2. Українські землі у складі Польщі:
а) політика польської адміністрації на українських землях.
Міжвоєнне перебування українських земель у складі Польщі можна поділити на декілька етапів:
І етап – невизначеність стосунків (1919 - 1923).
Антанта розглядала Польщу як національну державу, на відміну від Ю.Пілсудського, який прагнув відновити Річ Посполиту як багатонаціональну державу. Останній закликав своїх прихильників покладатися на власні сили, і лише потім апелювати до Антанти, тобто на практиці втілював політику доконаних фактів.
травень 1919 р. – поляки захопили Волинь.
25 червня 1919 р. – "Рада десяти" дала дозвіл Польщі на окупацію Сх. Галичини до р. Збруч.
середина липня 1919 р. – поляки окупували Сх. Галичину.
2 грудня 1919 р. – Антанта визнала право Польщі встановлювати власну адміністрацію до східного кордону Польського (так званого Конгресового) королівства, утвореного Віденським конгресом 1815 р. Цей кордон увійшов в історію як «лінія Керзона» (в основному обмежував територію відроджуваної Польщі польськими етнографічними територіями, за винятком, в значній мірі сполонізованих Підляшшя, Холмщини, Посяння, Лемківщини). Антанта схилялася надати цьому краєві статус міжнародної території, майбутнє якої мала вирішувати Ліга Націй.
квітень 1920 р. – Варшавська угода між Польщею і УНР. С.Петлюра відмовився від претензій на Сх. Галичину, Лемківщину, Холмщину, Волинь і Підляшшя.
березень 1921 р. – Ризький мирний договір між Польщею з одного боку, та РСФРР і УСРР – з іншого. Останні відмовилися на користь Польщі від Сх. Галичини, Лемківщини, Холмщини, Волині і Підляшшя.
Після червня 1919 р., квітня 1920 р. та березня 1921 р. польський уряд посилив процес «перетравлювання» здобутих на Сході земель, щоб поставити Антанту перед фактом і змусити її позбавити Східну Галичину статусу території під міжнародним контролем.
січень 1920 р. – польський уряд скасував Галицький крайовий сейм і крайовий виділ.
грудень 1920 р. – скасовано територіальну окремішність Галичини.
вересень 1921 р. – на всіх східних землях був запроваджений єдиний для всієї держави поділ на воєводства, повіти та гміни. На території Сх. Галичини було утворено три воєводства: Львівське, Тернопільське, Станіславське. Щоб переконати європейську громадськість у польському характері цих територій, до Львівського воєводства було приєднано вісім повітів Зах. Галичини з переважно польським населенням. Натомість Лемківщина була приєднана до Краківського воєводства. Значна частина українських земель була включена до Люблінського воєводства. На території Волині було утворено Волинське воєводство, а її північні території входили до Поліського воєводства.
До західноукраїнських земель. а також до територій заселених білорусами і литовцями поляки застосовували термін «східні креси».
березень 1921 р. – прийнято Конституцію Польщі, яка обіцяла забезпечити національним меншинам вільний розвиток шляхом діяльності органів автономних меншин публічно-правового характеру. Польща будувалася як унітарна держава.
Норми конституції розраховувалися винятково на міжнародну громадськість. Поляки замість дотримання законів, розпочали широкий наступ на права національних меншин.
Українці намагалися відстоювати свої позиції шляхом рішучих дій, а саме:
відмовлялися визнавати уряд Польщі своїм законним урядом;
бойкотували перепис населення 1921 р.;
бойкотували вибори. Політичні сили (за винятком маловпливової українсько-руської партії хліборобів) а також церква закликали бойкотувати вибори до сейму восени 1922 р. На Волині, Поліссі, Підляшші українці не бойкотували вибори;
протестували проти призову у польську армію (1922 р. осінь). У відповідь поляки застосували силу. Навчатися у Львівському університеті дозволялося лише тим, хто відслужив у польському війську;
застосовували тактику терору, саботажу, партизанських методів.
Таким чином, у Сх. Галичині політика польського уряду носила агресивно-наступальний характер унаслідок невпевненості у можливості утримати цю територію, що мала міжнародний статус.
Тим часом з порядку денного не було зняте питання про міжнародний статус Сх. Галичини. Остаточно крапку над «і» було поставлено 14 березня 1923 р. Саме цього дня Рада послів Антанти вирішила остаточно передати Сх. Галичину Польщі. Це рішення стало трагедією для населення Сх. Галичини. З відповідним протестом виступив президент УНРади Є.Петрушевич. 15 березня еміграційний уряд ЗУНР оголосив саморозпуск і Є.Петрушевич склав повноваження. Було розпущено всі органи й установи, дипломатичні представництва й місії, що означало остаточне припинення її існування
18 Березня 1923 р. – 20-тисячна демонстрація українців Львова, яка засудила рішення Ради послів Антанти.
Іі етап – тиску (1923-1926).
У цей період при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу. Поглиблення мало бути поетапним: спочатку державним, а вже потім – етнічним.
Державна полонізація означала підпорядкування непольського населення установам, обов’язкам і правилам, які існували в усій Польщі, а також витіснення на периферію суспільного життя або й цілковиту ліквідацію організацій, створених українцями на попередньому історичному етапі. Етнічна полонізація була розрахована на тривалий період й передбачала передусім вплив на дітей.
З метою полонізації поляки використовували різні методи в регіоні:
зміна в адміністративно-територіальному устрої (кордони нових адміністративних одиниць на українських етнічних територіях проводилися таким чином, щоб включити до них якомога більше неукраїнців);
політичні маніпуляції;
економічний тиск;
у 1923 році міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українець» і «український», замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський»;
у 1924 році вживання української мови було заборонено в усіх державних установах та органах самоврядування;
дискримінація у галузі науки та освіти. У 1924 р. міністр освіти С.Грабський перетворив більшість україномовних шкіл на двомовні заклади з переважанням польської мови. (У 1918 р. на Західній Україні було 3600 українських шкіл. За польського режиму їхня кількість знизилася до 461, з яких 41 була приватною);
у державних установах і органах самоврядування заборонене вживання української мови;
заборонена діяльність українських кафедр у Львівському університеті;
обмежений доступ українцям до вишів;
штучний поділ українців на окремі групи (бойки, гуцули, лемки, поліщуки тощо);
нищення православних церков, насамперед на Холмщині;
між українцями Галичини та Волині штучно утворили бар’єр – т.зв. «Сокальський кордон» («Сокальський кордон» – умовний термін для визначення адміністративної межі між Галичиною й українськими північно-західними землями (Волинню і Холмщиною), який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та Росією. Це проявилося у: 1) забороні поширення діяльності українських установ і організацій, які діяли в Галичині: культурно-освітніх, фізкультурних, економічних тощо; 2) з 1925 року обмежена діяльність греко-католицької церкви Галичини (на північно-західних землях її вірні підпорядковані були римо-католицькому єпископу); 3) утруднена діяльність українських політичних партій з централями у Львові на північно-західних землях, а нормалізація (1935 р.) до них не стосувалася; 4) утруднене поширення за межі «Сокальського кордону» української книжки та преси, що видавалася в Галичині, і навіть обмін української людності. Уряд намагався представити Волинь як «колиску польсько-українського порозуміння».