Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІУК.docx
Скачиваний:
32
Добавлен:
25.02.2016
Размер:
138.05 Кб
Скачать

28. Давня Русь та християнський світ.

Протягом кількох століть свого існування перша східнослов'янська держава послідовно дотримувалася двох основних релігійних систем — язичництва, а пізніше християнства. Перше з них сформувалося та розвивалося на автохтонній основі і у IX—X ст. досягло свого апогею. Однак у ці самі століття поступово завойовувало свої позиції й християнство, яке поширилося на Русь з Візантії. Кінцевим результатом цього процесу на східноєвропейській території наприкінці і — початку II тис. н. е. стало входження Русі в загальноєвропейський історико-культурний ландшафт, хоч на цьому шляху були і певні труднощі.

Державне язичництво. Ранні релігії класового суспільства були досить різноманітними, що пов'язано з особливостями розвитку тих чи інших народів. В одному з попередніх розділів вже описувалася релігія давніх слов'ян до державного періоду, тому ми розглянемо релігійну ситуацію за часів правління перших київських князів. У цей час на Русі існували не тільки примітивна забобонність села, а й державна язичницька релігія міста й соціальних верхів з розробленим космологічним епосом, з уявленнями про божественне походження великокнязівської влади, різноманітним ритуалом і розгалуженим станом жерців, які володіли таїнствами витончено розробленої символіки, а також різноманітних магічних дій. Обряди справлялися в спеціально збудованих святилищах, нерідко круглої форми, які складалися з двох концентричних валів (на них розпалювали багаття по колу).

На чолі пантеону стояв Перун — покровитель великого князя та його військової дружини, чим закріплявся принцип одновладдя. Перун уособлював грім і блискавки, тобто був грізним божеством, але водночас і мудрим богом із сивою (срібною) головою. Другим в пантеоні був Хорс — бог сонця і тепла. Інші божества також виконували певні функції: Дажбог — добробуту, забезпечення теплої та ясної погоди; Стрибог — холоду й негоди; Симаргл (крилатий пес) — охорони посівів і зерна; Мокош — заступництво різноманітних жіночих занять. З якихось причин не увійшли до пантеону Белес — "скотьий бог" та деякі інші божества. Однак, безсумнівно, великий князь київський релігійною язичницькою реформою хотів обіпертись на авторитет та популярність окремих богів з різних реґіонів Східної Європи для ідеологічної підтримки концентрації влади при формуванні східнослов'янської ранньофеодальної монархії.

Поширення християнства на Русі.

Християнство сприяло розвиткові духовності (норови, мораль тощо), знайомству з досягненнями культури інших європейських держав і народів, а також з античною спадщиною.

Ідеї християнства на територію Східної Європи почали проникати ще за римських часів, про що свідчать матеріали археологічних пам'яток Кримського півострова. На Русі знайомство з новою вірою відбулося у IX ст. після походу Аскольда і Діра на Константинополь.

Нові релігійні ідеї спочатку поширювалися тільки в окремих реґіонах. На південноруських землях це насамперед територія Середнього Придніпров'я. Сприйняття нової релігії населенням навколо Києва цілком зрозуміле. Адже тут розташовувався не тільки давній економічний та культурний центр Східної Європи, а й відбувалися найінтенсивнішї міжплемінні та міжетнічні контакти, що сприяло проникненню нових релігійних ідей та поглядів. Сказане підтверджується й поховальними старожитностями перших століть існування Київської держави: саме на середньодніпровській території наприкінці І тис. н. е. з'являються перші підкурганні ямні трупопокладення, що відповідало одному з канонів християнства — ховати померлого в землі, а не на її поверхні за язичницькими звичаями.

Слід також нагадати про контакти Риму з Києвом за часів княгині Ольги, після її повернення з Константинополя. Деякі письмові джерела повідомляють, що германський імператор Оттон І в своїй резиденції у Франкфурті-на-Майні прийняв посольство русів з їхнім проханням призначити на Русь єпископа і пресвітерів.

На Старокиївській горі було споруджено церкву Святої Богородиці, що на певний час стала кафедральним собором столиці. На її будівництво та утримання виділено десяту частину князівських прибутків — тому вона й отримала назву Десятинної.

Другий період починається з рубежу XI—XII ст. до навали орд Батия в XIII ст. Для цього періоду є характерною церковна земельна власність, що вже виникла і швидко почала розростатися (хоч старі князівські пільги ще існують). Це призвело до перетворення організації християнського культу на привілейовану феодальну організацію. Передавання земель церковним установам поєднувалося із забороною передавання, в тому числі й їх перепродажу, іншим володарям. Така практика зберігала юридичну силу протягом тривалого часу, що значно розширювало церковну власність на землю.

Тому можна стверджувати, що структура давньоруської церкви на чолі з київським митрополитом досить чітко відповідала світській організації суспільства на чолі з князем, а її внутрішня еволюція також співвідносилась з етапами історичного розвитку східного слов'янства.

Спочатку на Русі існувала єдина загальнодержавна митрополія з невеликою кількістю єпископій, що відповідало єдиновладній формі правління і недостатній розвиненості суспільно-політичного життя на місцях. Та коли захиталася державна єдність, церковна організація відреагувала на нову реальність: за тріумвірату синів Ярослава Мудрого (Ізяслав — у Києві, Святослав — у Чернігові, Всеволод — у Переяславі), крім старої київської, з'явились ще дві нові митрополії — чернігівська та переяславська. Створення нових титулярних митрополій було санкціоноване візантійським патріархом. Пізніше, коли у XII—XIII ст. Русь увійшла в період феодальної роздрібненості, Київ залишався одним із головних символів єдності всіх земель, а кожний його новий володар із автономіста перетворювався на палкого прибічника доцентрових сил. Правобережжя Середнього Придніпров'я вважалося власністю великокнязівського столу і навіть загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду. Відповідала такому перебігу подій і роль Києва як релігійного центру: адже доти, поки митрополія містилася тут, жодне з удільних князівств не могло вважатися повністю незалежною політичною структурою 16.

Затвердження константинопольською патріархією київської митрополії відразу після офіційного введення християнства в країні і будівництва кафедрального собору означало її внутрішню церковно-адміністративну самостійність та право на створення єпископських кафедр.

Крім пожалувань великих князів, монастирям відписували значні багатства члени різних князівських родин, що поступово створювало міцну матеріальну базу. Жертвували монастирям й інші верстви населення. Керували цим господарством ігумени (архімандрити), економи та келарі. Вибори ігуменів, часом непрості, значною мірою залежали від настрою монастирської братії, а іноді їх обирали навіть із представників білого духовенства.

Серед монастирів виділялися Києво-Печерський, Михайлівський, фамільні князівські та деякі інші. Особливо відомим був Києво-Печерський монастир, який був і школою для вищого духовенства: з його стін вийшли для наступної релігійної діяльності близько 50 єпископів, а також багато інших церковнослужителів. Серед них — Антоній, Феодосій, Никон, Стефан, Нестор Літописець, Симон. Останній, єпископ Володимирський і Суздальський, у своєму посланні до чорноризця Полікарпа, образно писав, що він би зміняв всю свою славу і владу, якби хоча б хворостиною стирчати за воротами або ж сміттям лежати в Печерському монастирі.

Населення Київської Русі не могло відразу відмовитися від старих язичницьких вірувань і "одноголосно" сприйняти нову віру. В цьому ситуація не була ориґінальною — подібні явища зафіксовані в західноєвропейських країнах та й у Візантії вже після ствердження нової державної релігії 20.

На території сучасної України одним з археологічних свідчень цього є комплекс пам'яток біля с. Ушівка поблизу Новгорода- Сіверського. Тут на курганному некрополі досліджені багаті поховання з прикрасами початку II тис. н. е. — тобто після введення християнства. В той же час тут немає жодного феодального граду або замку, жителі якого змогли б ховати своїх померлих з належним почтом та багатим супровідним інвентарем.

Однак цікавішим у переплетенні язичницьких та християнських ідей у світогляді найширших народних мас і соціальної верхівки Київської Русі стало явище, що отримало назву "двовір'я".

Його місце в релігійних поглядах східних слов'ян на початку II тис. н. е. було таким значним, що деякі дослідники, зокрема Ф. Конт, вважають, що на Русі існувало три віри — християнство, язичництво та двовір'я. Звичайно, православні пастори не могли схвалювати такого синкретизму віровчень. У "Першому посланні апостола Павла до коринфян" говориться: "Бо не можете пити чаші Господньої та чаші демонської; не можете бути спільниками Господнього столу й столу демонського". Продовження цього твердження знаходимо в "Другому посланні" Павла: "Або яка згода поміж Божим храмом та ідолами?".

І все ж релігійний синкретизм знайшов відображення на обох рівнях давньоруської культури (як елітарної, так і народної), наклав певний відбиток на поведінку, критерії цінностей і практичний бік діяльності людей. Двовір'я не замикалось тільки в колі вірувань та обрядів, воно впливало і на розвиток філософсько-світоглядних ідей, включаючи етичну та естетичну свідомість, історичне мислення, уявлення про суспільство.

На початку II тис. н. е., на рівні елітарної культури, в письмових джерелах це насамперед відбивається в тексті "Слова о полку Ігоревім", написаному через два століття після введення християнства. Тут згадуються старі божества (Велес, Стрибог, Хорс, Див та ін.), а також наводиться активне ставлення сил природи до різних етапів походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців в 1185 р.

Про популярність язичницьких мотивів серед представників "сильних світу цього" свідчать і жіночі прикраси: срібні двостулкові браслети-наручі та знамениті колти з емалями. Перші з них стягували довгі та широкі рукави сорочок, що одягались жінками перед ігрищами, але під час самих танців знімалися, другі — прикрашали головні убори. На браслетах нерідко викарбовувалися зображення танцюючих жінок, скоморохів, гуслярів, тобто все те, що засуджувалося церковниками як язичницьке. Колти нерідко прикрашалися зображеннями птахів-сиринів, "деревами життя" (символи будови Всесвіту). Проте слід зазначити, що у XII—XIII ст. у вищих колах ці речі носили вже не для демонстрації перед духовенством, а зображувані на них сюжети замінювалися на суто християнські 23. Однак набагато більше свідчень про двовір'я утримується в народній культурі, про що писалося в деяких церковних творах.

Можна впевнено говорити, що на рубежі І та II тис. н. е. Київська Русь увійшла в християнський світ як рівноправний партнер і отримала від цієї акції значні та позитивні імпульси, що сприяли розвитку її культури в цілому. Однак в той же час давньоруська епоха стала епохою протистояння старої і нової релігійних систем, що привело до появи такого духовного феномена, як двовір'я. IX— XIII ст. стали перехідним етапом в розвитку християнства на терені сучасної України. Повне утвердження християнства розпочалося в другій половині XIII ст., коли в результаті внутрішнього духовного розвитку суспільства, а також глобальної для країни катастрофи — навали орд Батия і загибелі Київської держави — східні слов'яни повністю повертаються до християнства, а прадідівські божества стають переважно реліктами.