Українська мова (за проф.спрямуванням) Андреєва Т., Іванова О

6.Приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] між приголосними в іменниках середнього роду ІІ відміни, в орудному відмінку іменників жіночого роду,

у деяких словах І відміни вимовляються як один подовжений

пом’якшений звук, напр.: [суд’:а ,] [зван´:а ,] [знан´:а ,] [стат´:а ],

[бажа н´:а.]

7.У дієсловах 3-ї особи однини і множини теперішнього часу сполучення

-ться вимовляються як [ц´:а], напр.: [зді йсн´уjец´:а].

8.В українській мові розрізняються звуки [г] і [ґ]. Звук [ґ] вимовляємо в словах аґрус, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґлей, ґрати, ґречний, ґудзик та похідних від них: обґрунтувати, ґвалтувати, підґрунтя, ґречність тощо.

Для позначення звука [ґ] на письмі ―Українським правописом‖ 1990 року видання було поновлено літеру ґ.

9.Буквосполучення дж, дз можуть передавати один звук [дзвінок], [джерело]

або два звуки [надзвичайний], [підживлення].

10.У кінці складу або слова, а також на початку слова перед приголосним орфографічне в вимовляється як [ỹ], а орфографічне й в аналогічній позиції – як [ĭ]: [ỹчора], [праỹда], [буỹ], [ĭти], [с‖ідаĭ].

7.1.3.Фонологічні та художні засоби милозвучності української мови

Деякі сполучення звуків і окремі звуки, коли вони часто повторюються,

стають неприємними для слуху, втомлюють увагу слухача. Вони помітні не

тільки в усному мовленні, але й у писемному:

Причини немилозвучності:

1.Збіг приголосних: Якби був сам, він боявся б бандитів.

2.Збіг голосних: вона іде, буду увечері.

3.Повторення однакових звукосполучень і однакових слів: Це не є випадковим явищем, а усвідомленим художнім прийомом, тісно пов’язаним з цим жанром.

211

4.Одноманітний ритм, створюваний переважанням односкладових чи,

навпаки, багатоскладових слів: може дати добрі дані; розходження у ставленні до зазіхань на перекроювання.

Засоби досягнення милозвучності

1.Чергування прийменників та префіксів у – в, і – й: гляне сину в очі (а не

гляне синові в очі, гляне сину у очі); як уже відзначалося (а не як вже відзначалося), у статистичних збірниках; дощ іде, дощ не йде.

1)У вживається:

-між приголосними, напр.: жив у місті, участь у громадському самоврядуванні;

-на початку речення перед приголосним, напр.: У Законі визначенні основні засади функціонування мов в Україні;

-незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф,

льв, св, зв, тв, хв, напр.: у Львові, у святкові дні, прошу відпустку у зв'язку з навчанням ;

-після паузи, що на письмі позначається комою, крапкою з комою,

тире, напр.: Там, у Жуках, і Величко знудився за розумним співрозмовником, зголоднів за цивілізованою бесідою, і, хоч не в одному їхні думки й погляди розбігалися, спільну мову вони таки знаходили (В.Шевчук).

2)В уживається:

-між голосними, напр.: це потрібно в інтересах спадкоємців;

-на початку речення перед голосними, напр.: В усіх інших випадках,

передбачених законодавством;

-після голосного перед більшістю приголосних, напр.: викладена у письмовій.

2.Фонетичне варіювання прийменників, префіксів з – зі – із: з книжки, зі сходу, зі школи, зіштовхнутися.

212

3.У кінці деяких префіксів, прийменників та прислівників можуть додаватися голосні звуки: відірвати, переді мною, знову промовив – знов обізвався, пізніше сталося – пізніш усвідомив.

7.1.4.Художні засоби милозвучності

1.Будуючи речення, слід стежити, щоб на межі слів не виникали немилозвучні збіги звуків: велика калюжа – здоровенна калюжа;

поривчасто дув вітер – дув поривчастий вітер.

2.Не слід допускати римування слів у прозі: любов людини до батьківщини

–любов людини до рідної землі.

3.Треба уникати набридливого повторення однакових або близьких за вимовою звуків, звукосполучень та слів: Самовідданість, скромність,

людяність і принциповість Свирида підкреслюється в багатьох місцях роману.

7.1.5. Акцентуаційні норми української мови.

Термін акцентуація (лат. accentus – ―наголос‖) означає: 1)

наголошування певних складників слова чи фрази; 2) систему наголосів якоїсь мови чи в групі споріднених мов; 3) позначення наголосів у писаному тексті чи транскрипції1.

Під наголосом розуміють виділення одного зі складів слова або слова в реченні за допомогою посилення м’язового напруження, зміни висоти тону або подовження голосного звука. Наголоси бувають: словесний, фразовий,

синтагматичний, тактовий, побічний, логічний, емфатичний.

Словесний наголос – це виділення одного складу слова за допомогою артикуляційних засобів, властивих певній мові. Для української мови

1 Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. – К., 2001. – С. 13.

213

характерний рухомий, змінний наголос, на відміну від польської, де наголос падає на передостанній склад, англійської – на перший, французької – на останній. Тобто при зміні форми слова, змінюється і місце наголосу.

Словесний наголос виконує такі функції:

1)фонетичне об’єднання звуків (зло чин, злочи нний);

2)словорозрізнювальну (за мок – замо к, а тлас– атла с, госпо дарчий– господа рчий, лю дський– людськи йтощо);

3)форморозрізнювальну (во ди– води, хатиха ти).

Умовленні часом трапляються такі помилки:

При наголошенні слів слід запам’ятати такі правила:

1.Абстрактні іменники, утворені за допомогою суфікса -ина, наголос мають на закінченні: старовина, величина, височина, новина, давнина.

2.У числівниках на -на дцятьнаголошений склад – -на-, а в числівниках на -

десят – наголошується склад -ся-:

т.

3. Іменники на -ання наголошуються так, як дієслова, від яких вони утворені:

– – ння

4.Двоскладові іменники на -ання мають наголос на закінченні: звання,

знання.

5.В іменниках з префіксом ви-, як правило, наголошений перший склад:

ви падок, ви няток, ви новок, ви селок.

214

6.В іменниках, які мають наголошене закінчення, при сполученні з числівниками два, три, чотири наголос переходить на основу. Наприклад:

книжки, жінки– чотири кни жки, три жі нки.

7.При наголошенні слів іншомовного походження дотримуються таких правил:

7.1.Власні назви зберігають той наголос, що і в мові, з якої запозичені:

Не льсон, Кро мвель, Стенда ль, Дюма, Гюго, Монтеск’є, Міцкеалевич,

Шекспі р, Рентге н.

7.2. У cловах із суфіксами -ист, -іст наголошений суфікс: оптимі ст,

конформі ст, мотори ст, арти ст.

7.3.Склади слова з частиною -крат мають наголос на -кра т: бюрокра тія,

демокра тія, аристокра тія

7.4.Слова поліло г, діало г, катало г, моноломаютьг наголос на -ло г.

7.5.У складних словах з основою -метр, що позначають одиниці виміру,

наголос на останньому складі: кіломе тр, міліме тр, сантиме тра,в

словах – назвах приладів – на передостанньому: спідо метр,

баро метр.

Вукраїнській мові є ряд слів, у яких зміна наголосу змінює значення слів, напр.:

1)ви года– користь: мати вигоду від контракту,

виго да– зручність: мати квартиру з усіма вигодами;

2)бро ня– документ,

броня– захисна обшивка;

3)за пал– натхнення,

запа л– запальник;

4)людськи й– властивий людині,

лю дський– уважний до людини;

5)типо вий– характерний,

типови й– зразковий;

6)а тлас– збірник карт,

215

атла с– тканина.

7.2. Історія риторики

7.2.1. Риторична спадщина античності

Будь-яка наука, всяке мистецтво мають свою довгу або коротку історію. Історія красномовства становить приблизно 2500-3000 років.

Першими людьми, які звернули увагу на зміст і форму людської мови,

були давні греки та римляни. Теорію і практику красномовства вони пов'язували зі своїми міфами, драмами, героїчними епічними творами, з

сонмом своїх богів, що сиділи на Олімпі й керували поведінкою і життям кожної людини. Антична риторика взяла з цих джерел все найцінніше, що було створене відомими та невідомими авторами в багатьох творчих жанрах того часу: емоційну і художню насиченість, логічний зміст, високе громадянське і демократичне звучання.

Уже в античні часи ораторське мистецтво поєднувало промови, що мають різну спрямованість, розраховані на неоднакову аудиторію, відмінні цілі, з якими оратор з'являється перед слухачами. Наприклад, промови були політичними, судовими, громадянськими, військовими, навчальними,

науковими, урочистими, побутовими (на весіллі, на траурній церемонії тощо). Майданчиком для виступу оратора могла стати міська площа, на якій вирішувалися найважливіші державні проблеми, або тісна кімната при з’ясуванні взаємних претензій сусідів.

Поступово красномовство стало тією найважливішою наукою і мистецтвом, яким було необхідно оволодіти кожному громадянину Афін чи Риму. Видатні оратори та ритори почали створювати письмову теорію риторики, вивчати й описувати її найважливіші закономірності. Видатні оратори і ритори давнини були одночасно яскравими вченими, філософами,

політичними, а нерідко й державними діячами, людьми високої культури.

216

Перикл (490-429 рр. до н.е.) – найвизначніший оратор, реформатор,

державний діяч. Його промова (у викладі Фукідіда), виголошена під час траурної церемонії поховання афінських воїнів, загиблих в одному з боїв,

стала взірцем для всіх наступних поколінь. Перикл був великим воєначальником, лідером однієї з партій, ініціатором будівництва багатьох храмів (Парфенону, Одеону тощо). При ньому почалася Пелопонеська війна,

і одночасно з його ім'ям пов'язаний розквіт Афін, так званий «Золотий вік Перикла». Дійшов до нас і скульптурний портрет Перикла - він зображений у бойовому шоломі з задумливою усмішкою на вустах.

Сократ (469-399 рр. до н.е.) – великий афінський філософ, найбільший мислитель людства, в юності скульптор. Усе, що про нього відомо, дійшло до нас через Платона, який присвятив своєму вчителю кілька творів. Сократ створив учення, в якому головне місце займала людина. Вища чеснота людини, на думку Сократа, – знання, мудрість. Шлях їх досягнення – самопізнання, засіб оволодіння знаннями – система запитань, які наводять

«співбесідників» на правильне розуміння істини.

Не обіймаючи ніяких державних або громадських посад, Сократ учив на площах міста. Його вороги домоглися винесення йому смертного вироку.

Сократ свідомо випив чашу з отрутою, відмовившись від утечі, яку його друзі обіцяли йому організувати.

Сократ часто повторював, що «єдине, що він знає, це те, що він нічого не знає». Тих, хто у нього вчився, він не хотів називати учнями, а говорив «ті,

що розмовляли зі мною». Для нас Сократ – символ мудрості, честі та мужності.

Демосфен (384-322 рр. до н.е.) – політичний діяч і оратор, відомий кожному, хто вивчає риторику, тим, що виголошував пристрасні промови проти македонського царя Філіппа II (батька великого Александра Македонського). Ці промови стали відомі під назвою «філіппіки». У них Демосфен закликав греків не підкорятися завойовникам. Форма його промов

позначена піднесенням, пристрасністю, використанням ефектних

217

ораторських засобів. Виступи Демосфена характеризувалася логікою, яка підкорювала слухачів, гострою аргументованістю кожного запропонованого аудиторії положення і тези. Після того як Македонія захопила Грецію,

Демосфен прийняв отруту.

Платон (427-347 рр. до н.е.) – учень Сократа і вчитель Аристотеля,

видатний грецький мислитель, філософ, ритор, оратор, створив свою школу,

описав методи і прийоми ораторської майстерності Сократа, став основоположником філософських шкіл «платонізму», складав високохудожні діалоги, в яких викладав ідеї Сократа і свої погляди. Платон – це не ім'я, а

прізвисько, яке в перекладі українською означає «широкий». Це слово повною мірою відповідає його спадщині, широті його поглядів і заслугам перед людством.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) – вчений, званий з давніх часів енциклопедистом. Великий філософ, вихователь Александра Македонського,

засновник Лікею (Ліцею), основоположник науки логіки, автор книг «Етика», «Політика», «Риторика», «Поетика» та багатьох інших. Його послідовники створили філософську течію під назвою «аристотелізм». Вплив Аристотеля на подальший інтелектуальний і риторичний розвиток Європи абсолютно беззаперечний. Аристотель першим указав, що розум є тією категорією, яка відрізняє людину від тварини, а сама людина є істотою суспільною. Його книги можуть стати основою для всякого, хто вивчає сучасне ораторське мистецтво.

З античних грецьких авторів, що займалися красномовством, слід назвати ще Горгія (483 -375 рр. до н.е.), Лісія (459-380 рр. до н.е.), Ісократа

(436-338 рр. до н.е.). Їхній внесок в теорію ораторського мистецтва описаний

убагатьох енциклопедичних словниках.

Зантичних римських риторів зупинимося докладніше тільки на двох.

Цицерон Марк Тулій (106-43 рр. до н.е.) – філософ, політичний і державний діяч, письменник, найвизначніший оратор давнини. З його творів збереглися до наших днів 58 політичних і судових промов, 19 трактатів,

218

серед яких є й присвячені риториці, понад 800 листів. Для сучасних ораторів найбільший інтерес становлять його книги «Оратор» і «Про оратора», які багато разів перевидавалися під різними назвами. В особі Цицерона класичне красномовство сягнуло своєї досконалості. Його вплив на неориторику був настільки великим, що його ім'ям був названий типографский шрифт –

«цицеро» (розмір букви 4,5 мм), котрим вперше були надруковані «Листи Цицерона» (1467 року). У своїй промові проти Катиліни Цицерон вигукнув: «О tempora, о mores!» («О часи, о звичаї!»). Цей вираз став приказкою для всіх наступних епох і поколінь, так само, як: «Quousque tandem!» («Допоки ж,

нарешті!») – гнівний вираз нетерпіння, яким Цицерон нерідко прикрашав свої виступи. Цицерона вбили вороги, які побоювалися його впливу на народ і на державну політику.

Квінтиліан (бл. 35 - бл. 96) – римський оратор, ритор і теоретик красномовства. Його трактат «Про освіту оратора» - найбільш детальний з усіх збережених курсів античної риторики з екскурсом в історію грецької та римської літератури, від азів до вершин ораторського майстерності. У

наступні століття праця Квінтиліана стала настільною книгою всіх, хто вивчав риторику як за навчальними планами, так і для власної потреби.

7.2.2. Богословська риторика Середньовіччя

З настанням епохи християнства антична культура була відкинута як прояв язичництва. Тому була створена нова модель підготовки оратора до публічного виступу (священика до проповіді перед віруючими), яка отримала назву церковного (богословського) красномовства під назвою «гомілетика».

Гомілетика (від грец. - «спілкуюся з людьми») – розділ богослов'я, в

якому розглядаються питання теорії і практики проповідницької діяльності духівництва. У ній є дві основні течії: у першій ступінь впливу на віруючих уважається залежним від того, наскільки проповідник володіє прийомами переконування, може обґрунтувати тези своєї проповіді; в другій – акцент

219

робиться на знання проповідником своєї пастви, на його пастирську ревність і благочестиве життя. Першу течію називають риторичною, другу – пастирською. Серед церковних діячів можна назвати чимало імен, які залишили в історії риторики помітний слід як в її теоретичній, так і в практичній частині.

Іоанн Златоуст (347-407 рр.) – візантійський церковний діяч,

проповідник настільки яскравий і красномовний, що отримав ім'я Златоуст,

єпископ Константинопольський (398-404 рр.). Автор трактату з пастирського богослов’я «Шість слів про священство», автор безлічі інших богословських книг, літургії, що отримала його ім'я (Літургія Іоанна Златоуста). У 39 років він був висвячений у пресвітерський сан, з цього часу починається його проповідницька діяльність. Натовпи народу стікалися в головний Антіохійський храм слухати чергову проповідь Златоуста. Він страждав від підступів ворогів, але залишився в історії людства взірцем красномовства і символом віри в торжество правди на землі.

Симеон Стовпник (бл. 390-459) – християнський аскет і проповідник-

практик. Він не залишив після себе теоретичних праць, але прославився тим,

що виконував релігійну обітницю нерухомого стояння на стовпі

(«Стовпник»). На вершині стовпа був майданчик для стояння та сидіння,

звідки Симеон більше ніж сорок років виголошував проповіді та вів бесіди.

Учні склали його житіє, а прожив він понад сто років. Ім'я його ввійшло в усі словники та енциклопедії.

7.2.3. Східнослов’янська риторика

Корені давньоруського красномовства заглиблені в народні традиції.

Згадаймо «Слово о полку Ігоревім», «Моління Данила Заточника», «Повчання Володимира Мономаха» та інші твори, які передавалися від батьків до дітей спочатку усно, а пізніше були й записані. Всі ці джерела свідчать, що давньоруське красномовство характеризується увагою до промови мудрої, переконливої, доброї, насиченої змістом і оформленої

220