Г) культурне життя.
Освіта. В українсько-польській конфронтації шкільництво являло собою надзвичайно делікатне й важливе питання .
Окрім забезпечення дітей освітою, українці бажали, щоб школи підносили національну свідомість і культуру корінного населення.
Зі свого боку поляки сподівалися, що система шкільництва виховуватиме з не поляків відданих громадян Польської держави. Поляки розвивали освіту на початковому рівні, особливо в таких відсталих краях, як Волинь, Полісся та Холмщина. До початку 30-х років неписьменність у населених українцями регіонах Польської держави впала до 28%. Проте водночас засновані при австрійській владі україномовні школи під приводом перетворення на двомовні систематично ліквідовувалися.
У 1921 – 1922 pp. у Східній Галичині українських і польських народних шкіл було майже порівну – понад 2 тис. У 1937 – 1938 pp. кількість українських шкіл зменшилася до 360, натомість з’явилося понад 2000 тис. двомовних шкіл. Кількість шкіл з польською мовою навчання залишалася майже без змін. Тобто двомовні школи створювалися майже виключно на базі українських.
Ліквідація українських шкіл на Волині відбувалася ще швидше. Якщо тут у 1922 – 1923 pp. діяло близько 400 українських шкіл, то у 1937 – 1938 pp. їх залишилося лише 8. Разом з тим польських та двомовних значно побільшало.
На рівні середньої освіти становище українців було також безрадісним: у 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, але одна українська – аж на 230 тис. українців.
Щоб спинити здійснювану державою полонізацію освіти, громадськість Західної України почала розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Товариство «Рідна шкода», яке, підтримувало УНДО і фінансувало українські кооперативи, створило до кінця 1930-х pp. 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. На пожертвування української громади «Рідна школа» видавала шкільні підручники і посібники, педагогічний журнал. Вона заснувала сотні шкільних бібліотек. Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його членів, число яких із 5 тис. у 1914 р. перевершило 100 тис. у 1938 р., та внески українців-іммігрантів із Сполучених Штатів та Канади.
Зазнавали українці дискримінації й на університетському рівні. Уряд не виконав обіцянки заснувати для них університет, систематично чинив перешкоду українцям, що прагнули здобути університетську освіту. Так, у Львівському університеті частка українців ледве сягала 10 %. Тому українці заснували без дозволу польського уряду у Львові два заклади вищої освіти – український університет і вищу політехнічну школу. У цих нелегальних закладах почали працювати вчені, які втратили роботу після скасування українських кафедр у Львівському університеті. Студенти одержували дипломи, які були визнані в Чехословаччині. Це давало їм можливість продовжувати навчання за кордоном. Львівський нелегальний університет діяв з 1921 р. до 1925 р. У період свого розквіту цей університет налічував 54 професори, три факультети, 15 кафедр і близько 1500 студентів. Першим ректором Л(т)УУ був доктор Василь Щурат, другим – д-р Маріян Панчишин, а третім – д-р Євген Давидяк.
Загальнокультурні потреби забезпечувалися, у першу чергу, завдяки товариству «Просвіта», яке в 1939 р. налічувало понад 360 тис. членів. Воно утримувало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів.
Продовжували діяти такі довоєнні організації сільської молоді, як «Сокіл» та «Луг» (раніше «Січ»), у той час як нові організації, зокрема заснований у 1911 р. «Пласт», залучали дітей міської інтелігенції, готуючи їх зайняти провідні посади у суспільстві. Переконаний, що пластунський рух є розсадником націоналізму, уряд у 1930 р. заборонив його. Важливою подією організаційного життя міжвоєнного періоду стало посилення жіночого руху. Взявши за мету виховання нової, національно свідомої, культури розвиненої, прогресивної в соціальному та економічному відношенні жінки, заснований у 1920 р. Союз українок через 10 років уже мав 45 тис. членів. Під керівництвом депутата сейму Мілени Рудницької він здійснював широку благодійну, освітню, та культурну діяльність, а також мав добре налагоджені контакти з міжнародними феміністськими організаціями.
Наука. Мистецтво. Головним осередком української науки залишалося Наукове товариство імені Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х роках було понад 200 науковців. У секціях і комісіях НТШ працювали вчені, роботи яких здобули визнання в усьому світі: літературознавці Михайло Возняк, Володимир Гнатюк, Кирило Студинський, Василь Щурат, історики Іван Крип’якевич, Степан Томашівський, археолог Ярослав Пастернак, географ Володимир Кубійович, фольклорист і музикознавець Філарет Колесса, філолог і містецтвознавець Іларіон Свенціцький, математик і фізик Володимир Левицький, фізик Василь Міліянчук, лікарі Максим Музика, Маріян Панчишин та інші. НТШ відіграло важливу роль у розвитку історії, етнографії, археології, літературознавства. Більш скромним був доробок природничих наук, що пояснювалося відсутністю відповідної матеріальної бази.
Авторитет НТШ у науковому світі, здобутий ще в австро-угорську добу, залишався високим. Фізики А. Ейнштейн, А. Йоффе, М. Планк, математики Д. Гільберт, Ф. Клейн та інші вчені світового рівня дали свою згоду на обрання іноземними членами НТШ.
НТШ підтримувало тісні зв’язки з ВУАН у Києві. Членами Товариства стали Агатангел Кримський, Дмитро Яворницький та інші вчені з Радянської України. У свою чергу, М.Возняк, В.Гнатюк, Ф.Колесса, К.Студинський і В.Щурат були обрані академіками ВУАН. Однак після трагічних подій 1933 року ці зв’язки перервалися, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти більшовицького терору і голодомору відмовилися від своїх академічних зарплат. У відповідь президія ВУАН виключила М.Возняка, Ф.Колессу, К.Студинського і В.Щурата з академії.
У «Записках НТШ» друкувалися статті з історії, літератури, мовознавства. НТШ видало «Атлас України і суміжних земель». У 1930-1935 pp. з’явилася тритомна «Українська загальна енциклопедія», виконана переважно силами НТШ.
У польську добу НТШ було позбавлене державних субсидій. Проте фінансові труднощі не зашкодили йому розгорнути інтенсивну наукову роботу, утримувати велику бібліотеку, три музеї і два науково-дослідні інститути. Певний час НТШ користувалося невеликою субсидією уряду радянської України. У 1930-х pp. ця допомога припинилася, єдиним джерелом коштів залишалася українська громада.
До найпомітніших явищ у прозі належали твори Уласа Самчука (роман «Волинь» та ін.), трилогія Р.Купчинського «Заметіль», присвячена історії галицького стрілецтва, історичні та інші повісті Богдана Лепкого. Серед прозаїків Західної України і емігрантів у 30-х роках вирізнилися Василь Софронов-Левицький, Галина Журба, Ірина Вільде та ін.
Для тогочасного літературного процесу була характерна значна політизація. Письменники розділилися на три основні групи.
Прихильники націоналістичного напрямку згуртувалися навколо «Літературно-наукового вісника» (з 1933 р. – «Вісник»), редагованого Дмитром Донцовим. До них належали Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, поети – члени так званої квадриги – Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз.
До групи «пролетарських» письменників, що орієнтувалися на Радянський Союз, входили Василь Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, Кузьма Пелехатий, Степан Тудор та ін. Молоді «пролетарські» письменники об’єдналися в літературно-мистецьку групу «Гроно» і видавали у Львові журнал «Вікна». До них примикала також група «новошляхівців», які гуртувалися навколо журналу «Нові шляхи», редагованого Антоном Крушельницьким.
Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого можна віднести Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана-Ігора Антонича, Осипа Турянського, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Андрія Чайківського, Катрю Гриневичеву та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменники старшого покоління – Василь Стефаник, Уляна Кравченко, Марко Черемшина. У мистецькому житті вирізнялися постаті пейзажиста у стилі імпресіонізму І. Труша, О. Новаківського, який працював у стилі експресіонізму, і П. Холодного. Останній уславився іконописними працями в стилі неовізантінізму.
Церкви. Найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою організацією західних українців лишалася греко-католицька церква. Але роль цієї установи в галицькому суспільстві зазнала вражаючих змін. Порівняно з XIX ст., коли вона виступала єдиною організацією українців Галичини, у міжвоєнний період ця церква була тільки однією з багатьох (хоч і найбільшою) і відтак не могла розраховувати на безумовну вірність їй усіх галицьких українців.
Наприкінці 30-х років греко-католицька церква налічувала 4 млн. віруючих у близько 3 тис. парафій. Вона мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих товариств та навіть власну політичну партію – Українську католицьку національну партію. Про її здатність мобілізувати молодь, особливо сільську, свідчив масовий зліт «Молодь за Христа», організований у 1933 р., що зібрав понад 50 тис. учасників. Ця церква сприяла прогресові також у царині шкільництва. У 1928 р. вона заснувала єдиний український вищий навчальний заклад у Польщі – Теологічну академію у Львові (на базі Львівської греко-католицької семінарії), ректором якої був Йосип Сліпий. У середині 30-х pp. в академії навчалося понад 600 студентів. Було також засновано три нові семінарії.
Своїми досягненнями у міжвоєнний період греко-католицька церква, без сумніву, завдячує митрополитові Андрею Шептицькому. Переконаність Шептицького в тому, що греко-католицька церква – це суто українська установа, яка повинна берегти східні церковні традиції та підтримувати національні прагнення свого народу, сприяла зростанню його популярності. Цей підхід призвів до конфлікту між ним і частиною церковної ієрархії, які швидше наголошували на своїх зв’язках з римо-католицтвом, ніж на самобутності їхньої церкви.
Митрополит справляв також значний вплив на політичне життя. У 30-х роках він енергійно протестував проти кампанії пацифікації, а через п’ять років підтримав політику нормалізації. Маючи тісні взаємини з поміркованою частиною УНДО, Шептицький водночас засуджував як націонал-екстремістів, так і комуністів, постійно обстоюючи необхідність вищих цінностей, ширшого бачення ситуації.
На Волині, Поліссі та Холмщині православна церква налічувала понад 2 млн. українців. На відміну від греко-католицької церкви вона не мала протекції Риму й відтак була менше захищеною від репресивної політики Польщі. У 1924 р. за наполяганням уряду православна церква в Польщі розірвала свої зв’язки з Московською патріархією й проголосила автокефалію. І хоч на вищих рівнях церковної ієрархії зберігалися русофільські симпатії, на її нижчому рівні помітно зростали українські впливи – в міру того як українська мова почала проникати в літургію, релігійні публікації та у процес навчання в семінаріях. Занепокоєний таким поворотом подій, польський уряд став добиватися впровадження в церковну службу польської мови й розпочав кампанію навернення православних до католицької віри, що супроводжувалася масовим знищенням православних церков. Хоч полонізація подекуди й мала певні здобутки, зокрема в літургії, та рідко хто з українців зрікався православ’я.
Інтелігенція. Як і до війни, інтелігенція продовжувала здійснювати політичне, культурне й навіть соціально-економічне керівництво західноукраїнським суспільством. Але на відміну від XIX ст.. коли велику частину цього класу становили священики, у міжвоєнний період переважна більшість інтелігенції була світською. За даними польських дослідників, у 30-х роках інтелігенція становила близько 1 % (15 тис. осіб) усього західноукраїнського населення, що працювало (серед поляків аналогічний показник дорівнював 5 %). Головною причиною відносно невеликого числа освічених українців була політика уряду, спрямована на те. щоб ускладнити для осіб непольської національності доступ в університети.
Представники української інтелігенції заробляли собі на життя, працюючи переважно вчителями або службовцями у кооперативах, що швидко зростали. Дехто став оволодівати такими спеціальностями, як юриспруденція, медицина, фармакологія, інженерна справа, де монополію довго утримували поляки та євреї. І все ж практично закритою для українців лишалася служба в урядових установах, – ця одна з найпоширеніших у Східній Європі професій, – позаяк усі урядові посади призначалися для поляків. Проте позитивним наслідком такого становища стало те, що багато освічених молодих українців були змушені облишити намагання знайти роботу в місті і йшли працювати на село, значно підштовхнувши його соціально-економічний і культурний розвиток. Але знайти відповідну роботу було складно, особливо під час депресії 30-х років; це погіршувало й без того непевне становище української інтелігенції. Остання всіляко підігрівала ненависть українців до польського режиму, схиляючи їх до переконання, що всі основні проблеми можна розв'язати лише за умови наявності в українців своєї держави.
Отже, розвиток української культури для західних українців під Польщею був таким ж маловтішним, як і їхнє політичне та соціально-економічна становище.