Українська мова (за проф.спрямуванням) Андреєва Т., Іванова О

орфоепічних норм є орфоепічні словники14. Реалізуються ці норми лише в усному мовленні;

2)акцентуаційні норми регламентують правильне наголошення слів. Цей тип норм допускає існування кількох варіантів реалізації, напр.: та кожі тако ж, до говір догові р. Перевірити правильність наголошення слова можна відкривши будь-який словник, оскільки, подаючи слово як реєстрову одиницю словника, укладачі обов’язково позначають його наголос. Акцентуаційні норми реалізуються в усному мовленні, хоча іноді, коли від наголосу залежить значення слова, знак наголосу позначається і в друкованому чи рукописному тексті скісною рисочкою над відповідною літерою, напр.: (обліковий документ) – (інформація), (той, що стосується ) –

(той, що стосується );

3)графічні, які визначають норми позначення звукової мови на письмі за допомогою літер та нелітерних знаків (апострофа, дефіса, розділових знаків);

4)орфографічні норми – правила написання слів та їхніх частин, які регламентуються чинним ―Українським правописом‖ 1993 року,

орфографічними словниками, довідниками з українського правопису,

підручниками та посібниками;

5)пунктуаційні – регулюють вживання розділових знаків, які полегшують сприймання тексту і виклад думок на папері. В українській мові

одночасно діють три принципи пунктуації, які слід враховувати,

визначаючи тип розділового знака: синтаксичний (структурний,

граматичний), смисловий та інтонаційний. Пунктуаційні норми

14 Орфоепічний словник / Уклад. Погрібний М.І. – К.: Рад. шк., 1986. – 118 с.; Словники України – інтегрована лексикографічна система (парадигма, транскрипція, фразеологія, синонімія, антонімія) / Уклад. Широков В.А., Шевченко І.В., Рабулець О.Г., Пещак М.М., Костишин О.М. – Український мовно-інформаційний фонд НАН України, 2001.

21

реалізуються лише в писемному мовленні й регламентуються чинним

правописом, підручниками та посібниками;

6)морфологічні норми визначають правильне творення і вживання в усному та писемному мовленні форм слів, напр.: творення форм вищого та найвищого ступенів порівняння прикметників (найдоречніший, а не самий доречний; більш вдалий, а не більш вдаліший); вживання у функції звертання іменників у формі кличного відмінка (пане прокуроре або пане прокурор, а не пан прокурор; Іване Дмитровичу, а не Іван Дмитрович; пані Світлано, а не пані Світлана); правильні відмінкові форми числівників

(ста сімома, а не стами сімома; двомстам шістдесяти, а не двостам шестидесяти) тощо;

7)синтаксичні норми передбачають усталену побудову словосполучень,

речень. Усі синтаксичні норми можна поділити на кілька типів: 1) норми взаємоузгодження підмета й присудка в реченні, напр.: договір чи

контракт укладається (частика чи зумовлює вживання дієслова-присудка у формі однини) та договір і контракт укладаються (сполучник і зумовлює вживання дієслова-присудка у формі множини); 2) норми побудови речень на основі підрядного зв'язку керування, який полягає у тому, що головний компонент словосполучення вимагає певної відмінкової форми залежного слова, напр.: дякувати (кому ?) вам (а не

вас), запобігати (чому ?) помилкам (а не помилок); нехтувати (чим ?)

оформленням (а не мовне оформлення) документа; вчитися (чому ?)

ораторському мистецтву (а не ораторського мистецтва); вчити (чого ?)

мистецтва (а не ораторському мистецтву); 3) норми творення прийменниково-іменникових конструкцій, реалізації яких часто заважає калькування відповідних російських сполучень слів, напр.: рос.

мероприятия по усовершенствования – укр. заходи з удосконалення (а не

заходи по удосконаленню), рос. проректор по воспитательной работе – укр. проректор з виховної роботи (а не проректор по виховній роботі);

рос. согласно графику работы – укр. згідно з графіком (відповідно до

22

графіка) роботи (а не згідно (відповідно) графіку роботи); рос.

исторические романы интереснее фантастики – укр. історичні романи цікавіші за фантастику (ніж фантастика) (а не історичні романи цікавіші фантастики);

8)лексичні – встановлюють правила вживання слів відповідно до їх лексичних значень. Такі норми фіксуються і утверджуються словниками:

тлумачними (Словник української мови в 11-ти томах (1970-1980),

Великий тлумачний словник сучасної української мови (2001) тощо),

перекладними, словниками синонімів, паронімів, антонімів та іншими.

Причинами порушення лексичних норм можуть бути: 1) невиправдане вживання кальок (буквально скопійованих слів), напр.: учбовий замість

навчальний, міроприємство замість захід, слідуючий замість наступний,

співставляти замість зіставляти; 2) вживання слів у невластивому їм значенні, особливо це стосується слів-паронімів, напр.: комунікативна людина замість комунікабельна людин, особистий листок з обліку кадрів

замість особовий листок з обліку кадрів;

9)фразеологічні норми врегульовують особливості творення й використання у текстах різних стилів сталих мовних зворотів.

Поширеними помилками у вживанні фразеологізмів є: 1) порушення лексичного складу фразеологізму, напр.: стати в нагоді замість стати в пригоді (приходити на допомогу у скрутну хвилину); 2) калькування

(дослівний переклад) іншомовних фразеологізмів, які мають відповідники

в українській мові, напр.: приймати міри замість вживати заходів,

здавати екзамен замість складати екзамен, бути правим замість мати рацію, кидатися у вічі замість впадати у вічі; 3) стилістично невмотивоване вживання фразеологізмів, що полягає у використанні емоційно-забарвлених сталих зворотів (собаку з’їсти, брати за барки, не нашого поля ягода) у текстах наукового та офіційно-ділового стилів, а

книжних кліше (беручи до уваги; зважаючи на обставини, що склалися;

23

вживати заходів; відповідно до ...) у розмовному та художньому мовленні;

10) стилістичні – визначають вживання стилістично маркованих мовних зворотів у відповідних стилях мовлення. Наприклад, використання книжних кліше (укладати угоду, брати участь, вживати заходів) буде стилістично доречним лише в текстах офіційно-ділового стилю; вживання емоційно-забарвлених лексем, фразеологізмів, використання неповних речень буде нормативним лише для художнього, публіцистичного та розмовно-побутового мовлення.

Природність мови як знакової системи зумовлює її постійну адаптацію до умов існування суспільства, яке вона обслуговує, а отже, і норми літературної мови не можуть бути застиглими, вони постійно змінюються і виявляють варіативність.

1.4. Стилістична диференціація сучасної української літературної мови

Слово стиль широко вживається в сучасному мовленні: стиль роботи,

сучасний стиль, стиль керівництва, готичний стиль, архітектурний стиль,

молодіжний стиль тощо. Походить воно від лат. stilus, stylus – "гостра паличка для письма", якою користувалися в Давньому Римі та в часи середньовіччя; також це манера письма. У мовознавстві терміном стиль називають різновид мови, що традиційно закріплений у суспільстві за певною сферою соціального життя.

Залежно від мети, місця та предмета висловлювання ми вибираємо із національної мовної системи слова, прийоми їх уживання, поєднання і застосування в мовній практиці. Будь-яка сфера і форма спілкування,

зокрема, офіційна чи ділова зустріч, прийняття нового нормативного акта,

наукова дискусія, розмова по телефону, визначає доцільність вживання тих або інших мовних засобів, диктує закони та засади сполучення мовних елементів.

24

У мові поняття стилю співвідноситься з поняттям функції. Відомо, що мова як соціальне явище виконує різноманітні функції, пов’язані з тією чи іншою сферою людської діяльності. Важливими суспільними функціями мови є: комунікативна (засіб спілкування), номінативна (засіб називання предметів, явищ), пізнавальна (засіб пізнання світу через власний досвід і мову), імперативна (засіб вираження наказу), мислетворча (засіб передачі і творення думки), естетична, виховна та інші. Для реалізації цих функцій історично утворилися й оформились окремі різновиди мови, які називаються функціональними стилями.

Функціональний стиль – це різновид літературної мови з властивими йому лексичними, фразеологічними, морфологічними, синтаксичними,

орфоепічними, акцентуаційними засобами, який використовується для здійснення однієї з функцій мови – спілкування, повідомлення або впливу.

Функціональний стиль є історичною категорією, що залежить від соціально-культурних умов використання мови, що історично змінюються.

Функціональне розшарування української мови виявляється в тому, що в певних комунікативних ситуаціях активізуються різні мовні засоби. Для кожної комунікативної сфери характерні сукупності мовних засобів (стилі),

які відрізняються один від одного. Ці стилістичні відмінності зумовлені не тим, що говориться, а тим, для чого, про що і в якій ситуації йде мова.

Характеризуючи функціональне розшарування мови, важливо врахувати екстралінгвістичні основи кожного стилю, ті позамовні явища, які визначають умови комунікації та вибір мовних засобів. До екстралінгвістичних основ стилів належать: форма суспільної свідомості

(наприклад, наука, політика чи право), тип мислення (логічне чи образне),

призначення форми суспільної свідомості і завдання спілкування тощо. Якщо мова – це засіб спілкування в усіх сферах діяльності людей, то стиль – це засіб спілкування у певній сфері суспільної діяльності: політиці, праві,

справочинстві, науці, техніці тощо.

25

Отже, вибір мовного засобу (слова, граматичної форми, фразеологічної чи синтаксичної конструкції) визначається метою висловлювання та ситуацією спілкування.

Функціональні стилі не є замкнутими різновидами мови, адже вони широко взаємодіють, впливають один на одного. Мовні засоби, характерні для окремого стилю, можуть вживатися і в інших стилях; переважна ж більшість мовних засобів є спільною для всіх стилів мови.

Системи функціональних стилів різноманітні у різних мовах і в різні періоди існування однієї мови. У багатьох сучасних літературних мовах виділяють п’ять функціональних стилів: офіційно-діловий, науковий,

публіцистичний, художній, розмовний. Виділяють також епістолярний (стиль приватного листування) та конфесійний (діє у сфері релігії та церкви) стилі.

Для характеристики функціонально-стильової системи важлива також форма мовлення – усна чи писемна. На основі цього розмовно-побутовий стиль, реалізуючись в усній формі мовлення, протиставляється чотирьом писемним (книжним) – офіційно-діловому, науковому, публіцистичному та художньому. Книжні стилі більш організовані, стабільні й традиційні щодо унормування, використання мовних засобів у них має більш складний характер. Усне мовлення безпосередніше, менш продумане наперед і менш оброблене. Цим зумовлена його синтаксична організація та добір лексики.

Кожний зі стилів має свої характерні особливості, свою сферу поширення, призначення, систему мовних засобів і стилістичні норми. Він реалізується у мовних жанрах – конкретних видах текстів. Мовні жанри мають специфічні риси, які відрізняють жанри один від одного, а також спільні риси певних груп жанрів, що належать до одного функціонального стилю. У зв’язку з жанровою диференціацією функціонально-стильових єдностей у межах стилів виділяють підстилі – одиниці нижчого рівня функціональної класифікації мовних засобів.

Офіційно-діловий стиль – це стиль ділових паперів: міжнародних договорів, законів, постанов, указів, статутів, наказів, розпоряджень, різних

26

видів судово-слідчої документації (акт експертизи, вирок, обвинувальний висновок, протокол допиту тощо), якому властива значна жанрова різноманітність, тому що тексти офіційно-ділового стилю обслуговують потреби суспільства в державному, політичному, економічному,

громадському житті. Офіційно-ділове мовлення повинне бути близьким до наукового стилю за точністю, до публіцистичного – за гнучкістю, до художнього – за доступністю.

Від інших стилів офіційно-діловий стиль відрізняється своєю відносною сталістю. З часом він дещо змінюється, але багато його рис – жанри, специфічна лексика, фразеологія, синтаксичні звороти – надають йому в цілому консервативного характеру.

Офіційно-діловий стиль має такі ознаки:

1)уніфікованість і стислість викладу;

2)широке використання обов’язкових стандартних висловів, стійких мовних зворотів, які скорочують процес укладання текстів (напр., відповідно до; у зв'язку з потребою, у зв'язку з необхідністю (а не "тому що немає");

згідно з тощо); 3) використання суспільно-політичної, дипломатичної, юридичної,

наукової, військової, адміністративно-канцелярської термінології

(законодавство, комюніке, конституція, правоздатність, роззброєння,

статус-кво, ультиматум тощо); 4) відсутність емоційно-експресивної лексики (вояцтво, злодюга,

мертвець, потворний, гидкий, довжелезний тощо); 5) відсутність розмовно-просторічної лексики (мерзотник, борзописець,

пізнувато, недоумкуватий тощо); 6) застосування усталених висловів (покласти відповідальність, подати

пропозицію, порушити клопотання, провадити (проводити, робити) обшук,

накласти (накладати) стягнення, піддавати (піддати) катуванню тощо);

7)використання запозиченої лексики, інтернаціоналізмів (напр.,

бізнесмен, фракція, президент, корпорація, відеотелефон тощо);

27

8) використання іменників з абстрактним значенням (порушення,

здійснення, винесення, затримання, вилучення тощо); 9 використання безособових і наказових форм дієслова (виконати,

пропоную, довести (до відома), наказую тощо);

10)наявність дієслів теперішнього часу (надсилається, розглядає тощо);

11)вживання пасивних конструкцій (напр., обговорюється питання,

задовольняються вимоги тощо);

12)прямий порядок слів у реченні;

13)тенденція до використання складних речень;

14)поділ тексту на пункти, підпункти, параграфи.

Офіційно-діловий стиль має такі підстилі:

-адміністративно-канцелярський;

-дипломатичний;

-законодавчий;

-юридичний.

Адміністративно-канцелярський підстиль обслуговує професійно-

виробничу сферу та правові взаємини. Цей підстиль реалізується в наказах,

розпорядженнях, службових листах, інструкціях, актах, протоколах, заявах

тощо.

Дипломатичний підстиль обслуговує сферу стосунків між державами в галузі політики, економіки і культури. Дипломатичний підстиль втілюється в міжнародних угодах і зверненнях: деклараціях, комюніке, заявах (заявах уряду, міністерства закордонних справ, спільних заявах), конвенціях, нотах

(вербальних, особистих), ультиматумах тощо.

Законодавчий підстиль використовується у законотворчій сфері. Він реалізується в таких жанрах, як: конституція, закони, укази, постанови,

статути. Мова законодавства включає в себе лексику і фразеологію державного, цивільного, кримінального, адміністративного права тощо.

Тексти законодавчого підстилю складають основу Кодексу законів про працю, Кодексу про адміністративні правопорушення, Кодексу законів про

28

шлюб і сім’ю, Кримінального кодексу, Кримінально-процесуального кодексу,

Цивільного кодексу, Цивільно-процесуального кодексу тощо.

Законодавчий підстиль – це мова державної влади, якою вона розмовляє зі своїм суспільством. За його допомогою видаються офіційні державні акти.

Законодавчий підстиль характеризується особливими стилістичними нормами, певною сукупністю характерних мовних засобів. Стилістична норма мови законодавства, з одного боку, перебуває під впливом самого права, а з іншого, – вона не може відступати від лексичних і граматичних норм літературної мови, тому що тоді мова законодавства не буде засобом спілкування в галузі права.

Для вираження у словесній формі думки законодавця є спеціальні засоби та прийоми, що застосовуються винятково і переважно у сфері правотворчості. Вони відрізняють мову закону не тільки від мови публіцистики, художньої літератури, але й від інших видів літературної мови, які використовуються для складання правових документів – розпоряджень, договорів, наказів тощо. Мова законодавства характеризується особливою стилістикою, внутрішньою будовою, суто юридичними поняттями та термінами.

Стилістична норма мови законодавства є сукупністю засобів мови,

утворених шляхом свідомого відбору з елементів, які вже існують у літературній мові, а також завдяки утворенню в ній нових складових.

Стилістична норма мови законодавства також повинна враховувати законодавчий досвід минулого.

Юридичний підстиль використовується в юриспруденції: судочинстві,

досудовому слідстві, дізнанні, судовому розгляді, при складанні різноманітних господарських і цивільних договорів тощо; реалізується в позовних заявах; договорах; протоколах і постановах слідчого й особи, що проводить дізнання; постановах (ухвалах) судді; вказівках і постановах прокурора; нотаріальних документах.

29