16. Києво-Могилянська академія.

Києво-Могилянська академія — один з перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Вона бере свій початок від заснованої у 1615 р. Київської братської школи. У 1632 р. до неї була приєднана школа при Києво-Печерській лаврі, заснована 1631 р. Царськими указами 1694 і 1701 р. було визнано її статус як академії.

До вихованців академії належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський тощо.

Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року.

Процес навчання в Київській Академії складав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки.

Цікавий факт - У Києво-Могилянській академії середини XVII ст. студентів світського походження було більше, ніж студентів із духовного стану. + Викладання було здебільшого латиною.

Колегію очолював ректор, який одночасно був ігуменом Братського Богоявленського монастиря. Він і префект безпосередньо підпорядковувалися київському митрополитові.

Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.

17. Берестейська унія 1596 року та її вплив на подальше релігійне життя України.

Берестейська унія 1596 – злука католицької (Вселенської) церкви та православних єпископій України та Білорусі на умовах визнання католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина, додержання візантійського обряду та юліанського календаря. Те, що почалося як спроба поєднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати.

Полеміка, яка розгорнулася, стала стимулом для розвитку освіти, філософських досліджень, раціоналізації мислення, оскільки полемісти мали бути достатньо освіченими, щоб вести повноцінну богословську боротьбу. Традиція логіки та раціональності була поширена серед українських діячів культури, причому користувалася неабиякою пошаною. У творах письменників XVI – XVIІ ст.ст. можна знайти чимало реверансів у бік розуму як важливого засобу пізнання істини, хоча в українській думці набагато більше значення, ніж у тогочасній європейській, надається серцю, тобто інтуїтивно-містичному пізнанню на засадах християнської віри. Одним із характерних пріоритетів цієї доби було створення всіма трьома напрямками потужних систем освіти, що дозволяло успішно вести полеміку, остаточною метою якої було захоплення монополії на ортодоксальність і домінування в духовному житті суспільства. Під час полеміки в таборі православно налаштованих полемістів поступово виокремлюються дві полярних тенденції. З одного боку, тенденція до раціоналізації, з іншого - збереження православних традицій Київської Русі.

Також поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596).

Серед творів, що вийшли з братського середовища і в яких інтерпретовано національні питання, - "Просфонима" (1591), вірш "Леополіс" із граматики "Адельфотес" (1591), полемічні твори Стефана Зизанія, "Пересторога" (бл. 1605), "Лямент" (1609), "Вірші на жалосний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного" (1622) Касіяна Саковича, "Совітованіє о благочестії…" (1622). До них примикають окремі твори Лаврентія Зизанія, Кирила Транквіліон-Ставровецького, Мелетія Смотрицького тощо.