11. Церковне та світське життя людини в хі-хіі ст.

Як і кожна релігія, християнство має свій культ, тобто сукупність предметів, текстів і дій, що вважаються сакральними. Тобто до сакральної культу­ри входить не сама по собі теологія, а її результати. Все інше може бути віднесене до світської культури. А світська культу­ра знаходиться під впливом ідеології християнства, почасти асимілюючи в християнському дусі архаїчні язичницькі уявлення. В уявленні людей того часу у твар­ному світі упорядкований космос оточений хаосом.

На 11-12 ст. мотиви кінця світу не мали такого значення, як в перші століття християнства. Загальної істерії очікування кінця світу не бу­ло. Проте тема спасіння від цього не перестає бути центральною в плані особистості.

Щодо церковного сакрально культу, то всі обряди викону­валися всією громадою. Пізніше сформувались сім таїнств, що сим­волізували поворотні пункти життя християнина: хрещення, миропома­зання, покаяння, причастя, шлюбу і соборування, а та­кож рукоположення. Богослужіння часу віднесені до трьох кругів часу: добового, тижневого, річного. Центральним богослужінням, що визначає всю суть християнського культу, є богослужіння євхаристії (причастя). Святкування тієї чи іншої священ­ної події переживалось не як відзна­чення пам'ятної дати, а як повернен­ня в позаісторичний сакральний час. Крім цих церковних свят, відзна­чались щодня якісь дати церковного календаря, присвячені святим, му­ченикам тощо. Основою бо­гослужіння були служебні псалтирі. Сакральна архітектура — це архі­тектура храму. Спочатку їх робили у вигляді базилік. Але Коли Русь почала храмове будівництво, у східній церкві панува­ла так звана хрестово-купольна кон­струкція. Перші кам'яні собори були на Русі великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. Такими є собор Богородиці — «деся­тинна» церква, Софійський собор у Києві. Ідеологія східнохристиянського сакрального живопису базується на тому принципі, що не живописний образ є образом реального світу, а, навпаки, тварний світ є образом вічного

Тому не ми дивимося на іко­ну, а ікона дивиться на нас.

Щодо книг, то переважна ма­са книг являла собою списки книг, виготовлених у Болгарії. Книги писа­лись на пергамені. За тематикою переважна більшість книг гак чи інакше пов'яза­на з християнським віровченням і культом.

До світських жанрів, тобто до жанрів книжної культури, які обслу­говували несакральну сферу, належать апокрифічні оповідан­ня, патерики («отечники» — опові­дання про отців церкви), літописи, хроніки, великі історичні повісті («Іудейська війна» Йосифа Флавія, романи про Александра Македонського).

На­вчання йшло таким шляхом, що спо­чатку вчили читати, потім писати, співати, потім писати ікони, переплітати книги.

У традиційному побуті Русі зберіга­лися форми сміхової культури як способу спілкування з «нижнім світом». Тут бачимо ігрища, карнавальні дійства. Маски — «наличники», «шкурати» — були обов'язковим елементом всіляких дійств. На святки на терені України во­дили «козу», на півночі — «коня» або «бика». В міському побуті легко при­жився блазень-скоморох, якому ви­бачались різкі і непристойні жарти. З Візантії разом із книжною куль¬турою прийшла й нова техніка при¬кладного мистецтва: скань, чернь, емаль. У прикрасах досить популярним був мотив ящура-коня, собако-птиці – прототив Семаргла, потрійне сонце – тривимірна позиція ранку, дня та вечору, співаючі півні, вовки, які кусають одне одного. Також є ці елементи і в прикрасах – змійовики, діадема, колти, браслети-наручі. Символіка дерева-життя, ігрища, фантастичні птахи та звірі.