Українська мова (за проф.спрямуванням) Андреєва Т., Іванова О

українська літературна мова має розгалужену систему стилів, які обслуговують усі сфери життя суспільства, і є унормованим варіантом загальнонародної мови. Засобами унормування української літературної мови є «Український правопис», розроблений фахівцями Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні та Інституту української мови Національної академії наук України і схвалений Національною академією наук України, Міністерством освіти і науки України, Міністерством культури і мистецтв України 1993

року, словники, довідники. Однак офіційно-діловий стиль української літературної мови, який обслуговує усне й писемне юридичне мовлення є надзвичайно вимогливим щодо відповідності змісту мовних одиниць реаліям,

співвідносним з правничими поняттями, тому він вимагає додаткової регламентації, якою в Україні стали державні стандарти, у яких закріплено систему вимог до стилю українських нормативних документів: ДСТУ 3966-

2000. Термінологія. Засади і правила розроблення стандартів на терміни та визначення понять; ДСТУ 4163-2003. Державна уніфікована система документації ―Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації‖: Вимоги до оформлення документів; ДСТУ 1.5:2003.

Національна стандартизація. Правила побудови, викладання, оформлення та вимоги до змісту нормативних документів; ДСТУ 1.2:2003. Національна стандартизація. Правила розроблення національних нормативних документів та інші. Як слушно зауважують Михайло Гінзбург і Анатолій Ганжа, вимоги цих стандартів „разом із правилами ―Українського правопису‖ мають стати дороговказом для всіх, хто викладає, пише науково-технічні тексти,

розробляє нормативні документи українською мовою. Оскільки розробники основоположних стандартів національної стандартизації намагалися керуватися викладеними правилами, сам стиль та форма викладу вимог цих стандартів може бути певним взірцем для розробників інших нормативних документів‖4.

4Гінзбург М., Ганжа А. Поліпшення якості нормативних документів – головний чинник зміцнення державного статусу української мови // Вісник Нац. ун-ту "Львів.політ.", № 503, 2004. – С. 20–23.

11

1.2. Ознаки сучасної української літературної мови

Однією з основних ознак світу біологічних істот є функціонування знакових систем, наприклад, танці бджіл, якими вони сповіщають про місце знаходження / розташування медоносних квітів. Людина – це біологічна істота, наділена особливими інтелектуально-емоційними властивостями / рисами, тому її становлення як носія найвищої форми свідомості супроводжується виникненням і розвитком специфічної природної знакової системи – мови.

У сучасному суспільстві мова перестала бути лише засобом накопичення й обміну інформацією. Сьогодні ставлення особи до мови,

ступінь оволодіння її нормами та реалізація цих норм у міжособистісному спілкуванні сигналізують про рівень самосвідомості, інтелекту, духовності людини. Мова є засобом ідеологічного впливу апарату влади на громадян і показником ставлення особи до своєї держави. Вона об’єднує різних за вподобаннями, рівнем освіченості, сферами реалізації інтелектуальних,

духовних та фізичними можливостей людей.

Мовою корінного населення України, титульної нації є українська мова, яку, згідно з переписом населення 2001 року, визнали рідною 67,5%

мешканців нашої держави. Проте представники різних соціальних прошарків населення, різних територій України розмовляють різними ―українськими мовами‖, тобто різними її варіантами. Серед варіантів реалізації української мови як мови національної (загальнонародної) виділяють територіальні та соціальні діалекти, просторіччя та літературну мову:

ЗАГАЛЬНОНАРОДНА (НАЦІОНАЛЬНА) МОВА

12

волинської говірки); 5) для наддністрянських говірок, навпаки, типовим є дуже сильне пом’якшення звуків [з΄΄], [с΄΄], [ц΄΄], [дз΄΄]; 6) тверда вимова [р], [ц] замість м’яких чи пом’якшених звуків [р’] та [ц΄] тощо. Фонетичними рисами південно-східного діалекту є: 1) заміна африкатів [дж], [дз] звуками

[ж] та [з], напр

]; 3) пом’якшена вимова шиплячих звуків тощо.

На морфологічному рівні поліський діалект характеризується: 1)

вживання усічених форм прикметників називного відмінку однини чоловічого роду (добри, мудри, молоди) та нестягнених форм прикметників називного відмінка однини жіночого і середнього роду (добрая, мудрая,

молодая, добреє, мудреє, молодеє); 2) домінування закінчення -у (-ю)

іменників давального відмінку однини чоловічого роду, напр.: брату, коню;

3) використання закінчення -є у називному відмінку іменників середнього роду, напр.: зіллє, весіллє. Південно-західний діалект має такі основні морфологічні риси: 1) у формі орудного відмінка іменники жіночого роду І відміни мають закінчення -оў, -еў (рукоў, піснеў), а іменники чоловічого роду ІІ відміни -ом (добром, плащом); 2) дієслівні форми теперішнього часу вживаються або без закінчення (, ), або з закінченням -т (ходит,

робит); 3) частка -ся при дієсловах вживається самостійно, напр.: ся спізнила,

ся розчісую; 4) утворення складеної форми дієслів майбутнього шляхом поєднання особових форм дієслова бути з родовими формами дієслів, напр.:

буду робила, будеш читав. Для морфологічної системи південно-східного діалекту характерні: 1) вживання дієслівних форм першої особи однини дійсного способу другої відміни типу про сю, во зю, пла тю; 2) відсутність закінчень у дієслівних формах третьої особи однини дійсного та наказового способу з основою на -а, напр.: зна, дума.

Лексичні діалектизми поділяються на три типи: 1) власне лексичні, які є синонімами до загальновживаних слів, напр.: красивий (загальновживане) –

хупавий (поліський діалект), файний (південно-західний діалект); чавун

14

(загальновживане) – баняк (південно-східний діалект); тільки що

(загальновживане) – топіру (південно-східний діалект); 2) етнографічні, які називають реалії, поширені на обмеженій території, де функціонує певний діалект, напр.: плай (стежка в горах), колиба (житло чабанів і лісорубів); 3)

семантичні, що є омонімами загальновживаних слів, напр.: гостинець

(загальновживане) – подарунок і гостинець (південно-західний діалект) –

шлях; хвиля (загальновживане) – водяний вал, що утворюється від коливання водної поверхні й хвиля (південно-західний діалект) – гарна літня погода.

Соціальний діалект (соціолект) – варіант національної мови, який використовується в соціальних групах: учнів середніх навчальних закладів,

студентства, представників певної професії тощо. Формами соціального діалекту є жаргон і арго.

Жаргон (фр. jargon, від галло-романського gargone – базікання) –

мовленнєвий різновид загальнонародної мови, який функціонує в автономних соціальних або професійних групах і відрізняється від інших мовних форм специфічними словами, зворотами, граматичними формами.

Наприклад, студентський жаргон: заліковка – залікова книжка, хвіст –

академічна заборгованість, бігунок – відомість ліквідації академічної заборгованості, читалка – читальний зал, шпора – шпаргалка тощо.

Арго (фр. argot – замкнутий, недіяльний) – штучно створений з метою приховування змісту мовлення закритої соціальної групи варіант соціального діалекту. ―З відповідною метою вживаються спеціально створені або деформовані слова, які мають прямі відповідники в загальновживаній лексиці. В арго українських лірників уживалися, наприклад, такі слова:

дулясник – вогонь, кеміть – ніч, макохтій – місяць, оксин – ліс, ботень –

борщ, крисо – м’ясо, кусно – хліб, зивро – відро, ковтур – горщик, хаза –

хата‖6 тощо. Зараз арго функціонує як ―таємна мова‖ злодіїв, жебраків.

6Сучасна українська літературна мова: Підручник / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін., За ред.

А.П.Грищенка. – К.: Вища шк., 1997. – С. 213.

15

Використання соціальних діалектів можливе лише зі стилістичною метою в текстах художнього та публіцистичного стилів, у побутовому мовленні.

Ще одним варіантом національної мови є просторіччя. На відміну від територіальних та соціальних діалектів, які становлять відносно закриті системи (мовлення однієї територіальної чи соціальної групи може бути незрозумілим для іншої), просторіччя є однією з загальнозрозумілих форм національної мови, яка, перебуваючи ―на межі народно розмовної мови з літературною як особливий стилістичний пласт слів, фразеологізмів, форм,

об’єднаних яскравим експресивним забарвленням зниженості, згрубілості,

фамільярності‖7.

Л.П.Крисін розробив класифікацію просторіччя як форми існування російської мови, яка загалом може бути застосована й до української мови.

Він виділив просторіччя-1, яке зберігає риси територіальних діалектів і функціонує у мовленні міського населення старшого віку, напр., бараболя,

трапка. Носіями просторіччя-2, якому притаманні відсутність діалектизмів та насичення мовлення жаргонними словами та конструкціями, є жителі міст середнього та молодого віку. Л.П.Крисін виділив кілька рис просторіччя-2: 1)

широке вживання демінутивів (слів із зменшувально-пестливим значенням),

напр.: ковбаска, хлібчик, м’яско; 2) використання зворотів, позбавлених семантичного навантаження (слів-паразитів), напр.: ну, тіпа, типу того

тощо; 3) використання звертань типу женщина, мужчина, шеф 8.

Просторіччя може використовуватися в розмовно-побутовому мовленні та художній літературі як стилістичний засіб. Для наукового,

офіційно-ділового, публіцистичного мовлення просторіччя є неприпустимим.

Вищою формою загальнонародної мови є літературна мова.

7Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. – С.53.

8Васильева Н.В. и др. Краткий словарь лингвистических терминов. – М.: Рус. яз., 1995. – С. 95.

16

Літературна мова – це унормований варіант загальнонародної мови,

який у писемному й усному різновидах обслуговує всі сфери суспільного життя, функціонуючи на всій території України без просторових обмежень.

Ознаками літературної мови, які відрізняють її від інших форм національної мови, є:

1.Наддіалектна форма існування. На відміну від територіальних та соціальних діалектів, літературна мова є зрозумілою і українцям, і

представникам національних меншин, функціонує не на певній обмеженій території, а на усій території держави. Це дозволяє їй реалізувати одну з основних функцій – інтеграційну: літературна мова об’єднує представників різних територіальних, соціальних, етнічних груп у єдину націю.

2.Багатофункціональність. Українська мова обслуговує всі сфери існування суспільства: науку, освіту, культуру, ділові стосунки, побутове спілкування тощо.

3.Стилістична диференціація. Кожна зі сфер функціонування суспільства в Україні послуговується набором мовних засобів, достатніх для реалізації відповідних психоінтелектуальних, вольових і механічних дій, тобто певним стилем. Відповідно до форм існування української мови у різних сферах виділяють сім стилів: науковий, офіційно-діловий,

публіцистичний, художній, розмовно-побутовий, епістолярний та конфесійний.

4.Усна і писемна форми існування. Літературна мова існує в усному (усні наукові доповіді, повідомлення; усне офіційно-ділове спілкування;

публіцистичні теле- і радіопередачі тощо) та писемному (твори художньої

літератури; наукові статті, дисертації, монографії, науково-навчальні

підручники та посібники; документи тощо) варіантах. Будову

17

літературного мовлення, у якому реалізується літературна мова,

М.І.Пентилюк представила у такій схемі9:

ЛІТЕРАТУРНЕ МОВЛЕННЯ

Територіальні та соціальні діалекти, просторіччя функціонують лише в усному варіанті, причому на рівні побутового спілкування вони не сприймаються як порушення норми. Час від часу діалектні та просторічні варіанти слововживання, побудови синтаксичних конструкцій потрапляють на сторінки книг, шпальта періодичних видань, де є грубим порушенням норм української мови. Особливості реалізації різних варіантів української загальнонародної мови в усній та писемній формах можна систематизувати у схемі*:

*Пунктиром позначено спорадичні (випадкові, несистемні) ненормативні варіанти реалізації української мови.

9Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика: Пробний підруч. для гімназій гуманіт. профілю. – К.: Вежа,

1994. – С. 10.

18

5. Унормованість. На відміну від норм діалектного мовлення (наприклад,

нормою лівобережно-поліського говору є так зване ―акання‖ – вимова звука [о] у ненаголошеній позиці як [оа] або [ао]) та просторіччя,

літературна мова є стандартизованим варіантом національної мови,

причому ці стандарти, або норми, сформувалися історично, визнані носіями української мови й кодифіковані10, тобто зафіксовані у словниках,

підручниках та посібниках з української мови та ―Українському правописі‖.

1.3. Нормативність мови. Типи мовних норм

Норма – сукупність традиційних реалізацій мовної системи, історично сформованих і закріплених у процесі суспільної комунікативної практики. ―Норми характерні не тільки літературній мові. Вони властиві й іншим формам існування мови (наприклад, діалектам)‖11.

Норма літературної мови – ―реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови у процесі спілкування‖12.

Будь-яке мовне явище може вважатися нормативним, якщо воно ґрунтується на трьох ознаках13:

1)відповідності того чи іншого явища структурі мови;

2)регулярності відтворюваності відповідного явища в процесі комунікації;

3)суспільному схваленні і визнанні відповідного явища як нормативного.

10Кодифікація (від лат. codex – дощечка для писання, книга та facere – робити) у лінгвістиці – зведення мовних законів (фонетичних, орфоепічних, акцентуаційних, графічних, орфографічних, словотвірних, лексичних, граматичних, стилістичних, пунктуаційних) і закріплення їх у правописі, словниках, підручниках.

11Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. – С.43.

12Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. – С.43.

13Сучасна українська літературна мова: Підручник / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін., За ред. А.П.Грищенка. – К.: Вища шк., 1997. – С. 5.

19

Із поняттям норми пов’язане так зване ―чуття мови‖, що полягає не у знанні правил, яким підпорядковуються норми, а в упорядкуванні свого мовлення за реальними нормативними зразками.

За ступенем обов’язковості реалізації у мовленні норми поділяються на два типи:

1)імперативні (від лат. imperativus – владний), порушення яких є помилкою

ісигналізує про низький рівень оволодіння мовою, нерозвинене ―чуття

мови‖. Наприклад, наголоси у словах пи шу, чи тання, но вий, разоєм ненормативними і свідчать про незнання акцентуаційних правил особою,

що їх вживає, хоча у просторічному мовленні саме цей варіант наголошення переважає. Нормативною є така вимова цих слів: пишу,

чита ння, нови й, ра зом;

2) диспозитивні (від лат. dispositus – упорядкований, розподілений), які допускають варіанти, наприклад: за вжди і завжди, та кож і тако ж.

Варіанти диспозитивних норм можуть бути стилістично маркованими,

наприклад, в офіційно-діловому мовленні для позначення осіб жіночої статі за професією вживаються лише іменники у формі чоловічого роду,

напр.: директор, лікар, слухач; у текстах інших стилів можуть вживатися відповідники цих іменників, що мають форму жіночого роду: директорка,

лікарка, слухачка.

Оскільки норми сучасної української літературної мови виявляються на рівні орфоепії, акцентуації, графіки, орфографії, пунктуації, лексики,

морфології, синтаксису, фразеології та стилістики, виділяють такі типи:

1)орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків і звукосполучень.

Наприклад, орфоепічними нормами української мови є те, що: 1)

наголошені та ненаголошені голосні вимовляються виразно і чітко, за винятком ненаголошених голосних [о], [и], [е], які зазнають якісних змін за супровідних умов: [доуку], [процеи΄нией], [тоу

]; 3)

20