Ііі етап – пошуку компромісів (1926-1937).
У 1926 р. відбувся державний переворот, у результаті якого до влади прийшов Ю.Пілсудський. Період протягом 1926–1935 рр. ще називають «режимом санації» (оздоровлення).
Прийшовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани відновлення Польщі «від моря до моря». Підготовка до широкомасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в країні, зокрема, на території національних меншин. Цим і пояснюється зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і компромісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту. «Інкорпораційна» політика ендеків витісняється «федералістичною» програмою пілсудчиків, відомою в 20–30-х роках як доктрина польського прометеїзму. Основну ставку прометеїсти робили на розвал Росії від внутрішніх причин, тобто підтримували національні рухи. Прометеїзм став складовою політики незалежності, яку найпослідовніше здійснював табір пілсудчиків, що мав чітко виражену антиросійську та антирадянську спрямованість.
Іншими словами суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу. Однак Ю.Пілсудський не спромігся реалізувати ні концепцію створення багатонаціональної, багатокультурної та багатоконфесійної польської держави, ні федеративне бачення створення групи союзних із нею держав. У тогочасній Польщі гору взяли процеси полонізації та інкорпорації.
Намагаючись стабілізувати внутрішнє становище в країні особливо помітною стала тенденція до обмеження парламентської демократії. Спочатку у 20-х числах серпня 1930 р. Ю.Пілсудський відправив у відставку уряд і сам його очолив (згодом відмовився від цієї посади), а через декілька днів розпустив і парламент, призначивши вибори на листопад.
На складну політичну ситуацію наклалася світова економічна криза (1929-1933 рр.). До Польщі Велика депресія дійшла наприкінці 1929 р. Спочатку впали ціни на сільськогосподарську продукцію, потім виникли труднощі із збутом промислових товарів.
Українсько-польські стосунки значно погіршилися під час Великої депресії. Оскільки населення на західноукраїнських землях в основному займалося сільським господарством, а ціни на її продукцію катастрофічно впали. В роки цієї кризи чистий прибуток з одного акра невеликих селянських землеволодінь упав на 70—80 %.
У відповідь на це, а також на законопроект нової колонізації українських земель, схвалений польським сеймом, влітку 1930 р. по селах Галичини пройшла хвиля підпалів господарств польських поміщиків, колоністів та осадників. Було зафіксовано близько 2200 таких актів.
Такі дії проводилися в рамках «протестної акції», яка мала привернути увагу міжнародної громадськості до становища у Галичині. Причетними до цих акцій були ОУН, УВО, а також КПЗУ. Під час саботажної акції крім підпалів населення вдавалося також до зрізання телефонних і телеграфічних стовпів, знищення поліційних дільниць.
У відповідь на дії українських радикалів польський уряд провів т.зв. «пацифікацію» (умиротворення, заспокоєння) українського села. Ця акція, яка розпочалася в середині вересня 1930 р. і тривала до кінця листопада, набула світового резонансу. На першому етапі «пацифікації» каральні дії чинили переважно поліцейські частини, а з кінця вересня до акції підключилася армія. Збройні сили оточували українські села, проводили обшуку, щоб виявити «терористів УВО», а насправді тероризували місцеве населення.
Під час «пацифікації» проведено численні арешти активістів українських організацій та установ: з 1739 ув’язнених осіб 1143 віддано до суду (за офіційними даними). Звичайним явищем стали фізичні розправи і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками, які часто доповнювались моральним приниженням жертв Під час «пацифікації» у багатьох місцевостях було проведено ліквідацію українських суспільних організацій та установ. В період проведення «пацифікації» розпочалось планомірне згортання українського шкільництва, зокрема, закрито у деяких містах українські гімназії.
За підрахунками Української Парламентарної Репрезентації (УПР) репресії в тій чи іншій формі велися на терені більш як 30 повітів з населенням понад 5 млн. осіб. Застосовуючи принцип колективної відповідальності, озброєні загони позаймали близько 800 сіл. Прагнучи вплинути на перебіг передвиборної кампанії у вигідному для правлячого табору руслі, каральні експедиції намагалися змусити сільські громади до проголошення заяв про зобов’язання голосувати за урядовий список.
Усупереч публічним заявам уряду акція мала на меті не відшукати винних, а покарати фізично і морально все українське населення, змусити його змиритися з польською владою. В ході цієї акції не було загиблих за виключенням деяких представників ОУН (В.Литвин подає 7 загиблих), котрі чинили опір і загинули в перестрілках.
Через протести українців до Ліги Націй доля української меншості в Польщі взагалі та кампанія «умиротворення» зокрема набули характеру міжнародного скандалу. Проте якщо європейські та особливо британські політики засудили поведінку поляків, то Комітет Ліги Націй (1932 р.) звинуватив українських екстремістів у провокуванні репресій.
Хоча польський уряд швидко придушив заворушення, але кінець кінцем його дії ще більше розлютили українців, призвели до зростання екстремізму з обох сторін і ускладнили пошуки конструктивних рішень.
У 1934 р. у Березі Картузькій було влаштовано концтабір, в якому тримали близько 3 тис. політичних в’язнів (літо 1939 р.), переважно українців (члени ОУН та КПЗУ). Того ж року Польща відмовилася від свого зобов’язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншостей.
Щоправда, Пілсудський зберігав прихильність ставлення до своїх колишніх союзників, петлюрівців. У 1930 р. завдяки ініціативі екзильного (еміграційного) уряду УНР та фінансовій підтримці міністерства віросповідань і визнань у Варшаві був заснований Український науковий інститут. За дев’ять років свого існування Інститут надрукував більше праць, ніж будь-яка інша наукова установа у Західній Україні чи в еміграції.
Найвідчутнішим кроком до позитивної української політики у часи правління Пілсудського було призначення у 1928 р. воєводою Волині колишнього заступника міністра внутрішніх справ у петлюрівському уряді Генрика Юзевського. За час свого перебування на цій посаді (до 1938 р., з невеликою перервою) він прагнув зреалізувати програму польсько-української угоди 1920 р. Українці Волині, за його задумом, мали стати лояльними громадянами Речі Посполитої. За це польська адміністрація зобов’язувалася сприяти їм у задоволенні їхніх національно-культурних і релігійних потреб. Експеримент протривав лише 10 років.
У 1935 р., в умовах наростаючої фашистської загрози була проголошена «політика нормалізації», тобто припинення конфронтації з польською владою: відмова УНДО від антиурядової діяльності. Зі свого боку уряд підготував закон про амністію політичних в’язнів та відмовився переслідувати українських демократів.
Наслідком нормалізації україно-польського протистояння стало:
звільнення більшості українських в’язнів із Берези Картузької;
українським фінансово-економічним інституціям надано кредити;
призначення/обрання українців на високі державні посади (лідер УНДО В.Мудрий обраний одним з 5 віце-маршалків сейму; А. Горбачевський – віце-маршалом сенату);
дозволено вживати термін «український», хоча й збережено в ужитку терміни «руський» та «русинський».
Але цей компроміс не мав перспективи, бо не був широко підтримуваний ні українцями, ні поляками.
ІV етап – тиску (1937-1939)
Напередодні війни Польща повернулася до тиску.
Зі зростанням загрози війни наприкінці 1930-х років військове керівництво дедалі виразніше розглядало невдоволених українців як велику проблему, пов’язану з безпекою країни.
Восени 1937 р. Корпус охорони прикордоння //КОП/ провів акцію «ревіндикції» (примусового наверення до католицької віри). Під час цієї акції було знищено близько 200 православних храмів, близько 150 передано римо-католикам. Деякі дослідники прирівнююють цю акцію до «пацифікації».
Армія у цей час досить часто застосовувала практику «поділяй і володарюй». У 1938 р. польська армія розпочала пропаганду серед україномовних гуцулів, лемків та бойків Карпат ідеї про те. що вони є окремими народами, а не частиною української нації. Робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову, а лемків схилити до переходу з греко-католицизму у православ’я, щоб створити бар’єр між ними та галицькими українцями.
Одним із різновидів тактики «поділяй і володарюй» стали намагання військових переконати зубожілу українську шляхту, яка майже нічим не відрізнялася від українських селян, за винятком її дорогоцінних дворянських титулів, у тому, що вона ніяк не подібна до селянства ні за соціальними, ні за національними ознаками.
Результатом такої політики було тотальне відчуження українців від польської держави. Замість того, щоб наблизити українців до себе, наочно демонструючи їм переваги демократії і спонукати до активної творчої ролі у державному житті, польський уряд постійно застосовував репресії. Іван Лисяк-Рудницький характеризував політику міжвоєнної Речі Посполитої щодо українців словами: «Це гірше, ніж злочин, це – дурість».
Таким чином, незважаючи на певні етапи «нормалізації» україно-польських стосунків, загалом політика польської адміністрації на західноукраїнських землях носила характер відкритої дискримінації українців в усіх сферах.
в) соціально-економічне становище.
аграрні відносини
Як було вищезазначено, понад 90% західноукраїнського населення займалася сільським господарством, що майже удвічі перевищувало показник по країні. Тобто, економіка цих земель носила аграрний характер. Її основою була велика приватна земельна власність – поміщицька, державна і церковна. Лише один з кожних десяти великих землевласників був українцем. У міру зростання чисельності населення посилювалося аграрне перенаселення. Іншими словами, малоземелля селян та поміщицько-церковне велике землеволодіння були головними проблемами у західноукраїнському селі.
Аграрна політика польського уряду цілком і повністю підпорядковувалася колонізації і полонізації українських земель. У 1919 р. була започаткована аграрна реформа. Суть – держава скуповувала у поміщиків маєтки, поділяла їх на дрібні ділянки (парцели) і продавала їх через банки всім бажаючим. Така схема реформи була звичайною у Східній Європі і добре себе показала у ринкових умовах.
У Польщі лише частина поміщицьких земель підлягали розподілу між селянами. Навіть після реформи ½ орних земель, майже всі ліси, луки належали державі, поміщикам, церкві.
При проведенні реформи у Західній Україні цю схему «підправили» законами 1920 р. Тут держава продавала парцели не стільки місцевому селянству, скільки прийшлим людям. Майже обов’язковою умовою була «правильна» національність – польська.
У 1920 р. з ініціативи Ю.Пілсудського з’явився закон, який давав змогу колишнім воїнам та інвалідам, які відзначилися в боях або вступили до війська добровільно й служили у фронтових частинах, безкоштовно отримати з державного земельного фонду до 45 га землі, щоб створити садибу (осаду). Загалом було роздано 800 тис. га землі. Хоча політика осадництва тривала весь міжвоєнний період і підтримувалася майже всіма політичними колами суспільства, її підсумки не були значними (за польськими джерелами загальна кількість осадницьких господарств дорівнювала 47 тис.; українські дослідники називають меншу цифру – до 40 тис.). Значна частина з них так і не змогла адаптуватися на новому місці і вимушена була згодом повернутися назад до Польщі.
Причини:
не всі осадники витримували ворожість місцевого населення, у якого для поляків забирали землю, незважаючи на їхнє малоземелля;
частіше не справлялися з господарством;
державна допомога, яка мала здійснюватися за законом, надходила невчасно і не у повному обсязі.
Осадників було явно замало, щоб істотно вплинути на національний склад населення українських земель, але правлячі кола добилися зворотного результату: розхитали внутрішню стабільність й посилили міжнаціональну напруженість у суспільстві.
Дискримінаційний характер аграрного законодавства призводив до того, що:
з року у рік зростала кількість виступів у селах. Кульмінацією селянського руху стало Ліське повстання у травні-червні 1932 р. У ньому взяло участь понад 30 тис. селян Ліського, Сокальського, Турківського і Добромильського повітів. За допомогою армії та поліції повстання було жорстоко придушене, 800 найактивніших учасників заарештовано;
багато українських селян, не маючи достатньої можливості прогодувати свої сім’ї, змушені були емігрувати до США, Канади. Протягом 1919-1939 рр. зі Східної Галичини виїхало 190 тис. осіб, із Волині та Полісся – 150 тис. осіб. Польський уряд активно сприяв еміграційній політиці. Тим часом на західноукраїнські землі переїхало 300 тис. поляків (200 тис. у села та 100 тис. у міста).