характеристиками приголосних звуків.

г) у суфіксах -еньк-, -оньк-, -еньк-, -есеньк-, -усіньк-, -юсіньк-, напр.:

маленький ΄кией], малесенький ин΄кией], малюсінький

΄ін΄кией];

ґ) після л, що позначає м'який звук [л΄] перед наступним приголосним, напр.:

пальці ΄ц΄і], ковальський ΄с΄кией];

д) у формі родового відмінка іменників І відміни жіночого роду та ІІ відміни

76

є) після н та інших букв, що позначають м'які приголосні звуки, перед ж, ч,

ш, ц, якщо у твірних іменниках між приголосними виступає ь, напр.:

з) у словах іншомовного походження відповідно до вимови після л перед приголосними, напр.: дельфін [деи], фільм ΄м];

и) у словах іншомовного походження відповідно до вимови у кінці слова,

ґ) у сполученнях -лц-, -лч-, якщо вони походять із -лк-, напр.: галка – галці,

Наталка – Наталці;

д) після ц у кінці слів – іменників іншомовного походження, напр.: кварц,

паяц;

е) між буквами, що позначають м'які приголосні звуки (крім л), напр.: вінця

΄ц΄а], користю ес΄т΄у], танцювати е].

77

3.3. Уживання апострофа

Апостроф (’) – небуквений знак, що використовується для позначення твердої вимови приголосних і роздільної вимови звуків [йа], [йу], [йе], [йі],

які оформляються на письмі літерами я, ю, є, ї.

Апостроф пишеться:

а) після букв б, п, в, м, ф, що позначають тверді губні приголосні звуки, та р

б) після букв б, п, в, м, ф, що позначають тверді губні приголосні звуки,

в) після префікса та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний, перед я, ю, є, ї в українських словах і словах

а) якщо перед буквами, що позначають губні приголосні звуки, є

в) після префіксів із кінцевим приголосним перед наступним і, а, у, е, напр.:

Ненаголошені звуки [еи], [ие] позначаються буквою е:

а) у складах із ненаголошеним е пишеться та сама буква, що й під

б) у буквосполученнях -ере-, -еле-, напр.: берег, дерево, зелений, селезень;

78

в) у суфіксах -ен-, -енк-, -еньк-, -ер(о), -есеньк-, -ечк-, -тель, напр.: котеня, Шевченко, річенька, восьмеро, малесенький, ручечка, учитель;

г) якщо е при зміні слова випадає, напр.: вересень – вересня, терен – терновий.

Ненаголошені звуки [еи], [ие] позначаються буквою и:

а) у складах із ненаголошеним и пишеться та сама буква, що й під наголосом,

напр.: тижневик [тиеек] – тиждень ин΄], дивак [дие] – диво ];

б) у буквосполученнях -ри-, -ли-, напр.: гримаса, бриніти, дрижати, тривати, глитай.

3.4.2.Ненаголошений о

Ускладах із ненаголошеним о пишеться та сама буква, що й під

наголосом, напр.: зозуля [зоу΄а] – зозуль ΄], розумний [роуей] – розум ].

3.4.3.Літери о та і в основах -поль, -піль

Якщо основа походить від грецького слова рolis, виживається лише звук [о], що позначається літерою о, напр.: Сімферополь, Нікополь,

Севастополь.

Якщо основа походить від слов’янського слова поле, в закритому складі вживається звук [і], у відкритому – [о], напр.: Бориспіль - Борисполя,

Крижопіль - Крижополя, Тернопіль – Тернополя.

3.5. Чергування голосних 3.5.1. Чергування о, е з і при словозміні та словотворенні

3.5.2. Чергування о – а

Унаголошеному складі й у складі, що стоїть перед наголошеними [и],

[і], вживається звук [о], що позначається літерою о, напр.: перемога

[пеиреи], допомога ], гонити е].

Ускладі перед наступним наголошеним [а] вживається звук [а], що

79

Після ж, ч, ш, щ, дж, й пишеться о:

а) перед твердими приголосними і перед складами з а, о, у, и, напр.: бджола

], жонатий ей], чорний ей], копійок ];

б) в іменниках жіночого роду ІІІ відміни в суфіксі -ост-, пор.: меншості,

пекучості й радості;

в) у давальному й місцевому відмінках однини іменників, напр.: бджолі, бо

бджола; щоці, бо щока;

г) у закінченнях родового й орудного відмінків прикметників, займенників,

порядкових числівників жіночого роду, напр.: гарячої, бо гарячого; нашої,

бо нашого; першої, бо першого.

3.6. Зміни в групах приголосних

3.6.1. Зміни приголосних перед суфіксами -ськ-, -ств-

1.Приголосні к, ц, ч перед суфіксами -ськ-, -ств- змінюються на ц, напр.:

козак ] – козацький ΄кией], козацтво ]; молодець -

2. Приголосні г, ж, з перед суфіксами -ськ-, -ств- змінюються на з, напр.:

3.Приголосні х, ш, с перед суфіксами -ськ-, -ств- змінюються на с, напр.:

птах ] – птаство во]; товариш еш] – товариський

΄кией], товариство ]; Полісся ΄:а] – поліський

΄кией].

80