4. Давні індоэвропейці.

Високий ступінь спорідненості індоєвропейських мов учені пояснюють їхнім походжен-ням від єдиного генетичного предка — індоєвропейської прамови. Під індоєвропейською прабатьківщиною лінгвісти мають на увазі регіон, який займали носії індоєвропейської пра-мови до її розпаду, що за даними палеолінгвістики та археології почався не пізніше IV тис. до н. е. Вона повинна відповідати природно-географічним, соціально-економічним та куль-турно-історичним характеристикам, відтвореним за допомогою лінгвістич¬ного аналізу найдавніших спільних елементів різних індоєвропейських мов. їхній палеолінгвістичний аналіз дав змогу реконструювати словник прамови, а на його основі й загальні риси суспіль-ства найдавніших індоєвропейців.

Економіка праіндоєвропейців на момент розпаду спільноти мала змішаний скотарсько-землеррбський характер з певним домінуванням скотарства. Серед свійських тварин фігуру-ють кінь, бик, корова, вівця, коза, свиня, собака. Переважало архаїчне відгінне скотарство м'ясо-молочного напряму. Праіндоєвропейці володіли досконалими методами обробки про-дуктів тва¬ринництва: шкіри, вовни, молока. Культ коня та бика посідав важливе місце в ідеології праіндоєвропейців.

Вони знали примітивну форму орного землеробства із застосуванням рала, яке тягла пара волів. Вирощували ячмінь, пшеницю, льон. Урожай збирали серпами, молотили. Зерно мо-лоли зернотерками та жорнами. Пекли хліб. Знали садівництво (вирощували яблуні, вишні, виноград) та бджільництво. Праіндоєвропейці виготовляли різноманітний глиняний посуд. Були знайомі з примітивною металургією міді, срібла, золота. Особливу роль відігравав колі-с¬ний транспорт. У вози запрягали коней та биків. Було відоме вершництво.

Значна роль скотарства зумовила специфіку суспільного устрою, який характеризувався патріархальністю, домінуванням чоловіка у сім'ї, загальною войовничістю суспільства. Воно мало три прошарки: жерці, військова аристократія та рядові общинники (пастухи, землероби, воїни). Мілітарний дух епохи відбився у будівництві перших укріплених поселень — фор-тець. Своєрідність духовного світу полягала у сакралізації війни, верховного бога-воїна та пастуха. Поклонялися зброї, коню, бойовій колісниці, вогню, сонцю-колесу, символом якого була відома свастика.

Локалізувати батьківщину індоєвропейців допомагають рослини і твари¬ни, назви яких присутні у відтвореній лінгвістами праіндоєвропейській мові. Рослини: дуб, береза, бук, граб, ясен, осика, верба, тис, сосна, горіх, верес, троянда, мох. Тварини: вовк, ведмідь, рись, лисиця, шакал, дикий ка¬бан, олень-лось, дикий бик, заєць, змія, миша, орел, журавель, воро-на, те¬терев, дятел, гуска-лебідь.

Як бачимо, рослинний і тваринний світ індоєвропейської прабатьківщини відповідає по-мірній зоні Європи. До того ж саме тут простежується велика концентрація давніх індоєвропейських гідронімів. Це дало підстави розміщувати прабатьківщину між Рейном на заході, Нижньою Волгою на сході, Балтією на півночі та Дунаєм на півдні. Точніше локалі-зувати місце народження індоєвропейців допомагають виявлені в їхніх мовах сліди кон-тактів з фіно-уграми, картвелами (прагрузинами) та людністю Близького Сходу. Характер цих мовних запозичень є наслідком тісних сусідських кон¬тактів праіндоєвропейців із зазначеними народами. Тобто, індоєвропейська прабатьківщина знаходилася між пракартвелами Кавказу, прафіно-уграми лісостепів Подоння та Поволжя і близькосхідною людністю балкано-дунайського неоліту, представником якої була трипільська культура Правобе¬режжя Дніпра. Отже, розміщення найдавніших індоєвропейців у Південно-Східній Україні узгоджується зі згаданими мовними контактами.

Найбільш розповсюджена серед лінгвістів та археологів «курганна гіпотеза» передбачає, що прабатьківщиною індоєвропейців була територія Північного Причорномор'я в межиріччі Дніпра та Волги, а сами вони були напівкочовим населенням степових районів сучасних сходу України та півдня Росії, що жило в цих місцях в V-IV тис. до н.е. З предками індоєвропейців, відповідно до цієї гіпотези, ідентифікується населення, що відносилося до середньостогівської, самарської та ямної культури. В подальшому у зв'язку з переходом цих племен до бронзового віку та прирученням коня почались інтенсивні міграції індоєвропейских племен у різних напрямках. При цьому проходила мовна асиміляція індоєвропейцями місцевого доіндоєвропейского населення, що призводило до того, що сучасні носії індоєвропейских мов значно відрізняються за расово-антропологічним типом.

В епоху Великих географічних відкриттів та наступній масовій європейській колонізації індоєвропейскі мови розповсюдились в Америці, Південній Африці, Австралії, Новій Зеландії та інших районах.

Існує також «анатолійська» та «навколочорноморська» гіпотези походження індоєвропейців.